Золотий плуг - Гуменна Докія

Щоб її не впізнали геллени, яких вона приносила в жертву, Іфігенія перетворилася на стару бабу. Коло жертовника, де вона вбивала жертву, стояв жертовний казан і в нього вкидали убитих. Іфігенія мусіла ще й варити свої жертви на "полум’ї Аїду"...

Чи не хоче й ця сучасна київська Діва-Артеміда людських жертв? Що це за милі розмови з тим вертлявим альбіносом? Або — цілими годинами вистоює у фойє з тим довгов’язим несповна розуму Трощенком та вислухує його "п’єси". Може б уже досить цих жертв? Ні, їй треба іще й іще! Не зволила побачити Миколу тоді, як він чекав її при вході. Та такі ж уже знайомі — і оця комедія, оце відпихання у очах!

Що Миколу в ній притягає? Чого він про неї думає?

Не може збагнути. Вона часом така, справді, безбарвна! Одне тямить він: це не те, що знав досі. Не пристрасть, не жага, не закоханість, — але щось світле, поривчасте. Хотілось би з нею говорити так, як отой, слухати її мову, хотілось би легкої дружности.

А натомість між ними невидна колюча дротяна загорожа. Хто її повісив?

28

Дивно! Рай у душі! Уся вона кричить, трохи іронічно, але цілком щиро: "Спасибі й за це!" Гаїна може працювати, і радість розливається в ній. Жвавість сприймання, свіжість вражінь!

Це, мабуть, одне з тих її просвітлень, що приходить за нагнітанням настирливих ідей. Тільки чудно. Такі її просвітлення приходять після завірюх, торпедових катастроф, — а тепер не було катастрофи, тільки сумно-іронічне ствердження фактів.

Може й правда Зінина? Кожна видрукувана річ — перемога. Зіна ж вічно товче: всякими шляхами, всякими способами не гребувати, а таки добиватися, щоб друкували. Це ж і є боротьба за своє місце… Ось сталося так, що "Біла хустина" видрукувана, і Гаїна почуває саме те, що Зіна їй вбивала в голову. Може це й є причина її сьогоднішнього раювання: перемога над скупою долею?

А то був просто збіг обставин. В дійсності Гаїна тут не пробивалась анітрохи. Той секретар журналу, що надрукував "Два вечори", зустрів її на вулиці, піддав духу, запитав, чи не має вона ще чого, поки він — "своя рука — владика" в журналі, себто поки не приїхав із Західньої головний редактор. Гаїна й занесла "Білу хустину"… Ніколи не думала, що відразу піде до друку, вона ж звикла чекати роками. Тому не менше здивувалася, як і поклонник творів Івана Вишенського. Це він

із подивом сказав їй про цю подію, бо Гаїна може ще й довго не знала б. Із Зіною вже хтозна коли бачилася.

І тепер вона ковтає друковані слова, її власні… Правда, з деякими скороченнями, десь поділися слизькі місця, але ж... Гаїна ж не знає міри, — що можна друкувати, а що зась…

Чи спатиме ніч? А вранці — знов не відірветься від своєї "настирливої ідеї"? І чому вранці "ідея" сильніша, ніж увечорі? У вечорі Гаїна може міркувати, працювати, — вранці ж вона тільки у вирі почувань, емоцій. Аджеж вечір — інтимніша пора, а ранок — діловіша...

Єдине, що може вона, — щоб розрядити себе, позбутися напруження — це "вийняти з себе", записати. Може й це раювання здобула вона собі отаким способом?

29

Ні, рішучо добре, що парторг загилив Миколі попередження! Так би Микола й не помітив, що в свойому захопленні царськими скитами-номадами, він зіґнорував був і цих цікавих таврів, і інших старожитців нашої землі. Були ж там ще й якісь меланхлени-чорноризці, і неври, і ґелони та будини, і андрофаґи-людоїди… От і про савроматів, наступників скитів, що були в Геродотові часи за Доном, нічого ще нема в його праці. Правда, про савроматид уже багато чого довідався, та то ще тільки для себе, для своєї ще нерозвиненої думки-бруньки. То про те, покищо, помовкуймо...

