Золотий плуг - Гуменна Докія
І хтозна, чи доведеться ще коли зустрітися. Гаїна ж Сай дала Миколі дуже багато, вона того й не знає. От, чогось ні від кого не йшло на нього стільки творчої енергії думки, бажання мислити, працювати. Хотів би їй це сказати. Невже ж тільки тому, що вона — істота жіночої статі? Ті, яких він знав, були зрозумілі, але ні від однієї не вихоплювалася ця чарівна іскра, що не потребує й дотику, а запалюється.
Друге — Микола читав критику на її оповідання "Біла хустина". Хотів би піддати їй духу. Це неправда, що її оповідання — "наклеп на радянську дійсність". Дійсність така й є. Хотів би їй сказатигщо чув у одному товаристві з приводу цього оповідання: "Хай вона прийде до нашого партійного комітету, ми їй видамо довідку, що все — чиста правда". Таке в нас робиться скрізь. І чому це не може бути позитивного героя серед репресованих? Всі вони — конче потвори? Чому селянин має бути показаний, як диверсант, злодій і бандит, а одвічний селянський закон "не займай чужого" — викривлення дійсности? Хотів би привітати її з гарним, правдивим, щирим твором. Одна стаття з тих напастей, Шмульзонова, має заголовок: "На задворках жизни". То може на задвірках краще можна життя побачити, ніж на фасадах… Все це — полова, на ту злісну критику не треба зважати.
Ось, що хотілось би їй сказати. Ух, і дісталось же їй, бідній!
Тільки як це зробити? Такі споріднені духово, алеж реально вони нічого одне про одного не знають.
6
То вже не може Гаїна на нудьгу скаржитися. Щось ще гірше прийшло.
Вона думала, що четвертий вал перехлюпнув через неї, а лише вистромила голову, — і її накрив, топить. Чого це їх так зачепило те її мале оповіданнячко? Чого вони так заворушилися? Чи якась там парія, мала Гаїна, щось значить на тлі велетенського розмаху соціялістичного будівництва, що вони ним так вимахують? Якщо "Біла хустина" — наклеп на радянську дійсність, то чого так хвилюватися? Самі себе побачили?
Три погромні статті, одна навіть у столичній газеті "Коммунист". Обговорення у Спілці письменників. "Нещадна відсіч куркульській контрабанді в літературі!" "Наклепниця!" "Вилазка клясового ворога"… Чи Гаїна Сай така вже "персона ґрата", що цей несотворенний ґвалт учинили? "Нещадна відсіч" поширилась і на новелю "Пахощі степового зілля". Повернули. "Анемічне". Що ще чекає Гаїну?
І свідомо чи позасвідомо вона готується, збирає сили, щоб встояти перед майбутніми ударами.
Це вже їй нікуди нема тепер ходу. Вже ніхто не запросить принести щось до журналу, побояться. Що б вона не принесла, яке б воно не було най... найсучасніше, — повернуть, не читаючи. "Анемічне". Вже годі анемічному давати повнокровні твори. І що ж тепер робити? Сліпа стіна. Знов Гаїну виганяють із життя.
Критикам моїм, усякому перекотиполю, широка дорога в українському письменстві, а мені, з чорнозему, — сліпа стіна. Тепер тільки спостерігати, як "завойовання" зникатимуть, мов пара на сонці, та як почнуть сахатися й переходить на другий бік вулиці при зустрічі ті, що вчора приємно всміхалися…
Але ж ні бо! Перекотиполе тільки тому злетілося до українського письменства, що їсть із нього булочку. Якби не було тих всіляких вигод, то їх би тут ніхто не побачив, тих "українскіх пісатєлєй". Я ж без вигод буду працювати, хоч би що вони мені робили, хоч би як мене не помічали. Для себе. На кін — давній задум, мій, неторкнений ніяким "замовленням"! Виправдати перед собою це існування на землі!
Слова ці чудові, але чим платити за хату?
7
— До речі, — недбало сказав Микола, зайшовши ненароком до Василя. — До речі, чи ти зустрічаєш ту… як її? Гаїну Сай…
— Це ту маніячку? І нащо вона тобі? — заскалив око Василь, як це він уміє, коли хоче без слова сказати якусь глумливу задню думку. І, як колись, додав: — Не раджу тобі ангажуватися в Гаїну Сай.
— А чого це вона маніячка? — заступився Микола. Він зовсім не ненароком зайшов сьогодні. А все ж таки трохи скривив душею. — Я, бач, хотів пропонувати їй маленьку роботу…
Василева міна дедалі все більше розквашувалася в розлитому на лиці презирстві й нехоті. Знайшов, кому пропонувати, — казала ця міна.
— Отій світовій зануді? Вже були такі, що давали їй працю, хотіли помогти. Ось одна моя колеґа, одна вчителька, просила її замінити на пару тижнів у школі. Прийшла до неї до хати, як до чогось путнього. І що ж? Та її вигнала! — Вона хоче працювати в слові, в літературі! Вона — дитина цієї землі й має право на ту працю, для якої народжена, а не когось там заміняти. Хоче бути літераторкою, а іншим нічим не хоче бути. Це її право! Вона там потрібна! — Та жінка послухала-послухала, знизала плечима й вийшла. А що ця Сай таке зробила, чи сказала, що так дуже потрібна в літературі? То як ти назвеш такий вчинок? Психопатка та й годі!
Може та людина й психопатка, — думає собі Микола, — але чи це не слова, й думки, й почування, вихоплені з його власного серця? Це ж і він тепер мусить робити не те, чим душа палає, ось готується їхати на периферію вчителювати, коли його місце в Києві. І може психопати щасливіші, що можуть вголос сказати те, чого нормальні не сміють пікнути. Тому Микола удав, що не помітив Василевої нехоті.
