Золотий плуг - Гуменна Докія
Вони так добре його знали, що могли відтворити індивідуальні риси кожної тварини, а одночасно в рамках тієї умовної манери, що в ній відразу впізнаєш руку скита-майстра. Мабуть, всі вони до одного володіли мистецтвом малюнку… І цей універсальний талант замінив їм письмо, бо скитські речі краще за письмо розповідають про тих, що в свойому побуті не могли обійтися без зображення звірини.
То хто ж може бути творцями звіриного стилю, як не мисливці й їх нащадки? Споконвіку жили вони тут та спостерігали звіра у всій різноманітності: пасуться, сидять, утікають, б’ються, хижак замучує плоху тварину… А фантастичні сюжети, небувалі звірі! Це ж напевно їх мітологія, записана не словами, тільки образом.
І так, дякуючи звіриному стилеві, впізнав Микола в цих нащадках мисливців степового Тарасового "коридору", а Аріядниного "центру", у цих кочових скитах — предків. Цей ляйтмотив, що проходить через усі його думи та візії, збагатився ось у цю хвилину одною думкою: вони ще й тому наші предки, що розсмокталися, розпливлися у хліборобських наших предках.
Поїзд мчить серед золотих хвиль і вони навівають Миколі нову візію:
А хіба в наш час не спостерігаємо два типи у народньому масиві? Один — працьовитий, з восьмитисячолітньою наполегливістю й любов’ю до землі — на клаптику ґрунту робиться заможним. А другий — скільки ти йому землі не дай, — все буде бідний. Він — вічний незаможник, він працю коло землі зневажає, так і дивиться, щоб її уникнути. З таких виходять і геніяльні майстрі, пророки, — і ледарі, охочі поживитися на чужому… Та тепер уже нема походів на Закавказзя чи в Мідію...
… Але зате є "клясова боротьба"... вискочив якийсь чортик у Миколиних думках. Бо чого це одна частина сільської громади з такою охотою пішла розбирати пожитки приреченої на вивіз і загибель другої частини тієї громади в роки "знищення куркуля, як кляси"? Як легко натиснувся ґудзичок приспаного, але ще не відмерлого інстинкту! Учора були сусіди, куми й свати, а сьогодні сусід пішов забивати дошками вікна й двері сусідової хати та розбирати, що є в чужій скрині...
А все ж, — веде далі свою думку Микола, не зважаючи на непрохані інтродукції, — а все ж у цьому процесі перемога зосталася за осілим хліборобом, за тим, кого прийшли підкорити. Тільки ж…
Тільки чого ж це. так, що скрізь повиникали держави, а ми, хоч і такий старовинний нарід, хоч можемо похвалитися родоводом із глибокого палеоліту та соковитими ще сьогодні традиціями з тих глибин, і такими двома потужними живлющими складниками (що сплелися в одне), як мальована кераміка й звіриний стиль із їхніми відмінними світами, — а ми на державу не спромоглися. Хоч без історії України неможливо зрозуміти шляхів історії всієї Европи, та й Азії, а от ми через щось ніяк не можемо зажити нашим окре-мим державним життям. Скільки було спроб, полічи: після скитів та їх найвизначнішого державотворця, Атея, було й Боспорське царство, на Боспорі Кіммерійському із столицею в Керчі, там же десь — Русь Тмутороканська, й Русь Амастридська, і якісь Артанія, Куявія, Славія таємничі… Ну, найкраще ми знаємо про Русь Київську, наймогутнішу державу у всій Европі тогочасній, а що потім? Запорозька Січ на місці Атеєвого царства, держава Хмельницького… — Тут думка Миколи ламається, — і от триста років згодом… а держави нема, хоч так начебто природно вона уготована всією найдальшою глибиною існування людської раси на цих землях…
Може тому, — думає Микола, — заколисуваний буйною золотою хвилею пшениці, що безперестань бігла до нього, пшениці, що вже три тисячі років годує світ, — може тому, що етнічні сили цієї землі весь час у розпиранні, у вибухові? Поки то на сонці витвориться можливість життя, поки то воно охолоне настільки, — пройдуть мільярди мільярдів років. А на землі, периферії сонця, воно вже є. Так і в нас, випалахкотіла була протуберанцем Запорозька Січ, як прояв старого скитського суцільного козацтва (все чоловіче населення при зброї)... але треба було ще триста років, щоб ідея держави "без холопа, без пана" стала центральною ідеєю українського думання. То ж та Сай, у своїй вимозі мати право на творчу роботу на своїй землі, має цілковиту рацію. Це ж і є державницьке мислення, — відчування свого повного, законного права на творчий розквіт своїх сил… на участь у культурному процесі. А що ж, хай нам чужинці творять нашу культуру, а ми — в прибиральники та шахтарі?
Щодо себе самого, то Микола вже змирився, що його доля так круто повернула своє річище. Нічого! І туди можна буде передплачувати літературу, і там можна думати, бути вірним своїм неопублікованим думам. З тією тільки різницею, що Гаїна Сай дозволяє собі сваволю не підпорядковуватися вимогам дійсности. Що ж, вона платить за це ціну: викинена за борт.
16
Звичайно, що вона й Настя вже неоднакові, хоч і двоюрідні сестри. Настя звикла змалку до фізичної праці на сонці і їй не важко носити цеглу на четвертий поверх на спині. А от Гаїні й по рівному невдержка. Сонце пече, колючки заганяються в ноги, земля, що колись була болотом, висохла і кусається… Важко. Вона вже виніжена. То ж змалку її посилали до школи, а не жати в поле.
