Золотий плуг - Гуменна Докія

А що ж то за городища, оті величезні укріплення, часом на сорок кілометрів завбільшки, — Немирівське на Поділлі, Мотронинське, Шарпівське й Пастирське на Київщині, Більське на Полтавщині? Скитські вони чи не скитські?

Ой-ой-ой, та цих городищ на Україні сотні! На Харківщині відомо їх 120, на Київщині — 455, на Волині — 350, на Чернігівщині — 150, на Полтавщині — 90. А скільки ще невідкритих! Ці городища оточені масивними валами, на гребні тих валів стриміли високі дерев’яні частоколи, а за валами — глибокі рови. На високих горбах — могили, невід’ємна частина цього пейзажу. Будівель у таких розлогих городищах знаходять небагато. Видко, вони відогравали велику ролю під час небезпеки. Люди з околиць збігалися із своїми манатками та худобою, щоб сховатися в цих валах.

Виявлено вже, що городища ці започаткувалися ще за передскитської доби, але таки найбільшого свого розвою досягли вони саме за скитських часів. У високих могилах, що належать до краєвиду цих городищ, поховані племінні князі із зброєю, прикрашеною в звіриному стилі, — тільки все це вже скромніше. Вже нема тієї пишноти, що в царських могилах біля Никополя. Нема й співмрущих людей, похованих разом із володарем. Нема й коней, їх заміняє чудове кінське спорядження, в скитському таки звіриному стилі, та досконаліший, краще вироблений посуд, ніж у степових могилах простих скитів. Інакший і спосіб впорядження могили, ніж у степу. І часто тут трапляється тілопалення… То скитські це городища й могили, чи не скитські? А є їх, цих могил скитського-нескитського вигляду по всій Україні тисячі.

От, над чим тепер ламає собі голову Микола.

Це, мабуть, — міркує він, — у цих городищах були осідки племінних князів із дружиною. Це в цих дворах вироблявся той княжодружинний устрій, що потім панував у Київській Русі. Князь із дружиною разом у бій-похід рушають, а потім разом і бенкетують, п’ють мед із турячих та оленячих рогів. Чара кружляє довкола столу, князь дари роздає. Бояни з гуслями співають князеві й дружині славу. Кожне наввипередки чваниться своїми подвигами... Ігри, перегони, самоборці... Дружина за свого князя і в вогонь, і в воду піде, а князь своїй улюбленій дружині нічого не жалує…

Тут Микола своїм внутрішнім зором вловив те, що вже вималювалося в образах, але ще не виклалося в слова: щоб утворився єдиний український нарід, скільки то в нього ввіллялося різнородних заквасок, які то ме-таморфози-перетвори відбулися тут, на цій землі! Але це ще тільки відчуття, подібне найбільше… на стан закоханости. Наче на високій горі, п’єш озон і далеко-глибоко бачиш усе.

Раптом він відчуває, що пройшов по ньому струм. Підніс очі... Що він бачить? Ляодіка сидить у залі, за кілька крісел, он навскоси.

Я її відчув, ще заким побачив. Що воно таке?

А візія вже плавко розкривалася.

… Це ж ці найбільші городища — Немирівське, Шар-півське, Пастирське, Мотронинське, Більське — стережуть лісостеп від степу! Вище них скитське степове царство не сягало. Лісостеп жив своїм життям, ніколи там не переривалася тяглість традицій, успадкована від давніх, ще з бронзової доби, пращурів. Ніколи тут не було раптової зміни людности.

Можливо, — міркує Микола, — степові герої й запа-новували тут сміливим наскоком. Але були це малі ізольовані одиниці — князь із дружиною — і вони швидко тонули в місцевій гущі, зливалися із старожитніми, переймалися їх інтересами й кивали пальцем до своїх степових братів так: "Можете собі йти походами на Закавказзя, і за Дунай, і в Крим, і куди хочете, а сюди — зась!" А людність лісостепу також придбала собі дещо: державотворчу систему, — князя-дружину, що взяли на себе обов’язок захищати своїх людей. Князь-дру-жина, це ж інституція, що витворилась у середовищі скотарів-пастухів, отже, вона скитська. Але ось, як вона защепилась по всій Україні: виквітувала Київську Русь — і хіба ж тільки Київську?

Та проте ця державотворча організація, вирощена з кровноспорідненого роду, наклалася на старіші традиції. Тому тут князь уже не божество, як у степу, а лише старший — керівник у поході, жрець у жертвоприношеннях.

Знов стоїть перед Миколою питання. Та чого ж це так, що та ж сама людність на низу Бугу, Дністра, Дунаю — підкорилася й мусіла давати данину хлібом скитам, ба навіть звалася Скитією, — коли ж там жили хліборобські племена, — алазони, калліпіди, орачі? Чому вони себе не оборонили так, як лісостеп?

Справді, чому?

12

Гаїна вже себе переконала. Коли б ця людина хотіла, то не відкинула б свого щастя. Перший крок? Він був. І перший, і другий, і от учора. Той несамовитий блаженний погляд — дар за всі її муки. Далі було б тільки розгортання… і ніякого, може, щастя. Ні, був і кінець, сьогодні. Там у фойє, біля балюстради. Проходив із тією гнідою кралею й кинув у той бік, де я стояла, зламаного сірничка…

Нащо ж я йому, сіра, здалася, коли така вистроена цяця в нього є? Розпущені по всіх плечах льокони, біль-їла за неї модна торба через плече, самовпевненість непереможної левиці... Куди мені до неї?

Ні, так краще: не бачити, не виставляти себе на посміх. Що ж, мусіла прийти, треба було в енциклопедії подивитися одне слово.

