Святослав - Скляренко Семен

Але на змiну їм заявились новi кораблi ромеїв. I скiльки не пливли лодiї мiж двома високими берегами Босфору, скрiзь у затоках пiд скелями стояли iншi кубари й скедiї. Схоже було, що вони готовi першої-лiпшої години пiдняти якорi й накинутись на лодiї русiв. Але ж тi тихо, спокiйно просувались мiж берегами.

— Стережуть ромеї Босфор, — говорили на лодiях, — бояться за Константинополь. А, видно, над усе в свiтi бояться руського духу.

— Крий боже, — озвався на лодiї iнший голос, — зустрiтись з ними малим числом. Та ще далеко в морi...

— А що? Нападають?

— Ще й як! У гречина совiстi немає — на торзi радий з тебе шкуру зняти, у морi сам на сам зустрiне — забере все добро й душу. Скiльки тут, на днi, лежить наших лодiй, а скiльки людей поховано без могили й тризни!

Княгиня Ольга чула цi розмови й уявляла, як колись чоловiк її, князь Iгор, плив iз дружиною своєю на лодiях Босфором, поспiшаючи до Константинополя. Нелегко було це зробити: не тiльки лодiї, а й чайцi важко пролетiти мiж цими похмурими скелястими берегами, i на кожному кроцi тодi можна було ждати опору, зради...

Тепер лодiї княгинi Ольги минули останнi вузькi ворота Босфору, плили пiсля цього ще одну нiч, а на свiтаннi нового дня їхнiм очам вiдкрилась така велична, чудова, неповторна картина, що люди не могли сидiти на своїх лавах — встали, а гребцi випустили з рук держаки весел.

Перед ними, скiльки не кинь оком, лежало безконечне тепле, нiжно-голубе, майже зелене Мармурове море, над яким то тут, то там, вiдбиваючись у плесi, пливли легкi бiлi хмаринки; народжувались i зникали, схожi на лебедiв з крутими довгими шиями, хвилi; над ними лiтали i квилили, кидались, як слiпучi блискавицi, бiлокрилi чайки.

Праворуч же, край неба, але, як здавалось, зовсiм близько, височiв, круто обриваючись над морем, великий пiвострiв, чiтко проступали зеленi лiси, сiрi стiни. Далi вглиб на багатьох горах сяяли золотi банi палацiв, церков, i мiж ними кiлька бань дива тогочасного свiту — собору святої Софiї.

— Константинополь! Царев город! Царгород! Чудо з чудес! Красота незрiвнянна! — лунали жiночi та й чоловiчi крики на лодiях.

Тiльки бувалi, покалiченi вої-гребцi, опустивши весла, стояли мовчки й невеселими очима дивились на Царев город. Їм не вперше доводилось тут бувати, вони добре знали Константинополь, а в декого iз них занили костi й заболiли на тiлi рубцi, — в тих, що з князем Iгорем ходили сюди, стояли й бились пiд отими високими сiрими стiнами.

Мовчала i княгиня Ольга. У цю справдi чудову й неповторну годину вона думала про долю рiдної землi, турботи про яку привели її сюди, до далекого Мармурового моря. Княгиня бачила Константинополь i згадувала далекий Київ, вдихала солонкувато-гiркi пахощi моря i пригадувала, як у цей час над Днiпром, у Полянськiй землi, солодко пахне спiле жито.

Недовго вже пливли лодiї морем, скоро вони потрапили до Суду* (*Суд — затока Золотий Рiг.). Тодi смiливо й зухвало вiд берега вiдчалили i стали йти водноруч з руськими лодiями чимало грецьких хеландiй.

— Зустрiчають? — дивувався хтось.

— Не зустрiчають, а обдивляються, — вiдповiли йому бувалi вої.

Проте це нiкого не турбувало. Обдивляються, нехай i обдивляються — нiчого вони на руських лодiях не побачать. Усi спрямували погляд на Золотий Рiг, берег по праву руку, а найбiльше на пiвострiв, що лiворуч заходив далеко в море.

