Святослав - Скляренко Семен

Протягом столiть iмператори Схiдної Римської iмперiї поширювали межi iмперiї й скорили мечем велику частину свiту на заходi й пiвднi. Але на суходолi в Європi вони мали тiльки шматок землi над Пропонтидою* (*Пропонтида — Мармурове море.) й тому мрiяли поширити свої володiння на схiд i пiвнiч.

Що за землi там лежать, у Константинополi достеменно не знали, що за люди живуть там — уявлення не мали. I тому iсторики їхнi писали:

"Земля там хлiбородна, повiтря чисте й живодайне. Вони живуть довше i щасливiше вiд iнших людей, бо не знають нi хвороб, нi злоби, нi вiйни, а проводять днi свої у невинних, безпечних розвагах i в гордому спокої. Житлом їм є чудовi лiси й дiброви, а плоди дерев є їхньою їжею; вони помирають спокiйно i тiльки тодi, коли життя втрачає для них всяку цiннiсть, i тодi вони влаштовують бенкет для родичiв i онукiв, прикрашають вiнками голови свої й кидаються в хвилi морськi..." (Плiнiй).

Звичайно, така чудова земля та ще й з такими незлобивими, щасливими людьми, яких ромеї називали гiпер-бореями* (*Гiперборей — пiвнiчний вiтер.), дуже вабила iмператорiв римських. Вони були не вiд того, щоб цю землю пiдкорити, а людей її, як i багато iнших народiв Азiї й Африки, зробити рабами.

Грецькi купцi сiдають на свої кораблi й рушають у Руське море, зупиняючись бiля пiвнiчних i навiть далеких схiдних його берегiв. Їм назустрiч виходять мiсцевi жителi — гiперборейцi — i радо їх приймають, називаючи гостями своїми, бо звичаєм людей над Руським морем було приймати гостей, як братiв. I греки, повертаючись на батькiвщину, називають море, у якому вони побували, Понтом Евксiнським* (*Понт Евксiнський — Гостинне море.).

У себе на батькiвщинi цi першi купцi розповiдають дивнi речi про Понт Евксiнський i людей, якi живуть на його берегах. Це, виявляється, нiякi не гiперборейцi, а скiфи, анти, склавини. На берегах Днiпра, де стоїть город Київ, з давнiх-давен живе русь, ще далi на пiвнiч живуть iншi Києву пiдлеглi племена, яких купцi не бачили, i все це дуже гостиннi, мирнi люди.

I земля в них багата — там є безлiч городiв i сiл, а на полях навкруг них сiють зерно, випасають табуни худоби, в лiсах б'ють дорогого звiра, в рiках ловлять рибу. Це справдi багата земля.

Тодi на береги Руського моря вирушають вже не тiльки купцi. З великими дружинами їдуть туди грецькi патрикiї — полководцi, що прагнуть, як до цього робили скрiзь, захопити плодючi землi над морем. Вони сходять на береги, закладають там городи, осiдають на пониззi Днiпра, пруться на великий пiвострiв, що врiзується в Руське море, добираються до далекого схiдного узбережжя.

Так минали вiки, й цi городи то падали в прах, то знову виростали, руйнувались i знову поставали. Бо, як виявилось, люди над Руським морем охоче приймали в себе грекiв, коли вони приїжджали як гостi, але брали в руки зброю й нещадно били, коли бачили в них завойовникiв. Так були зруйнованi всi городи на пониззi Днiпра, над Руським морем, на схiдному узбережжi Руського моря. I завойовники затримались тiльки на пiвостровi, що врiзується в море, — у землi Корсунськiй* (*Корсунська земля — сучасний Крим.). Саме тодi в Константинополi стали називати Руське море Понтом Аксiнським* (*Понт Аксiнський —Негостинне море.).

А потiм i самi князi Русi, на чолi з князями київськими, з великими своїми дружинами на сотнях лодiй, перетявши Руське море, з'явились до Константинополя. I це були не тi гiпербореї, про яких писали iсторики ромейськi, а дужi, нездоланнi люди.