Але от про кіммерійців, попередників скитів, таки треба згадати. Вони ж залишили стільки пам’яток про себе на всьому узбережжі Чорного моря, стільки назов, стільки міст, що їх тепер відкрито… А в тих містах знаходимо численні ознаки культу їхньої богині, Кибели. Це, мабуть, і наша народня Купала. З покоління в покоління наші пращури святкували Купалу, а чому? Наші прадіди вже не знали. Ні, таки без кіммерійців неможливо вивчати нашу історію. Це ж вони — єдиний нарід із тих невідомих племен бронзової епохи на Україні, що залишив нам своє ім’я. Кіммерія від Кавказу до Карпат, походи їх на Закавказзя, де їх звали "ґімірі". А ось і грузинське слово "ґмірі", що означає "герой", також зв’язують із кіммерійцями, — вичитав Микола ще й таке. Треба буде запитати в нашого студента, Степана Ґмирі, що ото такого чудового баса має, — чи він, бува, не з кіммерійського роду? Уявляю, як витріщить він очі, — це ж чисто українське прізвище, ще й яке поширене! Але... Як у грузин може бути "ґмірі", то тим більше у нас, українців. Навіть портрети свої позалишали ці "ґмирі" у південних степах України, у вигляді надгробних стел… Егеж, навіть Зевс три тисячі років тому поглядав із свого Олімпу на кіммерійців-кобилодоїльців, "найсправедливіших із людей"...

Чи от про західніх сусідів, задунайців-тракійців. Нічого в Миколи нема. А треба ж! Геродот дивується з одного звичаю тракійського племени, травсів, а нехай він прочитає "Тіні забутих предків" М. Коцюбинського. Хіба ж у наших верховинських гуцулів не та сама картина, що й Геродот повідає?

"Травси... мають звичай при народженні й смерті ось які:

Коли народжується дитина, то всі родичі збираються навколо й лементують, побиваються, якого то лиха доведеться зазнати новонародженій людині на цьому світі, та й перечисляють усе зле, що лягає на людство. Алеж коли людина помре, вони ховають її з радістю й сміхами та й кажуть, що ось тепер уже померла людина й вільна від усіх страждань, тішиться цілковитим щастям". Чи наші гуцули знають, чому вони тішаться й забавляються при мерцеві? Звичай! Осі. цей самий звичай увічнений на кіммерійській стелі: двоє дженджуристів танцюють, мабуть, на похороні…

Ага! Це якби Аріядна, то вже зараз би підвела свою теорію. І травси, і гуцули, і кіммерійці, що танцюють на стелі, не відступили від старої-престарої віри в незнищенне тогосвітнє джерело. Людина ніколи не вмирає, а тільки відходить у те джерело… і звідти знов приходить у цей видимий, повний усякої недолі, світ… Давно вже не заходив він до тієї пари, — при цьому згадує Микола. — А треба б і зайти.

Так, так… Той батіг, що просвистів у кабінеті парторга, досяг мети. Микола почав зазирати у стародавні "опіюми для народу" та й знаходить там і для себе щось цікаве...

30

Рай знову здмухнуло! Вродливий ходить у фойє із тією носатою, а як роздивитися, то навіть і сутулуватою. То вона своїми гнідими довгими льоконами, на всі плечі розпущеними, намагається прикрити, що на один бік перехняблена. І що він у ній знайшов?

Може між ними нічого й нема… Але… не хотів Гаїну помітити. Посмішка його здалась Гаїні недоброю. І про що вони так довго говорять?

