Золотий плуг - Гуменна Докія

Може це на перший погляд видається фантастичним, як мені коле очі Тарас, але це з оріньяку й до сьогодні на цій землі живе й квітне невгасний культ: культ Матері.

— Але чому саме з оріньяку?

— А що, ні? Вже тоді Україна була заселена материнськоми родовими громадами, то з того часу й лік починаймо…

Тут уже й Тарас ствердливо потакує головою. Він, здається, потерпів цілковиту поразку від завзятої Аріядни. Ще одна амазонка! Про одну колись чув Микола в цій хаті. І тепер зайшов із таємною надією щось про неї почути.

Та він не хоче себе зраджувати. Тому він дипломатично зазирає у журнали, розкидані на столі, але там не знаходить того, що його цікавить.

— Ага! — ще дипломатичніше згадує він. — Я й забув! Ось приніс той журнал, що позичив був.

Це з оповіданням Гаїни Сай.

— А що, варто було читати? — питає Аріядна.

— Варто.

— Тільки не заздрю їй! — додав Тарас. — Ой, вона за. нього дістане! Ой, дістане! Я вже чув одним вухом, що її збираються за нього громити. Словом, готується "рішуча відсіч"…

— За що? — здивувався Микола.

— "Наклеп на радянську дійсність".

— Це ти від Євгена чув? А я чула, що інші кажуть: нехай вона прийде до нашої фабрики, наш партійний комітет видасть їй довідку, що все те. правда, що вона написала, — вдоволено всміхнулася Аріядна. — Скрізь таке.

Микола ошелешено мовчав. "Рішуча відсіч"? "Наклеп на радянську дійсність"? От тобі й Ляодіка!

Вискочив він від цих двох із змішаним почуттям. Може й справді… Може й йому такої товаришки бракує? Сьогоднішня родинна сварка його просто розчулила. Але… Але не хотів би він бути в шкурі того, кому пришивають наклеп на радянську дійсність!...

44

Гаїні здається, що записування своїх думок це й є її справжня робота, призначення її життя. А все те інше, що робить, — нічого не варте, відпадок. В цім записі вона навіть не те нотує, що становить зовнішню частину… Вона ж навіть і не згадує про ті негусті дні праці, про свої пошуки роботи, як їй зле, як голодна лягає спати, як тиснеться з копійкою, розтягає її до безконечности... Не розводиться вона й про те, як то вчиться мистецтва "не мати потреб", та що це — її найнадійніший "економічний ресурс".

Ні, нічого з цього вона не вважає вартим запису, їй навіть нудно було б усе те нотувати. Але от записувати свої дурні, нікому непотрібні думки, нікому нецікаві найневидніші порухи — це їй видається найвищою потребою, категоричним імперативом.

А не ті нариси-оповідання, що їх замовляють редактори? — запитує якийсь іронічний голос ізбоку.

Ні! Якби можна було без ляку, що "ідеологічно витримане", а що "політично неписьменне", то й те було б цікаве. От би використати записки, що привезла з села… А як не можна, — то й нецікаво. І не вміє. І повернули "Трактористку".

Може з протесту, в потребі волі, нотує вона свої найдрібніші порухи думки й емоції. Кістлява, рука душить за горло — ні дихати, ні говорити. Щоб це моторошне відчуття зняти — обкутується Гаїна своєю атмосферою. А може... шукає способу ослабити свою потребу в другові? Аджеж, поки то надибле книжку, що своїм змістом відповідає складові її душі і так стане Другом! Такий Стендаль. А здебільшого доводиться читати те, що не говорить із Гаїною. От, розтрублені мемуари комбріґа Іґнатьєва її анітрохи не зворушують, більше двох сторінок не могла вчитати. Лежить ще на столі "Річард Левине Серце" з епохи варварства. Так, так, варварства. Люди вбивали людей із душевного покликання. Прочитала Гаїна кілька сторінок: люди ганяються, мов хижі звірі, одне за одним. Теж ні, не моя це книжка!

