Золотий плуг - Гуменна Докія

Довгі тіні від абажурів бродять по великій залі, крок тоне в м’якості доріжок, почуваєш себе у могутній громаді думки, кожної хвилини можеш мати ту книжку, яка тобі до смаку. Всі словники, енциклопедії, довідники — до твоїх послуг, тільки простягни руку.

Проте сьогодні треба сидіти вдома. Правду сказати, сьогодні Гаїна з більшою охотою читала б "Граф Монте-Крісто" Дюма, ніж оце ліпити своє… Може й справді? Нащо репіжити свої недолугі писанини, коли бездонна криниця літератури усе твоє життя може постачати живлющу воду? Але ні, так мусить бути! Навіть вигнана — мусиш рости. Як не власна композиція, то переклад, хай! Як не треба їм, — треба мені.

Отже, знов та дивна впертість. І ось вона з цією неухильною впертістю сидить у хаті, ламає голову, як убгати в форму багатоликі образи недавніх трагічних років на селі. Нема-нема, та й навертається на думку… Може воно ніколи й не побачить світу, але це її не спиняє.

Література ж, власне, надзвичайно цікаве грище. Скільки сміливців безперестанно вибігають на поле змагання, кожне біжить своїм бігом — і ніхто із зма-гунів не знає, чи коли дістане нагороду. Може, ніколи, а може, — через сто років після фізичної смерти. Але вже хто запустився, — і не думає виходити з поля гри. І в цій грі нема конкуренції, бо кожне має свою неповторність, а в цілому твориться кольориста панорама… Течії, стилі, жанри, напрямки… Диспути з веселими насміхами публічно й почуття великої дружньої родини робітників слова в приваті.

Тепер, правда, веселе змагання перетворилося на побоїще: каторгу й кулю для блискучих, атмосферу нищівної зневаги до таких, як Гаїна. Зіна цю атмосферу якось обходить, упрошується, а от Гаїна — як тільки побачить тінь відпихання, зараз знічується, сама відходить. Тому вона хоче уперто працювати так, наче нема їх, тих, що перетворили перегони на різню. Це — теж спосіб змагання із терором над тобою. Невтомно шліфуватися, наче нема їх… Якось же треба знешкодити ті чорні клуби диму, що несуться на тебе й душать, оцей мертвущий клімат…

Хоч веселе грище й перетворилося на побоїще, красно письменство не перестало бути для Гаїни притягальною силою, магнітом.

Сиди й працюй! — з цього такий рефрен.

А душа роздерта навпіл. Гаїна вже певна, що в тій душі, якої вона ні на мить не забуває, нема — "на рівних засадах". Коли б і там було таке напруження, то воно шукало б виходу. Ні, Пагуба навіть не хоче її знати. На кожному кроці виявляє нестерпну байдужість.

Проте ж не спускає з ока. Завжди знає, де сидить його жертва, — не звертає уваги, а знає. Раптом, в несподівану хвилину, повертає голову й занадто відверто, щоб не сказати гнівно, лиховісно допитує про щось. І чого від Гаїни хоче?

А вона? "Утрачені ілюзії" і потреба любови. Дві не-сполучні стихії… І як вони уміщаються в Гаїні? Почуття неповноцінности й смішности в цій чупирадляній шапці — і свого великого права на щастя. Певність — і невіра.

Невіра:

Час уже звикати до цих гірких трунків і бути готового їх перетравлювати. Та чи зразу все випити, чи потроху, по краплиночці ковтати? Нащо нудити світом і зустрічати ще й ще одну весну, лякатися її скресання? Чи на краще б розлетітися й бути у всьому, а окремій не бути? Бо таке життя однаково, що й нежиття. А тому, найвище благо — читати "Граф Монте-Крісто", ту літературу, що вилучить із дійсности. "Граф Монте-Крісто"... Так багато чекає від цієї книжки. Та може, коли почнеш її читати, — розчаруєшся?..

Певність:

Сиди в хаті й працюй! Ось, що найвище благо.

37

Надійка написала, що виходить заміж! Щасти, Боже! Восени це був би для Миколи болючий удар. Тепер — сам із себе здивований. Спокійно й байдуже прийняв цю вістку. Так мало статися. Микола благословляє, бажає щастя… І ще що? Жалує, що не може приїхати на весілля, — був би за дружбу. Бо що ж між ними було, як не юнацька дружба?

38

"Монте-Крісто" навіть у цій могутній книгозбірні нема, є якісь жалюгідні зачитані рештки. Щоб не образити Дюма, взяла навмання іншу книжку, ось — "Двадцять років згодом". Спочатку не подобалось: нема характеристик дієвих осіб, голі зав’язки й інтриґа, утерті персонажі... Неглибоко, тенденційно... Гай-гай! Далеко до "Королеви Марґо" і "Трьох мушкетерів"! Але як виступив на сцену Араміс із його епікуреїзмом, Гаїна увійшла в смак. Ці суто французькі до-тепи, цей стиль "гайнування життя"… Ні, таки французька література — корона всіх літератур!

До речі: чому скандинавське письменство увійшло в світову скарбницю, а ось про турецьке, чи про яке балканське, чи навіть про сучасне грецьке — ніколи не чула? І ті, і ті мають море. Турки — те саме море, що й стародавні греки. Турки з балканцями сидять на землях, насичених попередніми культурами, а скандинави — на каменистих фйордах. Це, мабуть, свіжі течії Ґольфштрому промивають і продувають голови скандинавам, і ці вислали Гамсунового "Пана" у світи...

От! Буду думати про письменство, про героїв світової клясики. Тут я — необмежена цариця. Що хочу, як хочу, коли хочу! А про це все довкола не волію!

39

… Гінекократичні савромати… Це ж, власне, й кінець теми. Тут треба добре розжувати.

