Святослав - Скляренко Семен

А який вiн був щасливий, коли раз i вдруге зустрiв її на Горi. Правда, Тур не говорив з нею, але ж нiщо йому не заважало думати про неї, i вiн думав, мрiяв, як колись стане поруч iз нею, скаже їй все щиро, одверто.

Сказав би ж вiн їй, як це думано й передумано, мабуть, так:

"От я, Малушо, дивись на мене, — гридень! А що таке гридень? Княжий слуга, робочич. Сьогоднi я живу на бiлому свiтi, а завтра, якщо пошле князь на смерть, — i помираю. Тiльки я, мабуть, Малушо, не помру. Бач, уже й ребра в мене поламанi, i покалiчена рука болить, проте, либонь, тепер уже мене нi спис, нi стрiла не вiзьмуть, бо знаю я проти них слово, яке ж — не признаюсь..."

Так думав почати Тур, а далi б сказав:

"...А тепер про тебе, Малушо... Я робочич, а ти роба, i в тебе така ж, як i в мене, доля! Гаразд, могло б бути куди гiрше. Тебе взяли до княжого двору, бо ти в'їхала на Гору пiд щитом, але що далi? Будеш ти робою, працюватимеш на кухнi, їстимеш княжi об'їдки, ну, може, за довгi роки щось i збереш, не вотоляну* (*Вотола — груба доморобна тканина.) свитку одягнеш, а з крашеницi, може, й вовни. А далi що? Ти пiд щитом в'їхала на Гору, але ти рабиня i рабинею будеш... От як!"

Але Тур не кiнчив би на цьому, а неодмiнно сказав би ще Малушi:

"А що, коли б ми, Малушо, зробили так. Ти — роба, я — робочич, долi немає в тебе i не буде її тут, на Горi, i в мене її не буде довiку; я ж тебе, чуєш, Малушо, люблю так, як нiкого в свiтi; може, й ти мене полюбиш, коли не стiльки, то хоч менше. I от я скажу князям: "Служив я вам, дайте пожалування — шматок землi над Днiпром, де я поставлю хижу", — адже дають князi гридням, якi їм вiрно служили, пожалування землею. I ти, Малушо, скажеш княгинi: "Служила я вам — пустiть тепер на волю, хочу я жити з таким робочичем, як сама, звiв нас Ладо..." I пустять князi, як же можна не пустити!"

Звичайно, Тур думав, що ця розмова з Малушею вiдбудеться не скоро. Мине рiк, другий, може, й десять, — важко служити, а ще важче заробити щось у князiв. Але Тур згоден був ждати, нi вiн сам, нi роба Малуша не могли втекти вiд своєї долi...

I раптом сталось те, чого Тур нiяк не ждав: Малуша — ключниця. У похмурий осiннiй день, коли все Днiпро затягли густi тумани, а вгорi котились важкi темно-сiрi хмари, гридень Тур стояв на високiй кручi за Горою i не бачив нi неба, нi хмар, нi Днiпра. Чорна хмара вкрила його серце, затягла всю душу.

Малуша — ключниця! Отепер кiнець всiм мрiям, нiколи вже нiчого вiн їй не скаже. Доки була вона робою, вiн був їй до пари, — о, яка б рабиня на Горi та не стала поруч з молодим, добрим гриднемi Тепер вона ключниця, в неї ключi вiд теремiв княжих, комор i клiтей. Спробуй поговорити з такою! Усi гриднi боялись ключницi Ярини, скоро, либонь, боятимуться вони й Малушi.

Щось у душi, правда, говорило: "Нi, вона не така! Вона — iнша, вона така, як i ти, Туре!"

Але йому було страшно. Нi, не за себе боявся Тур — чого боятись гридневi княжому? Вiн нiчого не боїться, навiть смертi. Безмежно кохаючи Малушу, вiн боявся за неї.

Десь далеко-далеко з-за Днiпра долинула луна — там Перун уже йшов над землею, махав своєю блискучою палицею, хмари росли, все темнiшали й темнiшали. Отак у свiтлу радiсть людей вплiтаються скорбота й печаль, так у яснiй тишi народжуються блискавицi й громи.