— Я читав її оповідання. Дуже добре, і ніякої психопатії в ньому не помічається, — відказав він.
Василь чмихнув.
— А я читав ще й рецензію Шмульзона на те оповідання. Має рацію Шмульзон, а не люта невдаха! Оті скигління куркульки за вишневим садком і подушками до стелі… на тлі розмаху соціалістичного будівництва, — яке ж це вузюсінько-дрібнюсінько міщанське… Ані великої ідеї, ані широкого горизонту бачення, ані волі й характеру... Оце твоя Сай.
Микола вже й розсердився.
— Я думаю, що чесно жити й мати на це силу — велика ідея. І не плазувати ні перед ким. А що ж, краще, як твоя Зіновія Деревій? Це ж ти мені сам розказував, що аби тільки вона не дістала запрошення на який бенкет, то вже всіх голів, усіх членів президії, обкоми й місцевкоми оббігає, набридне всім до чортиків, а все таки слізно запрошення вимолить...
— Не треба вимолювати. Треба тільки написати талановитий більшовицький твір. І все!…
—… і будеш мати не вузюсінько-дрібнюсіньку міщанську хатку у вишневому садочку, а велику в більшовицькому дусі золоту копальню на ім’я Літфонд, — докінчив Василеву думку Микола. — Безплатні санаторії в найкращих курортах кримів і кавказів, дотації, творчі відрядження, безплатних лікарів, а там, давись, і просторне приміщення у модерному житловому будинку. Дійсно, хатка у вишневому садку щось дрібнюсіньке, порівняно з таким розкішними перспективами.
— А хто ж ій не давав? — тут уже Василь обурився.
— Таж я сам, ще коли ми були студентами, переказував їй запрошення редактора газети "Пролетарська правда", щоб прийшла, там її посада чекала. Не прийшла.
— Чому?
— А спитай її. Журналіст заб’є в ній письменника, щось отаке собі вимізкувала. Досі виробилась би… Я знаю одного пролетарського письменника, що батько його мав п’ятсот десятин землі. Другий — син власника цукроварні, третя з офіцерського роду… То дрібниці, напиши тільки талановитий твір, сучасний… а не тримайся обома руками за старе. Життя треба брати за роги, бо воно тебе візьме на роги. А ця вилізла із своєю куркулькою й християнською мораллю! Ох, і не люблю ж таких кислятин!
Не зважаючи на таке Василеве обурення, Микола переповнений ніжністю до Гаїни Сай, слухаючи ці слова. На це він каже:
— Чи скоро бачитимеш ти ту колеґу-вчительку? Запитай її, все таки, про адресу. Я цими днями ще зайду... або може краще вкинь листівку, бо маю багато різних справ перед від’їздом.
— Добре, добре, — вже пересівся Василів гнів. — Цікаво буде послухати від тебе, як то вона тебе виставить…
А келія Василева все таки вузесенька!
8
Купила! Зіна купила з усіма потрохами! За те, що вона гарно говорила про Гаїну, Зіна вимагає покори й підданства.
Після того, як Гаїну викреслили із списків місцевого комітету письменників, їй уже й не було чого заходити до Дому літератури. Новини доходили до неї в Зіниній інтерпретації. І от раз Зіна каже, що вона не бачить Гаїниної вдячности. Та за що?
— Цікаво знати, чи те, що на твою думку гарне, справді було гарне? — запитала вона Зіну. — І як хочеш знати, то я нічиїм васалом не збираюся бути.
— То як? — аж розгубилась Зіна. — Скільки раз я за тебе заступалася, — і це така вдячність? Як хочеш ти знати, то от що я тобі скажу. Ти поводишся по-дурному. А я тобі пораджу: коли почуваєш, що хтось хоче бути зверхником, — мовчки використовуй добрість зверхника. Удавай, що нічого не тямиш, не бачиш…
Ти тільки попробуй цю тактику, побачиш, як усе тобі добре піде...
— То це якийсь февдалізм! — вирвалося у Гаїни.
Так от чому у Зіни на лиці застигла та її посмішка!
Як мило всміхається вона до голови Літфонду, а він же її так безцеремонно ганяє! Принижує, як тільки знає. Зате — і їй перепадають "блага": екскурсії, курорти, відрядження…
— То це ніхто не має права тримати свою гідність високо, бо позбудеться й того, що має? То як? У одному колективі вчора всі були рівні, а сьогодні є вищі й нижчі? Можновладні й безправні?
— Ну, то сиди на гальорці, а я хочу бути в перших рядах… а може й у президії, — шпигнула Зіна.
Це правда. Гаїна при найменшому косому погляді в її бік знічується, замість мило всміхатися та не помічати косяків, відходить. Ну, то вона опинилась на гальорці, а тепер уже й з гальорки випхали. Це правда. Відбулася якась хемічна зміна і вилилась уже в тверду форму розшарування. Пускає парості сумнів, чи вико-ріниться коли клясовість, як у такому малому середовищі, за найкоротший час, розквітла справжня кастовість.
Проте ж Зіна ще не стала таким великим цабе і Гаїна може ще сказати:
— Слухай, Зіно! Чи знищене визискування людини людиною в духових проявах, коли я маю підлабузнюватися навіть до тебе? Ти ж моя товаришка, а хочеш уже, щоб я стала в тебе васалом! Ще вчора ми спільно переживали, що нас не друкують, а сьогодні ти видрукувала пару віршиків, дали тобі ті переклади, допустили на новорічний бенкет, — і "ги вже вимагаєш від мене підданства? І я до тебе повинна примильно всміхатися? І не посміти сказати того, що я сказала?
Зіна ображено відказала:
— Я тобі тільки раджу... Як хочеш знати, то посмішка — теж зброя.
