Золотий плуг - Гуменна Докія
Ледве вітається.
49
Микола сидить удома, чорний, як туча. Люто перегортає він сторінки своєї злощасної праці й начиняє її цитатами із Сталіна, — хай їдять! "Завдяки мудрому керівництву… В своїй праці товариш Сталін геніяльно зазначив… Старший брат…" — Старший брат? Навіть, коли починати історію з Київської Русі, то Київ старший за Москву. Чорт з ними! "… Старший брат… допоміг українському народові…"
Тут поламалось перо. Поки насаджував друге, вихорем летіли свої, непросвічені думки. Все, що найстарше — на Україні. І не північніше. Повище сучасних етнічних меж України археологія не знайшла ще ні одного сліду палеоліту. Палеолітичні Тарасові й Аріяднині селища, ті, що їм по двадцять-тридцять тисяч років, — де вони? Кирилівська стоянка — в самому Києві, Гінці, Пушкарі — на Полтавщині, Костенки — на Вороніжчині, Мізинь — на Чернігівщині, Амвросіївка — на нижньому Дніпрі, Володимирівка — на Гуманщині… Де це все? А кубанські, а кримські? А що у вас на Московщині у той час? Поставили в чотирнадцятому столітті нашої ери на річці Москві перехнябленого моста й кузню та й чванитеся своїм "Кузнєцкім мостом…"
На ручці вже нове перо. Тепер треба ще й про рабовласницьку природу Скитії подати, за вказівками мудрого нашого вождя товариша Сталіна. От тут Микола й задумався. Що ж ті раби у Скитії робили? Ні міст, ні колгоспів не було, Біломорканалу скити не будували даровою силою тисяч рабів... Ані одної цитати з Геродота не підбереш, прийдеться обмежитися "мудрими вказівками"… Е, вали! А натомість треба буде викре-слити, що все доросле чоловіче населення було завжди при зброї і це з нього складалося скитське військо. І що це дуже нагадує козацький уклад та ідеал: усі — вільні козаки, без холопа, без пана. Всенародній зрив, Хмельниччина, на цьому базувався, на цій підвалині наридньої української свідомості, на цьому самозрозумілому одвічному праві, успадкованому від дідів-пра-вдурів. Ще дивно, що до цього не причепилися. Не помітили, видно.
Отак то виправляє свою дипломну працю Микола Мадій — із успіхом.
50
Грізна лава наступає на Гаїну, коли приходить весна. Як боронитися? Нікому цього не сказати, а міркувати треба. Не міркувати, а відганяти, забивати, — вже й способів не вистачає. Міркувати, — ятрити себе, добра не витворювати, тільки шкоду.
Та ці ж питання — основні для неї, як про них не думати? Як не спостерігати себе?
От, оцей афектовний стан. Хочеться і про Лесю Українку, і про Пагубу, і про Зінині метаморфози, і про зоряне небо над містом, і лежить облогом велика тема, "Жменя колосків", почата Нового року…. Все не обіймається нездійсненою творчістю — головною темою її безвихідних дум. А пойняти все, всюди бути, — мало сказати: хочеться. Потреба! Спрага! Жадоба!
Якби то можна було створити композицію, що обняла б усю текучість життя. Якби над Гаїною не висіло зась, якесь страхопудище! Кістлявою рукою показує воно на сучасні й невчасні теми, ідеологічно невитримані й сухозлотицею витриманости обгорнені, корисні й безвартісні для СОЦІАЛІСТИЧНОГО будівництва, потрібні й шкідливі, життєрадісні сто з гаком процентні позитивні герої і таку кислятину, як оце Гаїнине писання… Якби можна було писати, що хочеться!