Гаїна бере із стенду новинок останній нумер літера-турного журналу… І завмирає з несподіванки. Її оповідання! Як дивно бачити своє їм’я друкованим! Наче це хтось інший писав, якесь воно краще, кожне слово ваговитіше. Рік валялося по редакційних шухлядах — і от диви! Не всі ті, кого вона огулом називає "суспільством", викидають її за борт. Навпаки, оборонці українського слова хочуть мати її серед себе. Цей, що видрукував, не побоявся на зборах голосно сказати те, що Зіна й інші шепотять в кулуарах: чому це в Спілці письменників запанувала російська мова? Навіть галичанин, поет Стружак, перейняв цю цинічну моду… Це ж наша зброя — слово, — казав, звертаючись до отієї Талабунової зграї, що й запровадила панування російщини в стінах Дому літератури. — Ми повинні її шліфувати, а не упосліджувати. Українська мова повинна бути й мовою нашого щоденного побуту… Гаїні аж на душі полегшало, як вона почула таке сміливе не-чуване, та ще й з уст секретаря комсомолу. І як він не боявся? А може тому й не боявся, що він комсомолець. І от, диви! Він і Гаїні руку простягнув.

І Гаїна прикипіла очима до сторінок. Невже це писала вона?

13

Вільний козак! Не приходить більше Майя. Микола може виспатися і з свіжою головою прокинутися. Його скити, — перші запорожці, січовики й вершники, — мають собі тепер надійного адвоката перед судом історії.

Не довго думаючи, Микола знімає з них туранське та іранське походження. Вони такі ж близькі до Ірану, як і всі ті незчисленні племена, що гасали в неозорних степах Евразії та викохували в буйних травах шляхетну кінську породу, а в горах Балкан, Уралу й Алтаю видобували металь. Вони такі ж рідні Іранові, як і Греції, дарма, що греки не впізнали своїх близьких родичів. Хіба Сократове обличчя не нагадує степового скита з Солошиного сагайдака? А чи й нашого мудрого українського діда-пасічника?

Микола хоче дивитися на весь процес у сукупності, не розтрачуючи уваги на деталі. Уявляє це він собі так, як наче б бачив на екрані квітку: за кілька хвилин квітка сходить, виростає, розцвітає, в’яне, всихає. Багато сходить квіток, багато народів і самобутніх культур зроджуються і, проживши свій вік, зникають…

Так і ця Миколина "квітка". Може й будяк, — але ж і будяк свою красу має. Греки-сучасники бачили скитів у вигляді будяків.

"Все скитське плем’я руде, як вогонь, — кажуть вони в один голос. — Гнівливі, вибухові, кровожерні, грабіжники. Вони непостійні й поривчасті, в гніві своєму задирливі, нестримні, а як дратуються, то до люті. Нещадно розрубують ворога. Привчені до взаємного грабунку, негостинні. Всі суперечки вони звикли вирішувати зброєю, а кінчають бійку кров’ю. Сміливі безмежно, стрільці бездоганні, а стріли їх затруєні…

Микола лапається рукою за своє волосся. Хвалити Бога, воно в нього не руде, як вогонь, а каштанове. Але проти сонця воно таки відливає міддю. А в дядька Федора таки справді руде волосся, як старе золото… Ой, скитський мій рід, скитський!

"Перед грізними полчищами цих варварів, — читає далі Микола, — нічого не встоїть, а звичаї їх дикі, наче звірячі... Скити, що за Істром (Дунаєм), — скаржиться грек, — перейшли через лід, вдерлися в римську землю, перейшли Тракію, розграбували всю Европу. Другі ж скити перейшли Танаїс (Дін), вдерлися в сусідські землі через Вірменію, напали на Евфратську землю, пробралися до Керестії, пройшли Кілікію, перебивши невимовну кількість людей." Доходили до Альп, Італії, Мезії, Іллірії, кочували на Райні… Бо ж скити вважають спокій нещастям! "Не тільки європейські царства, а й у Азії нема народу, що міг би один на один помірятися із скитами. Від цього кровожерного народу можна врятуватися тільки одним: якщо під ними лід проломиться, коли будуть переходити Істр. Скит сідає на коня й летить, куди хоче. А як в дорозі голодний і нічого не знайде, то бере кров із жили свого коня…"

Миколин дядько, Федір, теж кохався у конях. А до землі — ані-ані! Як посилав дід у поле орати, то Федір так огинався, так викручувався!

До всього того, — вглядається Микола Мадій у портрет предка, — оці огнисто-руді, бородаті, з довгим волоссям скити, вони ще й неймовірні п’яниці. "Вино вони пили нерозведене…" Певно, спирт? Вони веселились із таким буйним бешкетуванням, що ввійшли в приказку у греків.

Але це ж також скити: "Абії, скитське плем’я — най-справедливіші з усіх людей на світі", — переказує Гомер богові Зевсові думки. — Вони не їдять м’яса тварин і взагалі нічого, що живе й дихає, а живляться самим молоком, сиром і медом. Вони дуже бідні — і тим задоволені. Майно їх — те, що на возі, а хат їм не треба, тому не вважають дім за цінність. Самі нічого не мають, а дуже гостинні. Випадковий подорожник у них стає дорогим гостем, — не знають, де посадити, чим догодити, з хати не випускають... Все в них спільне, крім чаші й меча. Вони не торгують, а міняються. Не мають ніяких запасів і не думають їх нагромаджувати.

Так, є всякі скити. Одні — кровожерні варвари, а другі — благочестиві, ніколи не скривдять живої істоти. Такі ще лімнеї, себто озеряни, що живуть за Пантікапом.