Увечерi, лежачи поряд iз Добринею, Тур довго не мiг заснути. Надворi шумiв вiтер, били громи, дощ, як просо, сiк i сiк дах їхньої хижi. I тодi Тур сказав:

— Добре, що Малуша стала ключницею, тiльки страшно, щоб вона не стала такою, як Ярина, що, бувало, стереже корчагу меду або горнець молока в теремах княжих.

— Вона не така, — вiдповiв на це Добриня, — вона чесного роду.

— Коли б то так, — прохрипiв Тур. Звiвшись на лiкоть, вiн довго ждав, доки вiдгуркотить Перун, а тодi додав:

— Коли б то так, то було б добре... бо я...

Гридень Тур не встиг та й не змiг сказати того, що думав.

У цей час вдарила блискавиця, освiтила через розчиненi дверi все в хижi, i Добриня тiльки побачив обличчя Тура, його широко розплющенi очi, стиснутi уста, муку й бiль у кожнiй рисi обличчя.

Перун пiдiйшов зовсiм близько до хижi, вдарив палицею й погасив блискавицю.

РОЗДIЛ ШОСТИЙ

1

Княгиня Ольга зробила, що замислила, — навеснi 957 року вирушила до Константинополя, їхати туди вона могла двома шляхами: суходолом, через землi тиверцiв i уличiв, i далi через Болгарiю або ж Днiпром i Руським морем* (*Руське море — древня назва Чорного моря.), як звичайно їздили купцi i гостi.

Вона вибрала другий шлях. Ним можна було дiстатись до Вiзантiї безпечнiше й швидше. Княгинi i всьому її почту легше було їхати в лодiях, анiж на конях: бажаючи добра й тишi Руськiй землi, хотiла вона говорити не з болгарськими каганами* (*Каган — князь.), що виконують волю Константинополя, а з самими iмператорами.

До далекої цiєї подорожi княгиня готувалась ще з зими; сама одiбрала для iмператорiв i для кого буде надоба дари великi — хутра, риб'чий зуб, золотi й срiбнi емалi, бобровi пахощi, а про запас кiлька мiхiв з диргемами, кунами, рєзами. Взимку ж для княгинi й почту її на Почайнi посмолили, пiдняли насади й зробили зверху настили на кiлькох лодiях; у кiнцi зими воєвода Свенелд послав тисячу воїв у поле над Днiпром, щоб стерегти пороги, коли їх минатиме княгиня, а далi проводжати її понад лукою моря аж до краю земель тиверцiв i землi уличiв.

Довго думала княгиня й над тим, кого їй взяти з собою в далеку дорогу. Не на брань вона їхала, а для хитрої й мудрої розмови, в час якої напохватi треба було мати людей тямущих i бувалих. Зваживши все, велiла вона готуватись у дорогу дванадцяти слам, п'ятдесяти купцям i ще й п'яти тлумачам, якi красно вмiли говорити язиками грецьким, франкським i латинянським. Крiм того, аби не думали iмператори грецькi, що київськi князi не мають нi роду, нi племенi, запросила вона їхати з собю ще й родичок своїх — посестрин* (*Посестрини — двоюрiднi сестри.), нетiв* (*Нетi — племiнники.) ще й жон князiв чернiгiвського й переяславського.

Тi тiльки цього й ждали — шили всю зиму рiзноликi убори, чоботи з зеленого й червоного хза, все примiряли, все одна перед однiєю вихвалялись: "0т яка я, от де Царгород здивуємо!"

А княгиня Ольга по терему ходила, посмiхалась, думала:

"Заждiть! Якої ви заспiваєте, коли вас колихне море Руське!"

Ще велiла княгиня Ольга ключницi Малушi, щоб та одiбрала десять дворянок, i то найкраснiших, здорових, метких. Почувши цей загад, Малуша подумала:

"Менi б поїхати з княгинею до Царевого городаi^

Але коли княгиня додала: "Ти ж, Малушо, залишайся на дворi, дивись, щоб i в теремi лад був i щоб княжичi були доглянутi", ключниця зрозумiла, що так уже їй судила доля i що вона справдi мусить бути в городi, коли її княгиня їде в далеку дорогу,

Пiсля однiєї безсонної ночi княгиня запросила до себе священика Григорiя.

