Золотий плуг - Гуменна Докія

"будувати соціялізм" для...

Тут Гаїна спинилась, пошукала слова й згадала Настане точне окреслення…. для чортів нетруджених!

27

Майя розгорнула шалену діяльність "на всіх фронтах" відразу, як тільки приїхала. Насамперед, вона приїхала до Вознесенського не просто собі, як жінка до чоловіка… Ні, вона з’явилася сюди із призначенням на посаду керівника культвідділу у місцевому будівництві електростанції. А ще, крім того, взяла собі різні навантаження, обтушкувалась громадською працею. Вічно в неї якісь наради, збори, засідання…

А дитина?

Є для того нянька. Стара бабуся краще знає, що дитині треба. Майя нічого в тому не розуміє. А втім, чи ж Майя кепська мати?

Все, що треба дитині, вона дала. Дала батька. Треба було, щоб син мав прізвище, то вони для того пішли в загс і зареєструвалися. Микола вибрав ім’я за своїм власним уподобанням, і Майя не перечила. Назвали його Атеєм. Атей Мадій. Що може ще більше хотіти Микола? Влаштували за ініціятивою Майї бучні звіздини, накликали гостей, — місцеву партійну знать. Що ще треба?

А решта, то вже хай Миколу не обходить. Решта — то її, Маїне, особисте життя, — і ти, Миколо, не втручайся.

Микола все те байдужно вислухував. Байдужий був він і до того, що вона відразу зо всіма на "ти". Байдуже було йому навіть, коли вона приходила й розказувала своїм безапеляційним голосом про чергові переможні романи. Майя — чужа, випадкова людина.

Своє особисте, замкнене від Майї, життя має й Микола.

28

Знайшла оцю кімнату в Бучі неподалік від Насті, сяк-так прилаштувала й думає тут жити. Доскоцька Санька-знайшла Гаїні роботу. Носить вона до одних тут з будівельної контори молоко, й ті бідкалися, що нема друкарниці, хоч запали цілу Бучу… А Гаїна ще й свою власну старицю-машинку має...

Хоч у Бучі Гаїні тісно. Перейдеш від одного кінця до другого — вже й ліс. Повернеш назад — вже й торфовище. Тут би до Дніпра піти… В Києві "піти" означає з півгодини до трамваю, півгодини до пристані, потім моторкою, — але все ж опинишся на дніпровому пляжі. А тут як?

Нема тут і книгозбірні, а вона ж Гаїні так потрібна! Ні, Гаїні треба великого міста, хай і такого наїжаченого до неї. Там у Києві вона, навіть і викинута, й гнана, — частина буття всього народу, бере свою участь у історичному процесі. А тут... Тут вона ще більш неприпасо-вана, ніж у великому місті. Тут — треба бути такою, як усі, їм зрозумілою.

І Гаїна шукає способу ствердити своє право на інди-відуальність. Бо інакше не можна жити. Вона б хотіла написати повість про тип людини, що живе своїм глибоким внутрішнім життям. Воно так її забирає, що вона наче відгороджена від зовнішнього, наче увісні живе. Прояви? Внутрішній ритм, а не стандартний, накинутий. Все, що вже сприйнято-всмоктано, обарвлюється в особливий колір, має свій запах… Радощі багаті, печалі великі. Ця людина не встигає за життям, не має успіхів, їх завжди перехоплять інші. Але все негараздне зовнішнє знешкоджене внутрішнім цвітінням. Мороз надворі — в душі весна. Але, щоб була чиста, незабо-лочена лукавством та душа, ось умова.

Хоч її завжди відтирають "позитивні герої" на задвірки, хоч вона не мас смаку "боротися за себе", — ну, просто бездарна в цьому мистецтві, — хоч гонитва за зовнішніми успіхами не дає їй вдоволення й убиває аромат внутрішнього життя, але ця людина на своїх плечах, як атлант, тримає все людське суспільство. Непідкупність, принциповість, правдивість, працьовитість, — без них все суспільство розвалиться, без цих засад воно не може триматися. А це ж одночасно й підвалини її щастя в собі. Внутрішнє сонце. Це — найцінніше, що вона має, а зовнішні обставини або проходять непомітно, або ранять гострими боками. Тому вона завжди в конфлікті з оточенням…

Ні, не так… Вона повинна піднестися над умовностями оточення і гострих ребер конфліктів не відчувати. Вона ж уміє відрізняти тривале від скоромину-щого, а для цього їй дано три способи. Оце внутрішнє цвітіння. Моральна сила, що росте з почуття своєї правди, незаплямленої хитренькими калькуляціями. Уміння в свойому короткому віці приєднатися до вічно-сти, бути з нею в одній тональності. Ось ці три способи. І в них криється невичерпна сила.

Ця людина знає в собі конфлікти. Її тягне до людей, а кожна зустріч із ними ранить. Вона хоче від них більше, ніж вони можуть їй дати. Зборища для розваг — магніт для веселої вдачі, що прагне розгулятися й натішитися товариством. А кінчається тим, що вона виходить із ще більшим голодом. Що таке? Вона занадто вибаглива, лише одна фальшива нота, — і вже все пропало. І тоді вони бачать безнадійно сіреньку пташку, що скулилась у кутку…

Гаїна ще нічого не має, крім оцих думок про відмінну душевну конституцію людини, — таку ж відмінну від талабуно-мікадовичевого рецепту "позитивного героя"! Але вона знає, що така людина також цінна порода і може ще цінніша, ніж порожні барила, активісти. Вона знає, що Зіна скаже. Це — несучасно, світ сьогодні належить активним ударникам, а не ідеалістам-мрійни-кам. Критики скажуть: втеча від дійсности, її заперечення, а це вже — контрреволюція. Але Гаїна не бачить у цих присудах доказу, чому така людина не має права на існування. Може вона несе в собі зародки майбутньої людини, може вона постачає ту розмаїтість форм, що з них вилущиться людина прийдешнього? їм, крім одного штучно зфабрикованого типу, розмаїтости не треба, але Гаїна хотіла, хоче й хотітиме такий образ намалювати словом.