Але Гаїна азартниця. Вона нічого не може робити, "абияк"... Вона захоплюється, забуває за себе й за свою втому, — і тоді стається дивне. Вона опиняється у вирі чудноти. Все навколо неї не таке звичайне, а чудне, нове, гостро-цікаве. Це, напевно від мускульної праці витворюється якийсь новий ритм і творить п’яні емоції.
Нові ясні думки приходять у вирі чудноти, — ось тільки Гаїна повторює ще й ще раз один той самий рух: нагинається, накладає у кіш торф, підходить до другої купки, знов нагинається... Чи може це чисте повітря так діє, що вона наче без завіси все ясно бачить, по-новому?
Бачить вона: правда зветься брехнею, а брехня правдою. Гаїна винна, ще є це в нашому суспільстві? Хіба не треба з цим боротися? Хіба письменство не на те покликане, щоб бичувати? Завдання ж його — виховувати. А як? Тільки обгорненими позлотицею порожніми коробочками? Коли я помічаю й ненавиджу підлоту, хіба не мій обов’язок повстати проти того? Інші можуть миритися, я — ні. То таким нема місця в радянському возі?
Давно вже ставила вона собі питання: чи її прямота не архаїзм часом? Можливо, що складніше суспільство має бути гнучкішим, хитрішим? Зіна каже: хитрість — ознака розуму.
Ні, прямота й чесність — основа здорового суспільства, — не поступається Гаїна. Хитрість і крутійство — ознака розкладу. Це вічне, як природа. І хоч хитрости розпаношилося кругом, гай-гай! — не нею будується світ.
Скажуть: такий закон. Кожна жива істота живе коштом другої живої істоти. Берімо за одиницю не одну окрему людину, а все суспільство. І от у такому суспільстві, хто попереду забіжить, той має, хто не лізе по головах, той теж має: облизня. А може це такі норми клясової боротьби, хоч ніби в нас уже кляс нема? То як назвати, що одні мають невпоїд, а другі й рижієвій олії раді?
А ця спекуляція, оце захлистування "дефіцитного краму" перше, ніж він попаде на очі споживача… Хто ж ті, що видерли? Парості вимирущих кляс, тільки змімікровані, із гнучким хитрішим розумом. О, вони вигадали немало нових штучок-трючків, щоб приманити "по-блату" й спустити спекулянтам, а ті — далі… От там, на товкучці, вже й Настя може купити своїм школярам черевики… Вимируща кляса взяла реванш.
Гаїна, мабуть, і доживе свого віку під гнітом цього реваншу. Але такий неминучий хід життя, що одиниця (не окрема людина, а все суспільство) неухильно має вдосконалюватися. Не тільки техніка буде в його руках, але виступить на кін і високоорганізована душа. Стародавні філософські вчення, що тепер лежать забуті й замуровані в саркофаґах відмерлих релігій, починають уже відживати у вигляді гіпнозу, ясновидіння… Невраховані елементи передчуття, інтуїції, еманації, що ними володіє кожна людина, і що їх тепер вважають мало не забобонами, будуть ще відогравати немалу ролю.
От, скільки то перебіжить думок у голові, поки перейдеш від одного кінця торфяного поля до другого! Як би їх не забути, записати увечорі…
Чи можна вкласти це в мистецькі образи? Це ж було б щастя, якби зуміла, це ж була б найбільша нагорода! Це був би Великдень!
І тут під жарким сонцем якось не дошкуляють напасті перекотиполя, отієї талабунової камарильї, та й остаточний вирок "самого" мандарина Мікадовича. Тут вона знає: все те — дрібниці. Правда на її боці! Хай її знищують — вона спокійна. Аби тільки подати в мистецьких образах ось це, що так яскраво щойно пережила.
А де ділася мана, що водила її цілу зиму? Де зник той туман, ті сірі очі, що часом були зелені, часом золоті, а часом такі жовті, як бурштин?
Гаїна почуває велике-велике звільнення. Під цим сонцем туман щез.
17
На цій могилі ще навіть кам’яна баба стоїть. Вітри й дощі століть-віків посікли лице, зітерли візерунки на одежі й шапці цього пишно вбраного предка, що й досі ще тримає турячого рога в руці.
Микола йшов від Вознесенського до одного тут села й видалося йому, що дорога через поля буде коротша. Він і пішов навпрошки, і так оце натрапив на могилу. Могила була старанно оборана, і квіття та зілля буйніло на ній таке самісіньке, що й за скитських часів. З почуттям побожности Микола вийшов на могилу і сів біля ніг предка.
Якщо він відчуває таку містичну побожність, то як же почували ті, що цю статую тут встановлювали?
Сонце заходило й било червоним промінням у хмару, що згурдилась на сході. Камінь статуї зробився також рожевий, одушевлений. Він наче питався самотнього гостя: — Чого ти прийшов? Які таємниці хочеш випитати? Він наче дивився десь поза Миколу і бачив не зорану цілину, не стерні, а нетолочений степ, бур’яни й усяке зілля вище голови, в них спутані коні, за ними вкриті шкурою й повстю вежі...
Бачив він свій власний похорон. Вже відбуто всі похоронні обряди, що тривали сорок днів, і ось везуть його тіло до могили. У важкій скрині, на високій колісниці, обкарбованій бронзовими, срібними й золотими візерунками. В колісниці над скринею розвівається розкішний балдахин. Над чотирма його стовпами по кутах, щедро прикрашеними бронзовими фігурами левів, орлів і оленів, розстелене запинало яскравого кольору, виткане золотими візерунками та у золотих нашивних бляшках.