Гінекократичні племена за Доном на Озівщині ще довго зберігали в устрої виключну ролю жінок, і в військовому, й у політичному житті. Напевно, це спадщина ще від тих таємничих кіммерійців, що населяли наш південь і Кубань… Жінки тих племен виступали не тільки, як войовниці та провідниці, — цариці, воєна-чальниці… Вони також були на чолі культових відправ. Амазонки — дуже поширений і частий сюжет на пантикапейських (керченських) вазах: озброєні служительки верховного божества, Матері Богів Кибели, абож — Ма, Матінки.

То оце ті самі сармати, що в V-му столітті до нашої ери були за Доном, у другому вже верховодили над Дніпром, а ще через два століття вони вже за Дунаєм? Егеж, їх наймогутніші й найчисленніші передові загони, — племена аляни, роксоляни і язиги, — перекочуються степовим скитським царством, залишаючи за собою дике поле. Це вони, властиво, знищують скитську державу. Доживає свого віку Скитія у Криму, із столицею в Неаполі Скитському. Вже в другому столітті нашої ери про скитів нічого не чути, а в четвертому зосталися лише назви…

Ну, а гінекократичні савромати, дочки Арія й Афродита, що розпочали всю оцю хурделицю? Гай-гай, от що розказують їхні, тепер розкопані, могили. В давніших савроматських похованнях — жінка-воїн у центрі могили із своїм конем — звичайне явище. Дедалі все менше військового спорядження в таких могилах. Зате її могила, більша, насипана в центрі, довкола неї менші. Це могила матері роду-племени і невідмінно при ній емблема її жрецького сану: камінний похідний жертовник. Але… в пізніших сарматських могилах уже картина інша: в центрі могили похований чоловік-воїн із конем та зброєю, а в ногах у нього… рабиня, насильно вбита, з проламаним черепом.

40

Вчора все пішло шкереберть, усі Гаїнині обіцянки собі — покласти край, зробити кінець. Ні, ще не кінець, але який тягучий міляс!

Все було, як слід. Гаїна свято дотримувалася заборони дивитися в бік Пагуби. Нема потреби. Гаїна йде собі своїм шляхом, інші люди — своїм. Вона часом розтрощена, а часом із таємною непоясненою радістю, що пробивається звідкілясь, наче з-під землі. А в цілому горда з того, що самостійно збиває коліна на своїй життьовій дорозі… "У всякого своя доля і свій шлях широкий". Що ж тут дивного, коли хтось на когось колись глянув, а сьогодні вже не хоче? Маленька зустріч у дверях? Ну, так, впізнали одне одного, але нема потреби признавати.

В залі відкрито на десять хвилин вікна, треба вийти, бо лютневий вітер-мороз гуляє. Гаїна стоїть у фойє, зіпершись об балюстраду, дивиться вниз на широкі мармурові сходи з різьбами-левами, на листаті пальми. Думає вона, що все ж найкраща новеля, це коротка новеля американського письменника О’Генрі. І найбільший розміром сучасний роман — американський. Яка протилежність проявів! А цікаво, чи американські хмаросяги і єгипетські піраміди теж належать до поняття: "західноєвропейська культура"? І те, і те не європейське. І чи може європеєць зватися культурним, не маючи уявлення про хмаросяги та піраміди?

Гаїна любить отак порозкошувати собі: рикошетом, без зв’язку наче, погратися думками. Чому ні? Від усіх тіл світу, громадських і родинних, відірвалася скалка й кружляє у космосі за власними законами…

Перебивають ці думки Гаїні голоси позад неї. Між ними й той чудний, не подібний на всі інші, голос. Говорять про середні школи у невеликих містах України. Що краще? Дістати призначення на посаду директора середньої школи, чи стати редактором у якійсь районовій газеті? — Ага, це — студенти п’ятого курсу, дипломанти. Збираються влаштовуватись на роботу після закінчення університету. Вродливий між ними, це його голос. Ну, от, принаймні, хоч знає вже Гаїна, які інтереси в людини. Але голос! Чому він не такий, як уявляла собі Гаїна?

Вона мусить озирнутися. Ні, нема тут кінця! Погляд його сполохано відскочив і сковзнув по обличчях розмовників, потім знову, вже лагідно, повернувся до Гаїни.

Гаїна відчуває, що озирнутися вже не може. Що за чудний голос! Вона намагається вловити всі інтонації, — а як же хочеться озирнутися! І піти звідси неможливо. Прикипіла.

Тут трапляється хтознащо. Один із них розповідає про Львів, про якогось Вайса. Запропонував Наросвіті, що хоче читати лекції з марксизму-ленінізму. Доктор Вайс. Там, знаєте, звання доктора дають за студентську дипломну працю: чистенько написана, — от і доктор. Але завідувач сектору кадрів Наросвіти зібрав про цього кандидата додаткові відомості.

Вже як прийшов за призначенням, його в Наросвіті питають:

— Слухайте, докторе Вайс, ви, виявляється, рабін?

— Ну, то що? — здивовано відповів на це доктор Вайс.

Не розсмішитися несила. Реготалися всі, сміялася й Гаїна. Але це неможливо, це незручно — стояти спиною, підслухувати чужі розмови й реготатися. Гаїна зірвалася звідти.

А потім вони удвох весь час сміялися одне до одного, забувши, що незнайомі. Дивно, доктор Вайс, львівський рабін, що хоче читати студентам університету курс марксизму-ленінізму, зблизив їх.

І вже не було ніяких перешкод, гонорів, образ. Крига розтала, вони не могли спинити себе, вони раділи великою поділеною радістю, зустрічалися очима без перестороги і говорили повінню чуття все-все! Словами стільки не скажеш, хоч би говорили й віки, як сказали… так, одним поглядом.