А в цей час її вдача, її найінтимніше шукає виходу. Воно нікому непотрібне, але потрібне їй. Тільки життьові бурі й цей Пагуба відтягли її від шукання свого місця в цім чужім світі.

Тим то сьогоднішній весняний провісток, — десь, звідкілясь у повітрі запахло весною, — здмухнув осугу, що осідає на душу. Гаїна знову чистими й ясними бачить свої ідеї, своє життьове спрямовання.

В цьому світлі (чи подуві весняних провістків) нове і ясне: та пристрасть, що магнітом притягає їх двох, може бути короткочасний шум крови. Етап. Коли це щось на все життя знаменне, — ми знайдемо шлях одне до одного. Коли це — гра уяви, то не можна марнувати своїх душевних сил так, як ти, Гаїно, марнуєш. Мов п’яниця: сьогодні впиваєшся, а завтра знов тобі мало.

45

Епохальна хвилина! Поставлено останню крапку в дипломній праці. А тепер, коли вже роботу здав, витворилася якась жахлива порожнеча. Але думка Миколина, заряжена цілорічною працею, вібрує далі, увесь час. Нема ніякого бажання "відпочити". Літом — або в експедицію, або тут у книгозбірні.

Цими днями має бути затвердження в аспірантуру. Микола спокійний, та не дуже. Що то вирішать там нагорі, де й керівник катедри не має голосу? Затверджує нових аспірантів Наркомат освіти, але фактично тих, кого затвердив відділ науки при Цека партії. Ну, й що ж? Мій батько поліг, як мені було десять років, у боях під Перекопом за радянську владу. Червоний партизан. Що вони мені можуть зробити?

46

Душа повна розмов із тобою. Розмов без слів. Картини й образи обступили мене, а в цілому це зветься — сум за тобою. Чи чуєш ти мене в цю мить?

Я не знаю, чи тебе люблю, чи витвір своїх марень. Стендаль каже, що центральне місце в житті посідає щастя. А щастя — то бути пліч-о-пліч із людиною, що ти їй дорога. Холод може заїсти людину. Я через холод нидію й гину. І от тепло з’явилося. З твоєї посмішки, з твоїх очей. І я боюсь, що сама себе обдурюю. Щастя сліпого може стати трагедією, коли він після видющости знов мусить стати сліпим.

Тому я питаю тебе й себе: для чого? Для того, щоб потім знов піти в кам’яну скриню? Я до неї звикла, як кінь у шахті звик бути без сонця.

Гаїна перевела дух. Геть видива, вона не закохана! Це збунтувалося природне бажання мати друга. Всі знаходять подібних собі, а чому Гаїна ні? Зіна й усі інші — то сурогати. А якої треба сили, щоб перейти через життя, несучи на собі цю нікомунепотрібність! Ось сама вона: готувал себе до такого, та й бачить, що здає.

Чи витримає вона? Скільки раз вже вчила себе: треба навчитися пити гірке, бо коли все разом сьорбнеш, то затруїшся. Треба виробити імунітет. Треба бути духом сонячною. Тепло, де ти? В книжках? В техніці літературної композиції?

Гаїна дуже велика поклонниця цієї штукенції, —-а хіба люди не віддавали жару своєї душі колекціям марок, ґудзичків? Чому б їй не мати своїх "ґудзичків"? Треба кудись вкласти цей жар. Гаїна боїться людини, боїться, що людина її не прийме з таким жаром, із теплом. Гаїна не вірить, що вона комусь потрібна. Вона ладна відвернутися від усіх, стати відлюдком, аби знайти своє тепло. Вона кричить, як полководець, коли міст висаджено: "Розуме! Чому ти мовчиш"? — Розум сказав: "Збудувати міст!"

Який же міст збудує Гаїна?

От, зараз! Не читати. Нічого не думати. Писати ці дурні лементи. Який же міст?

Збудувати себе!

47

Коли повісили на стіні списки, Микола навіть не підходив до них. Він уже знав усе. Серед майбутніх аспірантів його прізвища не було. Про це він довідався раніш, у кабінеті секретаря партійної групи університету.

