Янкі з Коннектікуту при дворі Короля Артура - Марк Твен

Марк Твен

ЯНКІ З КОННЕКТІКУТУ ПРИ ДВОРІ КОРОЛЯ АРТУРА

Жорстокі закони та бузувірські звичаї, про які йдеться в цій повісті, відповідають історичній правді, і події, що ілюструють їх, теж історично правдиві. Я не беруся твердити, ніби ці закони та звичаї існували в Англії саме в шостому сторіччі. Ні, я вважаю лише, що, оскільки вони існували в англійському та в інших суспільствах навіть за значно пізніших часів, їх можна приписати і шостому сторіччю, не боячись, що тебе звинуватять у наклепі. До того ж запевняю вас: якщо в ті далекі часи бракувало хоч одного із згаданих тут законів чи звичаїв, то його з успіхом заміняв якийсь інший, набагато гірший.

Питання, чи існує насправді те, що зветься божественним правом королів, у цій книжці не розв’язане. Воно виявилося надто складним. Очевидно й незаперечно, що головою виконавчої влади в державі має бути людина, наділена високими моральними якостями й надзвичайними здібностями; звідси очевидним і незаперечним є й те, що тільки господь бог може непомильно обрати таку людину і що обрання її слід доручати господу богові; а з цього міркування вже само собою випливає, що голову виконавчої влади завжди обирає бог. Так здавалося й авторові цієї книжки, поки він не наштовхнувся на таких представників виконавчої влади, як мадам Помпадур, 1 леді Кастлмен 2 та інших, до них подібних; їх так важко було залічити до сонму обранців божих, що автор вирішив присвятити цю книжку (яка має вийти восени) іншим питанням, а вищезгадане вивчити додатково й з’ясувати в наступній книжці. Ясна річ, питання це треба будь-що розв’язати, а мені майбутньої зими так чи інакше нічого буде робити.

Марк Твен

З чудним незнайомцем, про якого тут піде мова, я зустрівся у Варвіцькому замку. 3 Він припав мені до вподоби завдяки своїм трьом рисам: щирій простоті, дивовижній обізнаності із старовинною зброєю й ще тому, що його товариство ні до чого не зобов’язувало, бо говорив увесь час тільки він. Ми опинилися з ним, як і належить людям скромним, у самому хвості стада екскурсантів, яке переганяли із залу до залу, і він одразу ж почав розповідати дуже цікаві речі. Його тиха, спокійна, плавна мова непомітно переносила нас обох із сучасності у якісь далекі літа, до якоїсь стародавньої забутої країни. Поволі його слова заворожували мене, і мені вже здавалося, що я походжаю між привидів, повсталих з пороху давнини, й навіть розмовляю з одним із них!

Так само, як я говорив би про своїх найщиріших особистих друзів, чи ворогів, чи найближчих сусідів, він вів мову про сера Бедівера, сера Борса де Ганіса, сера Ланселота Озерного, сера Галахера та інших славетних лицарів Круглого Стола. 4 І яким же старим, старенним, старезним, яким пожовклим, висохлим і замшілим, яким древнім здавався мені він сам!

Раптом він обернувся до мене й ніби між іншим, як ото говорять про погоду, сказав:

- Ви, звичайно, чули про переселення душ. А чи доводилося вам чути про перенесення тіл з однієї епохи в іншу?

Я відповів, що не доводилося. Та - наче й справді йшлося про погоду - він не звернув уваги на мою відповідь і, певно, навіть не почув її. На мить запала мовчанка, яку порушив нудний голос найманого гіда:

- Стародавня кольчуга шостого сторіччя, часів короля Артура й Круглого Стола. 5 Належала, за переказами, лицареві серу Саграмору Спраглому. Зверніть увагу на дірку з лівого боку на грудях. Походження її нез’ясоване. Можливо, пробита кулею - вже після винаходу вогнепальної зброї. Не виключено, що в кольчугу вистрілив який-небудь бешкетник-солдат із війська Кромвеля. 6

Мій знайомий усміхнувся - якось дивно, не по-сучасному, а так, як, певно, всміхалися багато-багато століть тому,- і пробурмотів сам до себе:

- Плети, плети! Я бачив, як з’явилася ця дірка.- І, помовчавши, додав: - Я сам її й пробив.

Мене мов струмом ударило, та коли я опам’ятався, незнайомець уже зник.

Цілий вечір просидів я коло каміна в готелі «Варвік-армз»; уява малювала мені картини сивої давнини, за вікнами лив дощ і завивав вітер. Час від часу я зазирав у чудову, повну дивовижних пригод книгу сера Томаса Мелорі, вдихав пахощі минувшини і знову поринав у мрії. Десь опівночі, вже перед тим як лягти, я прочитав ще одне оповідання:

«…Раптом з’явилися перед ним два могутні велетні, закуті в залізні риштунки аж по шию, із страшними киями в руках. Захистившись щитом, сер Ланселот відбив напад одного з них і мечем розкраяв йому голову. Другий велетень, наляканий силою удару, кинувся тікати, мов божевільний. Сер Ланселот щодуху помчав за ним, наздогнав і одним ударом розтяв від плеча до пояса. Потім сер Ланселот увійшов до замку. Там його зустріли тридцять дам і тридцять дів, що, схиливши перед ним коліна, подякували богові та йому за своє визволення. «Бо, сер,- сказали вони,- ми вже скніємо тут сім років як бранки, вишиваючи шовками за харчі. А тим часом усі ми - високородні. Нехай же буде благословенна година, коли ти народився, лицарю, бо ти вчинив подвиг, якого не знав іще світ, і ми того свідки. Благаємо, назви своє ім’я, щоб ми могли сказати своїм друзям, хто визволив нас із неволі».- «Прекрасні дами, мене звуть сер Ланселот Озерний», 7 - відповів він,- і поїхав далі, залишивши їх на ласку божу. Своїм конем об’їхав лицар багато дивних і диких країв, бачив чимало річок і долин, та ніхто ніде не виявляв йому гостинності. Аж якось надвечір опинився він біля гарної садиби, де жила стара жінка знатного роду. Вона ласкаво запросила лицаря до себе й подбала про нього та про його коня. І коли настав час відпочинку, господиня