31

Як грім на голову — Майя. Не Майя, а гідра, гарпія, горгона, медуза і фурія! Прийшла "миритися", га? Себто знову загрожувати. З її слів виходить так, що це від неї залежить, — бути Миколі науковцем в Інституті історії, чи... навіть на засланні!

— Аби тільки я слово сказала про концепції Грушевського в твоїй праці…

— Я Грушевського й увічі не бачив, — саркастичною гримасою всміхнувся на це Микола.

— Там знайдуть і без Грушевського, аби я сказала, — своїм безапеляційним низовим альтом цідила вона.

— Що ж, катай, це недалеко! — насміхався він.

Але Майя великодушна.

— Словом, мир! Підемо завтра до загсу, і я тобі все прощаю.

"Мир"! "Прощаю"! Прийшла з ножем за спиною — і "мир"!

— Але тебе можуть заслати! — ще раз загрозила вона.

— Тим краще! Принаймні, вже більш ніколи не бачитиму тебе!

— Я за тобою скрізь поїду, на край світу! І коли треба буде, то й на той світ!

Отака розмова.

Ні, дзуськи! Микола її не боїться. Соціяльне походження його — бездоганне. Рідні закордоном нема. В його праці чорним по білому оперте все на цитатах і висловах товариша Сталіна. А що він думає, то думки з нього не світяться. Досить, що раз покривив душею заради науки. Але Майя!… О, ні!

І як не дивно, — на сторожі біля нього стоїть Ляодіка.

32

"Увага, увага! Передаємо останні вісті!"

Гаїна в горі, вона розторощена! Той клятенний, був немилостивий до неї сьогодні, не хотів подивитися! І треба ж було, щоб блакитноокий "аспірант Івана Вишенського" підійшов до Гаїни, і щоб вона п’ять хвилин із ним поговорила,— як цей прийшов "дивитися на годинника", ревнивим поглядом її допікати!

33

Ах, всі вони однакові! "Гіперборейка"! "Ляодіка"! "Артеміда"! Яка там Артеміда? Кокетуха! І як говорить, — вимахує руками. Богині таких простацьких жестів не мають. Що вона знайшла в тому пустопорожньому альбіносикові? Якби то вона додумалася, що той може бути приставлений до неї… О-йой-йой! Хай побільше розбалакує!

Геть усіх бабів! Мій роман із гетитами куди цікавіший, куди захопливіший! Це ж вони виринули з-під землі зовсім недавнечко. Не якась там "культура", представлена кількома черепками, а фундаментальне явище, на одному рівні з Єгиптом та Асирією. І як це так, що таку велику імперію, розкинуту на просторах Передньої Азії, із підлеглими царствами, із укріпленими містами, із столицею та її монументальною архітектурою, із власними письмовими знаками, — як це так, що її було забуто, витерто з пам’яті історії, мов доброю Гумкою? Таж вона існувала яких півтори тисячі років, імперія, що промінювала далеко не тільки в Азії, а й на півночі від Закавказзя, може навіть до Карпат. А головне, — гетити виявилися предтечами індоєвропейців, бо мова їх — протоіндоевропейська. В деяких вже розшифрованих словах просто таки впізнати наші: "їсти", "вода", "вертіти", "кості" тощо. А що найголовніше для Миколи.— ці гетити з’явилися в Закавказзі з півночі, з Кубані, з наших степів!

І ці гетити були ґрунтовно забуті, засипані піском непам’яті. Ото тільки й лишилося від них, що в єгипетських гіероґліфах згадується не раз якийсь нарід хета. Та ще в Біблії кілька раз говориться про якихось гетгїв. Авраам закупив печеру в гетія, щоб у ній поховати свою Сару. Давид грав на гетейських гуслях, а Соломон відібрав у гетія Урії жінку Варсавію, самого ж Урію послав на першу лінію бою, щоб швидше був убитий.

І от років з вісімдесят тому почалася захоплива історія, пригодницький роман відкриття такого значного явища.