Парторг спеціально викликав його на таку розмову: вони в університеті зробили все, що змогли. Дали найкращу рекомендацію. Оцінка керівника катедри блискуча. Але там, — парторг зробив павзу, — там вважають, що товариш Мадій до наукової праці ще не готовий. Його праця відгонить концепціями західніх буржуазних учених, а це радянській науці не підходить.

Микола хотів щось заперечувати, але парторг не дав і вичитував далі:

— У твоїй праці зігноровано клясовий підхід, недостатньо показане клясове розшарування й рабовласницький характер скитської держави. Воїн-аристократ перетворювався в магната-купця, в нетрудовий елемент. Нічого не сказано в тебе й про те, що в скитів існувало вже клясове розшарування, — бідні працювали на землях багачів. Ці збіднілі члени громада, що не мали свого воза, вони й були продуцентами хліба, торгували ж цим хлібом магнати-аристократи. Експорт хліба до грецьких колоній і портів був головним джерелом прибутків скитської аристократії...

—… Так же й тепер! — хотілося крикнути Миколі, чуючи отаке. Та треба було слухати про клясове розшарування, яке цей парторг натягнув на свій копил.

—… Або ось рабство... При війську у них завжди були натовпи беззбройних хліборобів і конюхів — рабів… А в тебе, товаришочку, цього нема. Бідні, що не мали своїх коней, мусіли йти в раби до своїх багатих родичів. Цю рабовласницьку природу скитського суспільства переконливо висвітлюють у своїх геніальних працях Маркс і Сталін, а в тебе, браток, ні словечка про це нема. Так, що прийдеться тобі, братішка, переглянути свою працю і зробити її пристойнішою. А тому…

І парторг довірочно показав резолюцію з написом угорі — "таємно": "З огляду на те, що Микола Мадій походить із бідняцької родини та що його батько загинув у боях за пролетарську революцію в 19-му році, йому дозволяється бути викладачем історії в середній школі на периферії."

"Дозволяється"? Який глум! А де подінуться його мрії про наукову працю, про аспірантуру, про докторську дисертацію? Як плекатиме він візію про велич України далеко від великих книгозбірень і науково-дослідного інституту? Він, її плоть і кров!...

48

Теж мені протекторка знайшлася!. Зінина вся думка скерована на те, щоб якось пропхатися, протовпитися, просунутися. І з цими методами вона й до Гаїни лізе.

— Порадься з жидівським письменником, Давидом, як поговорити з головою ювілейного комітету, — навчає вона.

— Давид дуже хороша людина, — відказує на це Гаїна, — із ним приємно говорити. Але якби я звернулась за такими порадами, чи він мені почав би такі поради давати, то, я думаю, уся приємність випарилась би.

— То ще краще: піти до обкому партії у відділ агітпропу. Там сидить Партецький, він себе вважає дуже великим літературознавцем і любить, коли до нього приходять просити. Головне, — не треба мовчати!

Мабуть, це вже випробувані шляхи, — із успіхом. Зіна не каже, але по чомусь невловному видно. Може по цій повчально-наказовій нотці?

— Принеси мені щось своє, — ще каже вона, — я подивлюся, чи можна його десь пропонувати до друку…

Вона вже береться мені иротеґувати? Бере наді мною шефство? Вона навіть піде до президії Спілки письменників, за Гаїну Сай просити! Аякже, вона теж визначна парсуна, може за інших слово сказати, а тим часом і свої справуночки просуне...

На це Гаїна відповідає здогадом:

— Може там в агітпропі партії спеціяльно придумали ці ювілеї та переклади, щоб дати "своїм" заробити на "кусочек хлєба ис маслом"? От, якби Шевченко знав про ці знущання! Ні, не треба нічого ніде просити! Мені ці "методи" огидні і… не можу! Краще працювати над тим, до чого душа лежить, ніж викручувати свою душу.

І що Гаїна таке сказала? Зіна на неї смертельно образилась.