Руськi князi приходили до Константинополя не поневолювати ромеїв. Вони говорили, що в них є досить землi i багатства, що руськi люди хочуть мати любов i дружбу з iншими землями, але не можуть терпiти, коли чужинцi, ромеї, будують свої мiста над їхнiм Руським морем, пруться на схiднi береги цього моря, лiзуть аж на Iтиль-рiку.

У вiдповiдь на це, вiдчуваючи грiзну силу руських людей, iмператори Нового Риму клялись по закону своєму — перед хрестом, — що не будуть чiпати русiв. Руськi ж люди — по покону своєму, поклавши перед Перуном мечi й щити, давали роту* (*Давати роту — присягатись.), що берегтимуть мир з iмперiєю, доколи свiтить сонце.

Руськi люди говорили правду: вони хотiли тiльки миру й дружби з ромеями. Ромеї ж клялись облудно: вони й не думали забиратись з берегiв Руського моря, далi будували городи на його берегах, лiзли на Дон, Iтиль, порiднилися навiть з хозарськими каганами, хоч тi сповiдали юдейську вiру, а їхнiй будiвничий Петрона допомiг хозарам побудувати на узлучинi Дону, де проходив волок руських купцiв до Iтиля, фортецю Саркел.

I знову руськi князi не раз приходили на своїх лодi-ях пiд стiни Константинополя, щоб мечем вирiшити, хто з них дiє по правдi, а хто творить лжу. У Константинополi тремтiли, коли чули iмена князiв Олега i Iгоря. Цi iмена змушували здригатись всю iмперiю.

До того ж Русь була й не одинока. Мiж її землями й iмперiєю лежала ще одна країна, яка також не хотiла пiдкорятись iмперiї, — Болгарiя. З цiєю землею i її людьми у Русi була одвiку дружба й мир. I мови, i звичаї в них були майже однаковi. Болгарiя дiлилась iз Руссю своїм письмом. Вчителi їхнi, Кирило й Мефодiй, бували в Києвi i навiть у Корсунськiй землi, патрiархи болгарськi посилали на Русь своїх священикiв, князь київський Iгор i каган Болгарiї Симеон, бажаючи добра землям своїм, один за одним ходили на Константинополь. I ромеї однаково тремтiли перед русами й болгарами.

Iмператор Костянтин VII Порфiрородний добре знав, як його предки — i Михайло II Косноязичний, i Михайло III П'яниця, i Василь I, i Костянтин VI, i особливо батько його Лев Фiлософ — боролись з болгарами й русами. Нi на крок не вiдступаючи вiд замислiв i заповiту предкiв, вiн вважав, що Схiдна Римська iмперiя неминуче стикнеться з Руссю i мусить перемогти її. Правда, iмператор був певен, що те станеться пiзнiше, вже за сина його — Романа. Маючи нахил i любов до письма, вiн написав навiть цiлий трактат "Про управлiння iмперiєю" i ще один трактат —"Про народи".

Що й казати, iмператор Костянтин довго й старанно збирав вiдомостi для цих своїх трактатiв. Коли посли його i купцi їздили на Русь, а потiм повертались до Константинополя, вони найперше з'являлись до iмператора i розповiдали йому про городи її, землi й людей... Але найкраща розповiдь не може замiнити очей. Iмператор Костянтин так i не мiг збагнути цiєї землi й її людей. Для нього то були схожi мiж собою гiпербореї, тавроскiфи, варвари, що ходять у звiрячих шкурах, жадiбнi до грошей, невiрнi й худороднi мешканцi пiвночi. I Костянтин у своїх трактатах доводив одне: треба сварити болгар з русами, спроквола пiдкрадатись i знищувати болгар —сусiдiв Вiзантiї, а потiм... потiм бити й русiв, захоплювати їх багатi землi. "Роздiляй i владарюй", — так писав iмператор.

