Король Лір - Вільям Шекспір

Гонерілья

(до Едмунда)

Ви далі не ідіть.

Запав він у ганебне боягузтво

Та в нерішучість, бачити не хоче

Образ, які про помсту нам волають.

Та річ, що ми задумали в дорозі,

Повинна здійснитись. Рушайте швидше

До брата ви мого, зберіть війська,

Візьміть над ними владу. Я тим часом

Озброюся, а мужеві до рук

Дам веретено. Вірний цей слуга

За посланця між нами буде. Вмій

Про власне щастя дбати - і дістанеш

Ти скоро від коханої листа.

Візьми оце.

(Дає йому стрічку)

Мовчи... склони чоло...

Якби цей поцілунок говорити

Насмілився, тебе б він окрилив.

Іди ж і пам’ятай, що я сказала.

Едмунд

Я ваш до смерті!

(Виходить)

Гонерілья

Глостере коханий!

Які ж ви, чоловіки, не однакі!

Ти вартий найніжнішої любові,

А володіє мною той нікчема.

Освальд

Наш герцог, пані преласкава, йде.

(Виходить)

Входить Олбені.

Гонерілья

Чи то вже я й свистка, як пес, не гідна!

Олбені

Ти пороху не гідна, Гонерільє,

Що вітер ним тобі в обличчя сипле!

Твоєї вдачі я боюсь. Людина,

Що зневажа того, котрий життя

Їй дарував, спинитися не може.

Та гілка, що надумала відпасти

Від дерева, засохне - і годиться

Лиш на чаклунське полум’я.

Гонерілья

Облиш,

Дурниці мелеш.

Олбені

Мудрість і добро

Гидкі здаються нелюдам гидким.

Їм тільки бруд до серця. О тигриці,

Що ви вчинили! Батька ви свого,

Старого, посивілого, що навіть

Ведмідь йому лизав би кволі руки,

Звели своєю лютістю з ума.

Як брат мій 18 стерпів це? Як попустив,

Щоб мучено людину, від якої

Зазнав він стільки ласки і добра!

О! Як на землю не пошлють боги

Видимих духів злочини спинити,

То люди жертимуть одне одного,

Мов ті морські потвори.

Гонерілья

Боягузе!

Ганьби лиш варта голова твоя,

Твоя щока удару так і просить.

Безокий лоб у тебе! Ти не бачиш,

Що честь твою затоптано в багно,

Не тямиш навіть, що лише безумець

До лиходіїв чорних має жаль!

Де дів ти зброю? Прапори французів

Над нашим краєм, тихим та веселим,

Убивця йде в пернатому шоломі,-

А ти сидиш, як дурень доброчесний,

І скиглиш: боже! Що це? Відкіля?

Олбені

Поглянь на себе, сатано! Жорстокість

Не так нам у дияволі страшна,

Як у жіночім образі.

Гонерілья

Мели,

Порожня голово!

Олбені

Та посоромся ж,

Лукаве сотворіння, і злобою

Не каламуть лиця свойого рис!

Якби була моя правиця здатна

Моєї крові слухатись,- тебе б

Я розірвав. Та що ж! Ти - демон злий,

Але ти - жінка. Це тебе боронить.

Гонерілья

Ти ба, який сміливець!

Входить гонець.

Олбені

Ну, що чути?

Гонець

Ох, паночку, впав герцог Корнуел

Від рук слуги свойого, як збирався

Він Глостерові друге око вирвать.

Олбені

Що! Очі в Глостера?

Гонець

Слуга, якого

Він викохав, меча підніс на пана,

Жалем порушений. Тож Корнуел

На нього кинувся, убив його,

Та й сам упав, поранений смертельно.

Олбені

Так, правда, є ще судді в небесах,

Що нас карають за тяжкі злочинства!

А як же бідний Глостер? Друге око

Утратив теж?

Гонець

Так, пане мій, осліп.

Ось лист вам від сестри, міледі. Просить

Вона негайно відписати їй.

Гонерілья

(вбік)

Що ж... Рада я... А тільки удовою

Сестра зосталася, при ній Едмунд,-

І те, що я замислила, на мене

Упасти може, як гора тяжка!

(До гінця)

Листа я прочитаю й відповім.

(Виходить)

Олбені

А де

Був син його, як мучили отця?

Гонець

Сюди він їздив з панею моєю.

Олбені

Його нема тут.

Гонець

Я його зустрів,

Як він вертався.

Олбені

Знає він про злочин?

Гонець

Так, добрий пане. Це ж на батька він

Дав викази, а виїхав для того,

Щоб карі тій не буть на перешкоді.

Олбені

О Глостере, живу я, щоб віддячить

Тобі за вірну службу королеві

І щоб за очі відплатить твої!

Ходімо, друже. Все мені розкажеш.

Виходять.

Французький табір коло Дувра.

Входять Кент і дворянин.

Кент

Чи знаєте ви, чому король Французький так раптово повернувсь додому?

Дворянин

Бо він виїхав з королівства, не все зоставивши в порядку, і весь час, поки був тут, думав про ті справи, а через них усій Франції загрожує велика біда, отож він і поїхав, бо мусив бути там власною особою.

Кент

А хто ж керує військом замість нього?

Дворянин

Пан Лафар, маршал Франції.

Кент

А ти не помітив, чи королева зажурилася, прочитавши ті листи, що ти привіз?

Дворянин

Так, сер, помітив добре. Бо вона

Читала при мені їх - і з очей

Котилися одна по одній сльози

На ніжні щоки. Бачилось, хотіла

Вона над власним смутком панувати,

Як справжня королева.

Кент

А! Її

Це схвилювало!

Дворянин

Так. Проте вона