— I ти, отче, поїдеш зi мною, — сказала вона.

— Куди, матiнко княгине? — запитав вiн, не збагнувши спочатку, про що йдеться.

— До Царевого города Константинополя, — вiдповiла вона.

Старий священик вкрай перелякався, почувши про таку далеку й важку дорогу, але вiдповiв хитро, мудро:

— Навiщо ж менi їхати до Константинополя, матiнко княгине, коли я хрестився в болгар у Преславi?

— Зi мною поїдеш, отче, аки пастор iстинної вiри. У нього заблищали очi.

— То, може, матiнко княгине, їдемо ми для того, щоб там взяти для всiєї Русi християнську вiру?

— Нi, отче, — суворо промовила княгиня. — Ти поїдеш зi мною для того, аби вiдали вони, що я, княгиня, також християнка i презвутера свого маю...

Священик Григорiй, радiючи, що трапилась ця нагода, знову завiв мову:

— Добре робиш, княгине, що не береш вiд грекiв Христа, але, може, вiзьмемо його вiд болгар... Ти ж, матiнко княгине, сама християнка.

— Вiрю во Христа, отче Григорiю, бо знаю, що тiльки Христос захистить мене, князiв, християн i всiх воєвод, купцiв, бояр, якi ще не приймають Христа. Знаю, Христос захистить i багатьох людей моїх, iже омилися купiллю святою, й совлекли грiховнi одежi ветхого чоловiка Адама, i в новий Едем облеклися, iже суть Христос...

Священик Григорiй молитовно пiдняв очi д'горi й промовив:

— Чому ж ти, княгине — денниця перед сонцем, зоря перед свiтлом, — сама сяєш, яко мiсяць вночi, а не хрестиш невiрних чоловiкiв, якi, не омовеннi хрещенням святим, потопають у грiхах, як у калi. Хрести, княгине, Русь, зроби християнською свою землю.

— Не можу, отче Григорiю, бо боюся. Невiрним моїм чоловiкам вiра християнська уродство суть, не смислять-бо, не розумiють, у тьмi ходять, не вiдають слави господньої, одебелиша-бо серце їх, ушима тяжке слишати, очима видити... Хрещу я зараз Русь — многi смiятись почнуть i сваритись також, а може, отче Григорiю, знову пiде плем'я на плем'я, земля на землю.

Замислився священик i, напевне, пригадав усе, що йому доводилося чути вiд невiрних киян, — i глузування, i лайки, i погрози. I це в Києвi, де пiд боком Гора, дружина, княгиня-християнка. А що ж буде, коли хрестити якусь весь чи мерю, всю чудь заволоцьку?* (*Весь, меря, чудь — північні племена Древньої Русі.) Правду каже княгиня: охрестити Русь — однаково що запалити пожежу по всiй землi.

— Це так, матiнко княгине, — згодився вiн. — Русi хрестити не можна. Вiрити будемо, що прийде колись Руської землi познання, до бога начаток примирення. Вiримо, будемо денно i нощно молити Христа. Так коли ж, княгине, їдемо до Константинополя?

2

Тiльки скресали льоди й виповнювався Днiпро, до Києва з далеких заморських країн прибували гостi, що зимували по пониззi Днiпра i Верхньому Волоку, ждучи там теплої години; прибували також з червенських городiв i вiд Iтиля-рiки, де їх застала й не пустила до Києва зима.

Багато, дуже багато могли б розповiсти гостi з iнших земель про шляхи, якими вони потрапляли сюди, до Києва. Це були далекi, дуже важкi шляхи, доводилось їхати мiсяцями й роками — безводними пустелями, морями й рiками, горами й степами. Це були небезпечнi шляхи, бо скрiзь на заморського гостя чатували страшнi небезпеки: буря на морi, самум у пустелi, орда в Дикому полi, звiр i розбiйник — за кожним каменем i кущем. Купець тодi мусив бути й воїном, — на спинi його коня лежали товари, а бiля пояса висiв меч.