Так писав i дiяв вiн немарне. Задовго до цього в Болгарiї помер лютий ворог римських імператорiв — болгарський каган Симеон, на престолi в Преславi сидiв син його Петро. Жона Петра, Марiя, була онукою iмператора Романа, дочкою iмператора Христофора i ненавидiла болгар. Тепер Вiзантiя тримала в Болгарiї своє вiйсько, будувала фортецi на берегах Дунаю. Єдине ще мали болгари — вiру, церкву: їхнiй патрiарх не визнавав зверхностi константинопольського патрiарха й сидiв на своєму столi в Доростолi.

Коли лодiї княгинi Ольги досягли гирла Дунаю. каган Болгарiї Петро свiтляними знаками вiд фара* (*Фар — маяк, що передавав свiтлянi гасла.) в Преславi до фара бiля Великого палацу в Константинополi передав звiстку:

— Лодiї русiв пiд знаменами йдуть до Константинополя.

Одного тiльки не знав iмператор Костянтин: хто з Русi й з якою метою їде на цей раз до Константинополя. Купцi? Вони не викидають знамен. Сли? I їм не належать знамена. Київський князь Святослав? Але вiд своїх купцiв i слiв iмператор Костянтин знав, що вiн ще юний, не вокнязився i навряд чи пiде до Константинополя...

"Може, це зла витiвка русiв, — думав iмператор Костянтин, — може, їдуть вони з невеликим числом людей, а за ними посуне тьма лодiй?"

I на всякий випадок iмператор Костянтин велiв вислати за Босфор у Руське море фалангу швидких хеландiй з легiонерами й грецьким вогнем, надiйно охороняти входи до Босфору, а вiд берега до берега Золотого Рогу протягти важкий залiзний ланцюг.

6

Бiльше як сорок днiв пливли лодiї княгинi Ольги й купцiв спочатку Днiпром, далi понад берегами Руського моря до гирла Дунаю, пiзнiше ж, щоб скоротити шлях, одiрвались вiд суходолу i рушили безбережними морськими просторами, прямуючи на пiвденний захiд.

Увесь час їм щастило — на морi стояли тихi днi, паркi ночi, на обрiї не видно було нi хмаринки, керманичам нiчого було боятись, що налетить буря i закине їх десь у Iраклiй або в Сiноп. Проте ця тиша набагато утруднювала їм шлях — доводилось посуватись вперед на веслах, вої гребли день i нiч, у кров побили руки.

Час вiд часу у морi наздоганяли вони й зустрiчали всiлякi судна. Це були грецькi хеландiї, кораблi херсо-нiтiв, гостроносi кубари з Абхазiї, Арменiану, Пафлаго-нiї, Халдеї. Однi з них пливли, як i вони, до Константинополя, iншi повертались з столицi Вiзантiї.

Недалеко ж вiд Босфору вони зустрiли не зовсiм звичайнi судна. Це були грецькi кораблi, що могли йти пiд вiтрилами й на веслах, дуже великi — на вiсiмдесят весел кожен, — обшитi високими насадами з бокiв, iз закованими в броню воями. Кораблi цi — а їх було бiльше десяти — пройшли уранцi недалеко вiд руських лодiй i поволi зникли в просторах моря. Але надвечiр вони з'явились знову i вже йшли позаду пiвколом, нiби оточували руськi лодiї, — цiлий день, нiч, ще один день.

— Це вiйськовi кораблi ромеїв; отi великi — дромони, меншi — скедiї, — сказали бувалi вої. — Але чого вони з'явились тут i нiби женуться за нами?

На це питання нiхто вiдповiсти не мiг. Тiльки вої на лодiях гребли дужче й дужче, часто змiнюючись.

I от на далекому небосхилi з'явилась земля. Спочатку дехто не повiрив. Були такi, що дерлись навiть на щогли, намагаючись розгадати, що то за синя рисочка проступила далеко попереду серед слiпучого блиску сонця. Але сумнiву не залишалось — там, на заходi, виходила з моря i чимдалi збiльшувалась, стiною вставала земля.

Це був Босфор — мета їхнiх багатоденних мандрiв: глибока, заповнена водою ущелина мiж Руським i Мармуровим морями, рiвний, спокiйний уже тепер шлях до Константинополя.

Грецькi дромони й скедiї, що переслiдували їх в останнi днi, залишились далеко в морi.