Золотий плуг - Гуменна Докія
Коли ж у цій залі, — що забуде його. І так не видно цьому кінця.
В Гаїні зріє враження, що Пагуба грає на нервах. Це, очевидно, приємно — комусь закрутити голову. Ось він і натягнув ниточку, та й не дуже хоче її попускати, — але й дистанції не ламає. Це виглядає так: нема дня, щоб не був тут, хоч на хвилину зайде. Алюрою пробіжить по залі, аж у найдальший куток, сковзне очима в Гаїнин бік (Чи все гаразд? Ниточка ще не урвалася?) і вилітає.
І от Гаїна бачить, що не вечори страшні їй, хоч вечори живлять її божевілля, а ранки. Увечорі вона хоч чуже читає. Ранками ж вона віддана стихіям у собі напризволяще. Ніщо не цементує волі. Гаїна сама повинна організувати поживу для вічно голодної думки. Це дуже-дуже важко в такому стані, як тепер. Але... … але — ніхто не порадить, не порятує, крім т и сама себе.
То ж Гаїна-лікар повинна знати, з чого починати лікування. Накласти плястрі на рани, зализати кров, що тече з них. Почати з ранків. У книгозбірню вона ходити мусить. То ходитиме зранку, а вечори хай будуть Пагубі. Може це що дасть?
Ні, лікарю, ти зле міркуєш! Треба перш знайти джерело хвороби. Не в книгозбірні воно, не у Вродливому.
До неї йдеш ти, бо… як можеш, здійснюєш своє природне право: рости, працювати над собою, вчитися великого мистецтва слова. Виштовхнута з орбіти літературного життя, мусиш сама собі знаходити теми, завдання. Свої, навіяні внутрішньою потребою. От, хотіла б створити біографічну повість про Лесю Українку, — іду до мами-книгозбірні. От, задумала спробувати сили в перекладі з французької... Невже ж і така праця її непотрібна? І чому? Чи вона не має глибокого кореня в українській землі, а оця камарилья, що обсіла Спілку письменників, краще знає, що таке джерельно українське? Яка ж це вже українська культура, коли вона роблена не національними силами?
От, прийшла вона до Києва, хотіла всю жагу й снагу літературній праці віддати — її непотрібно! І чому? Чи вона якась контра? Все, що вона хотіла, це бути посильним працівником слова в тих радянських умовах, що є. За це своє воління й тортури ладна прийняти, і смерть. За це — нічого і нікого не боїться. То може за це вона "клясово-чужий елемент"? За те може, що бачить світ таким, яким він є, а не вміє кривити душею та репіжити те, чого нема й не бачить?
Всім дали ті підтекстівки творів Шевченка. Зіна он нарікає, що їй мало дали. Та певно, підтекстівки хлібна справа… Де пахне великими гонорарами, там і ті "укра-інскіє пісатєлі". Зіні хоч мало дали, а от Гаїні то й зовсім не вірять, що вона зугарна таку складну працю виконати. Ще "пропхне тихою сапою буржуазний націоналізм" !
Може, якби мала працю, якби вірили в її сили, то відразу злетів би весь цей місячний чар, розтало б само собою коло, що в ньому вона очеркнена.
Але треба зробити те, що вони, Зіна й інші, кажуть: "Піди, попроси! Піди, поговори з письменником таким-то, він має вплив... попроси.. Хай він за тебе поговорить, щоб тебе допустив на прийом сам мандарин Мікадович… Чи не досить, що Гаїна сказала голові Шевченківської комісії про своє бажання мати цю працю? Нікуди, нічого просити я не піду! Не хочу! Працюватиму, як можу, сама.
Глузд прагне цей вакуум виповнити. Викинути само-вибраною працею отруту образи.
І це — найголовніша лінія Гаїниного існування. Всі інші — другорядні. І Пагуба теж — по дорозі цій стражденній знайдений. Ось твоє місце, Вродливий!
25
Ну, здається, вже Микола настроївся на добрий лад після прочухана секретаря партійної групи університету. Справді, треба все перевірити, все наново переглянути. Добре, Микола тепер зовсім повикидає із своєї праці всі натяки на тяглу й тривалу династію скитських царів над Дніпром. Вже не треба й Тарґітая, сина бога Папая, Бористенівни, ані тих леґенд про Колаксая чи Гераклового й Діви-змії сина, Скита... Викинути к бісовому батькові й усю персько-скитську війну на Україні 514-го року до н. е., бо там неминуче треба згадати царя Ідантирса. А про царя Скілура з вісімдесятьма синами ані словом не згадуй, ба навіть і про його заповіт передсмертний, що увійшов до українського фолкльору. Егеж, про отого віника... Перед смертю, — каже переказ, — прикликав Скілур усіх своїх вісімдесят синів і дав їм віника, щоб розламали. Ніхто не зміг. А тепер, — каже, — ламайте по одному прутикові. От, як то легко його розпотрошити! Отак і ви, сини мої, тримайтесь купи й ніхто вас не здолає! — Ця народня українська байка має, виходить, дві тисячі сто років, бо за сто років до Христа цей мудрий Скілур жив у своїй столиці в Криму, Неаполі Скитському. Але це вже тепер Микола знатиме про собе, а в дипломній праці не буде про Скілура ані мур-мур…
А як же бути з такими яскравими особистостями, як видатний гелленський філософ Анахарсис, родом скит? Чи гіпербореєць Абарис, що вбирався, як скит, а як тільки поворушив язиком, то з уст лилися слова, наче в академії? Чи мудрець і лікар Токсарис? То ж кожен із них має таку цікаву біографію! І красномовного Демо-стена, сина та внука скитянок, доведеться викинути. Не треба вже й про Скіла згадувати, — того, що побудував собі в Ольвії розкішний палац із левами на фасаді. Там він жив, коли прибував до Ольвії. Перебирався в гелленську одежу та потайки від своїх скитів ішов справляти гелленські містерії. За це був убитий рукою свого власного брата...