Еге, а вони скажуть, що надмірна індивідуалізація — заперечення комуністичної ідеології майбутньої людини. То що це, комунізм — уніфікація особистостей? Це ж назадництво, зворот до примітиву! А врешті — який комунізм? Де він? У економіці — державний капіталізм, "царство інків", а в практиці кожного члена комуністичної партії — неприхована жадоба вигідного побуту, щоб було краще, ніж у безпартійного загалу. Він хоче мати все окремо, а не комунальну кухню на сім родин… Наче сліпі всі. Ніхто не бачить, що ні в теорії, ні в практиці, ні в майбутньому ніякого комунізму не видко. То чого ж так себе звуть?

От, цікаво, чи вже Зіна повернулась із Галичини? Гаїна почуває потребу її бачити… І дещо б купити в Києві, бо в її кімнаті ще нічого нема. Якось мусить прилаштовуватися на зиму й калатати далі це немайбутне існування...

29

Як це вам подобається? Майя не тільки хвалиться, а й справді завела собі роман на повну губу. І так безсоромно, на очах у всіх. Ці демонстративні появи на виставах разом із головним інженером, ці прогулянки на будівництво…

Звичайно, вона може це робити, — але при чому тут Микола? Чому має вона удосконалювати свою теорію "вільного кохання", як дружина товариша Мадія, викладача історії в середній школі Вознесенського? Чого було йти до загсу, коли видно й їй, не тільки йому, що то — порожня формальність, а жінкою й чоловіком їм ніколи не бути? Досі в Миколи була ще ілюзія, що Майя через якусь "демонічну" закоханість женеться за ним і не випускає із своїх пазурів. В цьому, — признайся, Миколо! — була якась частка й приємного лоскоту, хай і незначна. А все ж вона виправдувала цю Майїну навратливу поведінку. Тепер...

— Ти могла б зостатися й дівою, — насміхався Микола, скоса позираючи, як вона чепуриться на чергове засідання, одне з тих, що кінчалися таємничою прогулянкою із головним інженером на будівництво. — Вільно! Чи я тебе силував зо мною розписуватися?

— Я не діва, я маю дитину, до твого ласкавого відома, — не відвертаючи голови від дзеркала й вищі-пуючи пінцеткою брови, огризалася Майя.

— В старовину діва була не та, що не мала дитини, а саме та, що вродила, — неквапливо філософував Микола. — А що ти давно порвала із дрібнобуржуазними забобонами й для тебе не існують закони їх моралі, то я, на твойому місці, керувався б зручнішою. Ну, що ж, дитина не сором, може гордість. Я знав одну жінку, що назвала дитину своїм прізвищем, по-материному: Іван Варварович. От і ти: назвала б Жовтень Майєвич! Як чудово! І не конче було гнатися на край світу за нещасним Мадієм.

Майя не тратить своєї самовпевнености від такого зловісного гумору. Вона відплачує своїм гумором. Не сказати б, що злісним, вірніше можна було б назвати його цинічним. Хоч у своїм зарозумілім зухвальстві Майя цього не помічала.

— Але я тепер заміжня жінка! Я маю чоловіка! А те, що в мене є любовні інтрижки, це мені тільки до лиця. Ніхто не кине тепер на мене шматком болота, що я — гуляща дівка.

Яка приголомшлива щирість! Інші жінки може й собі не признаються в думці: "Аби вийти заміж, а тоді я можу собі робити, що захочу!" Ця вивершила собі вже викінчену "теорію": чоловікове прізвище, статус одруженої — і аж тепер можна пуститися берега на всю свою охоту.

Їй треба було тільки становища, ось що! Щось погано діє Майїн емансипаційний кодекс законів! Зуміла взяти собі чоловіка, що намітила, але в самій собі, голубко, не зуміла ти перебороти патріархальної засади, що жінка тільки тоді й має пошану від оточення, як сховається під крило чоловікового престижу. Зоставалась би дівою, та й крутила б собі з інженерами романи.

А син? А Атей Мадій?

Микола почуває несподіваний приплив ніжности. Атей Мадій належатиме тому, хто вдихне в нього душу цих степів.

30

Не нарікай, що не втискаєшся в рамки, наготовлені для звичайних доль. Ти ж завжди жадала, щоб твоє життя не було подібне ні на чиє. Так воно й є. Добилася свого. Хоч би й тим не подібне, що нудьги ні в кого такої не буває.

Ця велика Я увесь час трішечки насміхається з малої. От і тепер! "Не журись, — каже ще вона. — 3 погляду іхтіозаврської естетики перші ссавці теж були виродками, відхиленням від нормального ящура. Може й сотні таких виродків вимерли, а якийсь таки зостався основоположником нового виду. Бо коли не буде різно-манітностей, то не буде з чого вибирати, не буде чого відсіювати, не буде схрещення, буде хиріння… І такі, як ти, потрібні…"

Тільки короткозорі вважають, що повинна бути уні-версальна стандартна безликість, тип "від" і "до", а все, що виходить поза межі їх мірки, то вже й "вилазка клясового ворога". Гаїна мусить знаходити виправдання свого існування, бо як повірити їм, то що ж лишається? Повіситись. Віра в своє призначення охороняє її, як панцер, проти нищівних променів зневаги, пущених на неї...

Гаїна інколи питає себе, — нащо вона сама собі це розказує? — Нема ж кому! Тут у Бучі — туманіє з нудьги.