На цьому пiвостровi, за сiрими стiнами i чотирикутними високими вежами з переходами й мiстками, що, здавалося, виростали з скелястого кам'яного берега, на семи зелених горах розкинулось велике мiсто Вiзантiон, як називали в давнину тогочасний Новий Рим Схiдної iмперiї — Константинополь. З лiвого боку, на рiжку пiвострова, над самим морем, виднiлись мiж струнких кипарисiв палаци iмператорiв ромеїв, церкви й собори з позолоченими банями й хрестами. Над усе ж височiла, нiби висiла в голубому небi, свята Софiя. I всюду були стiни й стiни, що їх, за переказами грекiв, допомагали будувати боги Аполлон i Посейдон. Та що казки? Насправдi ж нелюдською працею своїх рабiв поставили їх iмператори Нового Риму — Костянтин Великий, Феодосiй Перший i Другий, Iраклiй, Феофiл i наступники їхнi. Зараз новi iмператори також сидiли там, за стiнами. Далi ж вiд їхнiх палацiв город мав iнший вигляд. Нiби по схiдцях, круто пiдiймаючись вище й вище, там громадились будiвлi й церкви; сiрi, похмурi, невеселi, вони тягнулись до самого обрiю, зливались з хмарами.

Побачили гостi з Києва й Суд, що в червонкуватому свiтлi згасаючого дня справдi нагадував золотий рiг. Широка горловина його виходила до моря, вузький рiжок губився десь серед рiвнини й лiсiв; i лодiї руськi довго пливли тiєю затокою, поки не зупинились проти монастиря Мами* (*Мама — монастир святого Мамонта.), де звичайно зупинялись руськi купцi й гостi.

У цю вечiрню годину в Золотому Розi вiд безлiчi кораблiв з усього свiту, що, поклавши укотi, спочивали на його рiвному плесi, не видно було й води. Тут були судна, що пройшли важкий i довгий шлях Руським морем, — на них їхали купцi з держави Шахарменiв, з Ширвану, Ховерезма, Багдада, Кашгара i навiть китайського Чанваня. Поряд з ними похитувались кораблi, що прибули з Пелопоннесу, Аравiї, Єгипту й iнших полуденних земель. А були ще й кораблi, якi прибули через Середземне море з кiнця свiту — iз захiдного океану, iз закинутих серед нього островiв. На кораблях лунали рiзнi голоси й рiзнi язики заморських гостей; уже тут, на водi, вони обмiнювались, купували щось i продавали, торгувались.

Поки зайшло сонце й з лодiй кинули укотi, княгиня, купцi руськi й сли побачили берег за Золотим Рогом — Перу, що нагадувало передграддя Києва. Там подекуди височiли церкви й вежi, одна з яких, вежа Христа, стояла над самим морем навпроти рiжка пiвострова; видно було там убогi хижi, землянки, поля й городи, печери в скелях, помости, на яких будували кораблi. А ген далеко в останнiх промiннях теплого сонця нiжно голубiли гори.

Коли лодiї зупинились, до них одразу ж пристало кiлька човнiв, а з них зiйшли руськi купцi, що прибули з Києва ранiше вiд княгинi i вже два тижнi стояли тут, на Судi.

Купцi були дуже радi, що тут, на чужинi, побачили людей з рiдної землi. А ще бiльше зрадiли, коли дiзналися, що з лодiями прибула й княгиня Ольга. Вони негайно ж пiдпливли до неї, низько вклонились, привiтались, заходились скаржитись i нарiкати.

— Матiнко княгине! — бiдкались вони. — Гинемо! Захисти нас, заступись!..

Купцi стояли навпроти княгинi в лодiї, що колихалась вiд легкої хвилi, й говорили:

— Зачиненi, замкненi для нас ворота Царевого города. Для iнших гостей — з Єгипту, Азiї, iспанцiв, а хоч i франкiв — вони розкритi. А хiба ми для них гостi? Привезли ось у Царгород своє добро — хутро, мед, вiск, — все як золото, хотiли взяти те, в чому у нас на Русi є надоба, i мати хоч невеликий прирост. А вони нас, тiльки-но стали ми на Судi, повели до єпарха* (*Єпарх-начальник мiста.), сказали свою цiну, а цiна ця така, що один збиток. I хоч-не-хоч — продавай, бо один тiльки мiсяць маєш право стояти на Судi. А якщо не розпродав свого товару, то єпарх що хоче з ним зробить, i можеш ти в одних тiльки портах додому повернутись.