Ні, тепер уже все це не матиме місця в дипломній роботі Миколи Мадія, що найменував себе нащадком цих видатних особистостей. Ще може якось вдасться протягнути царя-воїна Атея, та й то тільки тому, що без нього неможливо подати характеристику соціяльних процесів у Скитії четвертого століття до н. е. та мета-люрґійний перший центр на півдні України, де тепер никопільські металюрґійні заводи…
А всього того вже не треба, хай йому цур! Вже пришили "відрив від СРСР", а то ще, чого доброго, пришиють захоплення "гнилим Заходом"...
Але як же все тоді збіднюється, сплощується! Як же без дарів зрозуміти скитів та їх лад?
26
Цей аспірант Інституту літературознавства замилуваний творами Івана Вишенського. Треба буде в нього попросити на годину, як випише з книгосховища. З аспірантом цікаво говорити, і не стільки цікаве те, що говориться, як те, що не договорюється, а доповняється сміхом очей.
Тому ці розмови завжди вельми благонадійні, ідеологічно витримані, хоч насправді він дуже глузує із сучасних поетів та критиків. В нього, наприклад, якось ненароком виходить не Тичина, а Затйчина. Про Міка-довича каже, що в нього "ґемба скоро одвисне аж до пупа". Що ж тут ідеологічно невитримане? Про Талабуна, — що той зимою носить лисячу шубу свого папаші, остерського рабіна, а літом — вишивану жовто-блакитно українську сорочку. І Гаїну на сміхи бере, так! "Я уявляв вас широченною куркулькою — синя чумарка, смушева шапка набакир, — а ви більше скидаєтеся на перелякану горобличку". "Чи ви вже перебудувалися? — кожен раз питає. І тут же додає: "Я хотів сказати: перекваліфікувалися на... міліціонера людських душ…"
Очі в нього дуже блакитні, можна говорити й безжурно сміятися з ним годинами, — а от нема того таємного притягання, що йде від Вродливого. Нема страху заговорити.
А що ж, хіба за цей час у Гаїни не нагромадилося сміху, хіба вона повинна тільки "переживати"? Якщо справедливо міркувати, то того, що Гаїна має, — багато. Навіть пеан треба скласти Вродливому, що ввів урай.
Неймовірно чутливий, як перський скаковий кінь, з тремтливими ніздрями, підскочив із стільця й вилетів із залі, як тільки Гаїна підійшла до аспіранта попросити твори Івана Вишенського. Після того почав бігати що п’ять хвилин.
І що за диво? Гаїні — коли б отак тягнулося й тягнулося. А хіба треба грубих проявів для повіні чуття? Вона й з невловлених ознак вихоплює дорогоцінні самоцвіти щастя. Це ж безмірно більше, ніж… Це — пахощі матіоли, а не смак сала.
Мир на душі. Чи надовго?
27
В тій своій хутряній шапочці з навушниками Гаїна Сай зробилась Миколі мисливицею-Артемідою. Цю дику богиню з луком через плече у супроводі собаки та лані, володарку лісового звіра греки, правда, уявляють собі півголою, лише в самій туніці, розпанаханій на одному плечі, — але це вона поскидала хутра й шапку з навушниками, як прибула до теплої Геллади із своєї Гіпербо-реї разом із людьми бронзової доби та братом своїм, Аполлоном...
От, якби то партійний комітет знав! Боги починають усе більше цікавити Миколу. Замість того, щоб вивчати з клясовим підходом, скрізь вишукувати рабовласницьку деспотію, Микола захоплюється строкатістю вірувань у Скитії. Тут тобі й вовки-неври, і бики-таври, і гіперборейці із священними колосками пшениці, і сколоти — нащадки Діви-змії, і савроматиди з культом коня, і нащадки бога війни, Меча-Арія... Егеж, замість бази, забрався в темні нетрі надбудов, опіюму для народу...
От, хоч би ця універсальна Діва-Артеміда. Скільки різних аспектів вона має! Вона ж не тільки господиня дикого звіра та птиці, вона — володарка стихій, початок усіх початків, вища за інші божества, вона ж і пані гір, озер, лісів та рік. Але в Гіпербореї вона виступає в ролі богині земних плодів, урожаю. Крім того, до неї моляться породільниці, щоб послала легкі пологи, — то вона ще й богиня жіноцтва. У таврів вона з роду рогатого. Навіть в історичні часи кримські таври уявляли Діву напівдівою-напівтелицею. Вона — патронеса міста Херсонесу і, будучи Царицею його, не раз рятувала від загибелі.
Таври, на Миколину думку, заховали в горах найстародавніші, ще тотемістичні, вірування. Самі себе вони виводили від биків, то й богиню собі таку мали. Та й ім’я ж їх таке... Тавр, Товар… Зрештою, все Причорномор’я колись було заселене різними племенами з культом бика, що ж тут дивного?
Але, до речі, ця таврська богиня була дуже кровожерна. Вона завжди вимагала людських жертв. Всіх чужинців, що попадалися таврам, ці убивали для жертви Діві Таврополі... М’ясо з’їдали, а з черепів робили чаші. Храм Діві стояв на високій горі, отож туди тягли жертву, освячували її в храмі Діви, вдаряли дубцем по голові, тіло скидали із скелі в ущелину, що "дихала полум'ям", а голову насаджували на палю, несли до свого дому і містили її над димарем. Вважали її охоронцем Дому…
Бідна грекиня Іфігенія, що її Діва Тавропола зробила своєю жрицею, бридилася тим, що мусіла робити.