"Трактористка" лежить відкинута, немила на столі. І коли Гаїна візьметься за неї знов? Додати той "на замовлення" кінець (трактористка в Кремлі дістає орден від самого.. — і тоді вони приймуть. Ні, їй хочеться чогось різноманітнішого, складнішого, багатшого. Але Гаїна до трактористки візьметься. Навіть бачила одну таку... Нарвана, але все таки козир-дівка, не викинеш же ти її з народу. Та й треба ж чимось заливати свою заклятість.
Гай-гай, заклята, зачарована. Зняти заклятість зміг би коханий, але ніхто її не любить — і вона нікого.
Болить її це нерозв’язне. Віддано любити можна тільки тоді, коли й кохана істота віддана. Але це вже не віддано, як за давання ти вимагаєш віддання. Коли бачиш, що твоя приятелька не дає тобі стільки приязні, як ти їй, — і ти втрачаєш приязнь. А що ж у такому бездонному, як любов? Яка тут любов? Я себе в першу чергу люблю, а іншого тільки доти, доки не вразить мене. Отже, ніякого тут виходу нема. То Гаїна така вже егоїстка?
Ні, Гаїна жадає бути відданою, та нема кому.
Йде вона Крутим Узвозом і зорі зовсім близько. Раптом відчуває вона, що крім цих кам’яних згромадищ, над нами є ще простір і небо, є куди летіти, й не придушать її рамки міста. Весна йде, навколо тепле, запашне повітря, — скинь тягарі, Гаїно!
51
Може це останні дні й тижні, що "дозволяється" сидіти тут біля криниці мудрости? Але Миколі обридло все. Ні думати, ні читати не хочеться.
Все йде своїм порядком, і його волі тут немає. Вже цими днями має він сказати, в яку область хтів би їхати на посаду викладача історії в десятилітці. Може попроситися до Західньої України? Треба б зайти до Василя. Чув Микола, що той уже повернувся назад із Галичини й знову працює в тій самій школі. Може, справді, до Галичини проситися? Добре, що хоч можна вибирати? Е, зайду до Василя, розпитаю!…
52
Здається, Гаїна занадто багато уваги віддає самоаналізі. Небезпечне зайняття. Воно на жарґоні критиків зветься "самокопирсанням". Можливо, на неї впливає Марсель Пруст із своїми "Розшуками втраченого часу"?
А що ж робити, як на душі таке вихрить, а нема з ким розібрати, де тут своя вдача, а де зовнішній тиск? Чому вона нидіє, скніє? Як би то стати зверху та подивитися на себе?
Ідучи до книгозбірні через парк, Гаїна відкрила, що ось-ось має гримнути весна і що найбільше її нещастя — непоміркована гордість. Ох, оця її неприборкана амбіція, сплетена з невірою в себе, із самознецінен-ням! Ось оці дизгармонійно поєднані непоєднальні речі кують Гаїні всі її нещастя.
А вже повертаючись, сказала собі, що гордість і невміння вклонитися, де треба, — то її найбільша охорона й панцер на шляху оборони власної індивідуально-сти та найбільшої її життьової місії: самовдосконалення. Зіна колись зневажливо сказала, що така ідея — жадна. Ніяких горизонтів. — А яка добра? — запитала тоді Гаїна. — Інтернаціоналізм? Як не буде вдосконалена сама людина з власного внутрішнього покликання, то й інтернаціоналізму ніякого не буде, крім мертвої догми, про яку говорять, але в яку ніхто не вірить...
От які слова хотілось би говорити Вродливому, що йшов би оце поруч. Та його не видно вже кілька днів. Замість його самого, спогади товпляться у душі, оті скарби великі, оте багатство неомірене, що його ніхто в неї не відбере… Якщо тільки Гаїна їх сама не розсипле.
Коли б і не побачила ніколи більше в житті Вродливого, зостанеться його їй багато. Рідна, тепла, золота посмішка! Милий друзяка!
Дурні мрії! Низати їх у слова не варто, бо це сміх один, які дурні!