Знову ж, — вели далi купцi, — коли вже продамо ми за безцiнок свiй товар, то хiба можемо купити, що бажаємо? Та нi ж, матiнко княгине, нам продають тiльки те, що дозволить єпарх i що їм самим непотрiбне: шовк — найгiрший, оксамит — прiлий, i то кожен має право купити тiльки на п'ятдесят золотникiв. От вина, мастики та парфумiв бери в них скiльки хочеш. А ми що ж, приїхали сюди вино пити, натирати мастикою тварi чи бороди, вибачай, княгине, парфумити? Отак ми й доторгувалися. У лодiях лежать оксамити, маємо мастики й парфуми, ходимо, як сама бачиш, пiд винним духом, а вже царевi мужi нас з Суду виганяють, нiби ми пси якiсь. З чим поїдемо на Русь?

I, вже не маючи сили стриматись, купцi з Русi говорили:

— Про Царгород i iмперiю мовлять, нiби тут зiбранi багатства всiєї землi. Що й говорити, багатства тут є досить, де Єгипет, Аравiя, Арменiя, Сiрiя з Миспота-мiєю, — все сюди везуть. Тiльки цi багатства зiбранi в одному Великому палацi — у iмператора та його пат-рикiїв. А iмперiю вони жеруть i нас вже пожерли. Рятуй, матiнко княгине!

Княгиня Ольга дивилась на прикритий шатами ночi довгий пiвострiв над Судом, край якого блищали вiкна в палацах i теремах. Вище ж, на горах, було темно, тихо. Темне було й обличчя княгинi.

7

Тiльки розвиднiлось, до лодiй прийшли царевi мужi: в темних одежах, iз золотими чепами на шиях, з товмачами й писцями.

Пiднявшись на лодiї, вони запитували, звiдки прибули купцi, що привезли з собою, що бажають продати й купити.

I вони не тiльки запитували, а ходили по лодiях, пiдiймали запони, дивились на товари, нiби там могло бути щось недозволене чи крадене. Купцi ж стискували кулаки, кидали злi погляди на царевих мужiв...

Пiзнiше, коли лодiї були оглянутi, мужi сказали, що руським купцям дозволяється зiйти на берег i оселитись в монастирi Мамонта пiд городською стiною. Але попередили, що до города вони можуть ходити тiльки з ними, по п'ятдесят чоловiк за один раз, а в монастирi Мамонта можуть жити й мати покорм тiльки мiсяць, пiсля чого мусять залишити Суд. Це була не первина — купцi вже знали грецькi порядки.

Тодi взялись за дiло товмачi й писцi. Озброївшись дощечками, вкритими тонким шаром воску, писцi заходились питати й записувати iмена купцiв. Що там писалось — хто знає, бо вимовляли вони замiсть Прастена — Фрастьона, замiсть Степана — Стандера.

— Оце, — смiялись купцi, — почитають у Великому палацi та й подумають, що ми не руськi люди, а якiсь варяги... Та пишiть уже, як вам заманеться, тiльки до варягiв не пишiть. Руськi люди ми, з Києва, чуєте?

Царевi мужi переписали купцiв, якi приїхали на торг, а тодi запитали:

— Чи всi?

Купцi вiдповiли:

— Нi, не всi, бо з нами разом зi своїми послами приїхала ще й велика княгиня руська Ольга.

Царевi мужi перезирнулись.

— Княгиня Ольга?.. Але ж у Києвi князь Iкмор?

— Був у Києвi великий князь Iгор, а не Iкмор, але вiн помер, — вiдповiли купцi. — 3 нами ж приїхала його жона i велика княгиня руська Ольга.

Царевi мужi розгубились. Вони мали загад вiд єпарха добре придивитись, хто приїхав цього разу на багатьох лодiях з Русi.