А хіба Гаїна не має права навіть насмілитися бути дурною? От, хочу мати дурні мрії, я, Гаїна! І що ви мені зробите, фабриканти мертвих схем та догм?
Мрія небезпечна. Краще вже підійти й запитати:."Пагубо, чого ви такий похмурий?"
53
Така маленька кімнатка у Василя, що нема як і розминутися. Та це ж навіть і не кімната! Це — колишня купальня з кахляною долівкою, слідами від ванни та з вузькою смужкою матового скла на тому місці, де має бути вікно. Тут на вікно й стіни не знайдеться. В цій келії ледве вмістилося залізне ліжко, столик і стілець.
— І чого це ти сюди втиснувся? — першим словом привітання вирвалось у Миколи. — Ти ж мав таку гарну кімнату.
— А що, кімната буде мене чекати? — філософічно відповів Василь. —Мені тут добре. Це — школа, тут я працюю, далеко ходити не треба.
— Та тут же й чихнути ніяк! Нема повітря!
— Але більше, ніж у Львові, — ще вигідніше розсівся Василь на свойому ліжкові і... весело розреготався. — Ех, якби ти побачив, яку чудову резиденцію мав я там! Із вікнами на парк! Окреме помешкання із самостійним входом, килими на стінах та на підлозі, та все в українському стилі! Якісь націоналісти зникли одної ночі, залишили все... Ціле, незачеплене!
Микола дивиться на цього стоїка, що покинув розкішну резиденцію з килимами і вікнами до парку заради цієї цюпки та ще й радіє. Нема де школярських зошитів покласти, думка об стіни б’ється, а він...
— Ще й, уяви собі, був там неабияким цабе, — кепкував Василь. — Інспектором книгозбірень усієї области, на всю губу начальство... Але волію перевіряти зошити у цій комірчині в Києві, ніж ті високі львівські посади та резиденції. Я ж сам попросився, щоб мене відрядили назад до Києва. І такий був щасливий, коли вже сів у поїзд!
От тобі й маєш! А Микола намірявся щось подібне зробити, думав туди їхати. І від чого ж це Василь так утікав?
Але Василь не поспішає з одвертостями. Він розказує все загальне, не раз чуване, добре відоме тут у Києві… Як приїхав він до Львова, то вже всі львівські крамниці були обчищені від товарів, виметені. Наша сарана розкупила й розхаґіала все, навіть нічні горшки. Це ті, що перші допалися, так постаралися.
— Ми тут чули, — не дивується Микола. — І бачили. По два авта усякого барахла попривозили деякі, високі птиці. А трохи менші, то просто возом притарагу-нилися з тим проклятим буржуазним добром...
— І при тому вони платили там нашими грішми, інакше кажучи, просто грабували, бож місцеві люди бачили вперше гроші й не знали, що в нас треба дати сотні карбованців за те, що там іде на злоті…
— А чи правда, що знаходилися ще й такі типи, які платили облігаціями, наче грішми? От, жлоби!
— Словом, як я приїхав до Львова, то в крамницях було вже так само, як і в нас, — порожні коробочки на полицях. Ще щось можна було купити на товкучці, люди продавали своє... Ось цей костюм, що на мені, на товкучці придбаний…
— Порядний! І там є товкучка?
— Відразу навчилися.
— А чи правда, що наші дами на вулицях і в театрах з’являлися у нічних сорочках? В нас стільки про це плещуть... Нібито, ті дами були певні, що вони — в-бальових сукнях...
— Еге, було таке, — притакнув Василь.
— Я щось не можу повірити. Хіба ж наші жінки не вміють до смаку вбиратися? Не бачили ніколи нічних сорочок? Чи ми не бачимо влітку на вулицях Києва елеґантних модниць?
Микола запитливо подивився на Василя.
— А ти думаєш, якась лєйтєнантша з Пензенской деревні, взагалі, знала, що існують якісь на світі нічні сорочки? — здвигнув плечима Василь.
