Святослав - Скляренко Семен
Для охорони купцi наймали ще й дружину. Але багатьом гостям, що з далеких земель їхали до Днiпра, так i не судилось напитись води з нього. Не всi й київськi купцi попадали в землi заморськi.
Три шляхи тяглись вiд Києва-города: Залозний, що починався на лiвому березi Днiпра й через Дике поле, рiку Танаїс* (*Танаїс-Дон.), по великiй рiцi Iтилю i далi Джурджанським морем вiв до земель хинських, аравiйських, до Бабель-Абваба, Бердаа й самого Ховерезма; на пiвдень вiд Києва суходолом i Днiпром iшов Соляний шлях, яким їздили до печенiгiв, херсонiтiв, болгар, гречинiв i ще далi — в море Середземне; а був ще шлях i Червенський, вiд Києва на захiд — у городи на Карпатах, до чехiв, полякiв, франкiв.
Але в Києвi на Подолi все забувалось — i далекi шляхи, i страшнi пригоди в дорозi, i навiть друзi, що не доїхали до Києва, а тлiли десь у пiсках або на днi моря. Над Почайною терпко пахло смолою, скрiзь попiд берегом так густо, що можна було переходити з лодiї на лодiю, стояли великi, довгi ушкуї, якi припливали сюди з пiвнiчних морiв, шнеки й буси з Чудi, струги й учани з Новгорода, важкi морськi хеландiї грецькi. А всi люди, що здалеку їхали ними до Києва, поспiшали в одне мiсце — на Подол, на торг.
Торг на Подолi кипiв, шумiв, вирував. Уже здалеку було видно багатолюдний натовп, що колом громадився навкруг великої площi, посеред якої стояв високий стовп, палахкотiв вогонь.
Хто пiдходив ближче, той бачив уже не стовп, а висiчену з дубової колоди подобу тварини й людини. Тулуб постатi нагадував тiло людини з широкими, великими, майже жiночими грудьми, довгi руки також схожi були на людськi, тяглися вздовж тулуба i майже досягали землi. Голова ж подоби, крiм очей i носа, мала щось твариняче: рот її досягав аж до великих вух, iз нього витикались кабанячi гострi iкла, а над головою стирчали залiзнi роги.
Це був Волос — бог торгiвлi. До нього часом з подякою, iнодi ж з надiєю пiдходили гостi київськi, що їздили в далекi краї, але на нього з острахом поглядали й заморськi гостi, чи то варяги, хозари, чи й гречини-християни.
Кожного дня з ранку до вечора бог Волос поглинав свої жертви. Перед ним на складеному з камiння жертовнику горiв вогонь, гостi київськi й заморськi пiдходили до нього й складали своє дання: хто живого пiвня, хто хутро, жбан меду, кадь ячменю чи проса.
Богу Волосу нелегко було, звичайно, перетравити всi цi жертви, вогонь перед ним мусив горiти день i нiч. Тому бiля божої подоби завжди поралось кiлька жерцiв, вони пiдкладали дрова, рiзали й кидали у вогонь належнi частини жертвених тварин, лили мед, клали вiск... Якщо жертва була коштовна — полотно, хутро, — вони чiпляли на день такi речi на тулуб Волоса, де для цього були залiзнi гаки, а вночi знiмали. I жили жерцi бiля свого бога в землянцi, де в них було справжнє сховище речей: боговi — боже, жерцям — на сущий день.
Бiля Волоса били в бубон i грали на сопiлках жерцi, до жертовника пiдходили купцi київськi й гостi заморськi, на залiзних гаках колихались хутра, в буйний вогонь падали шматки жертвених тварин, сипалось зерно, лилось вино. В повiтрi пахло смаженим м'ясом, ладаном, смирною. А до жертовника пiдходили новi й новi купцi, гостi з iнших земель.
З раннього ранку до пiзнього вечора шумiв, кричав багатьма голосами i всiлякими язиками Подол: тут київський купець чiтко карбував руськi слова, там гречин щось горлав над своїм оксамитом, ще в одному мiсцi швидко сипав слова хозарин, а там аравiєць — не в силi щось зрозумiти, як i витлумачити iншим, хоч бiля нього i крутились толковини, — обливався потом, пояснював на мигах, пiдiймав руку вгору, тикав пальцем у серце, пiдкидав на долонi свiй товар.
На чiльному мiсцi, ближче до бога Волоса, стоять купцi земель руських — новгородцi привезли на торг горючий* (*Горючий камiнь — янтар.) камiнь, зiбраний на берегах Крижаного моря, купи хутр соболиних, кунячих, горностаєвих, чорно-бурої лисицi, шкури морського звiра; язики вiд Волока мають хутра оленiв, зайцiв, кiз; деревляни вихваляються шкурами й показують баранячi мiхури, у яких налито бобровi пахощi; вручайськi* (*Вручай — нинi Овруч.) каменерiзи привезли на торг пластини з червоного каменю й гори пряслиць; Полянська земля засипала торг пшеницею, ячменем, просом, перед купцями стоять дiжки з пахучим медом, лежать великi, схожi на жорна, круги жовтого воску. Багатi купцi Руської землi, i їм є що продати гостям заморським.
А вже гостi цi тут i чатують. На Почайнi колишуться їхнi лодiї, над берегом стоять конi й верблюди, бiля яких просто на пiсках сплять стомленi дружини, раби ж носять i носять до торгу товари далеких гостей.
Найкрикливiшi з них гречини. Вони часто гостюють у Києвi-городi, знають мову тутешнiх людей, говорять без толковинiв. Раби їхнi носять вiд Днiпра й кладуть на помостах грецькi паволоки* (*Паволоки — коштовнi тканини.) й римськi дiбаджi* (*Дiбаджi — оксамити.), перед ними стоять високi корчаги з вином, амфори з парфумами й мастиками, лежить золоте й срiбне узороччя, на килимах розсипанi обручi на шию, руки, ноги; перснi, колти* (*Колти — пiдвiски з дужками до жiночого головного убору.) з дорогоцiнним камiнням, емалi.
Греки-херсонiти, що живуть на Бiлобережжi, навезли i насипали на торзi купи солi, в'яленої риби, вони ж пригнали табуни коней. Ці конi ще недавно вiльно мчали в степах над Руським морем, а херсонiти їх пiймали, загнуздали, привчили до сiдел. Не конi — вiтер, вони риють копитами пiсок, iржуть над Почайною.
За херсонiтами — аравiйцi, перед ними зелене намистечко з Ховерезма, перли з полуденних теплих морiв i знову парфуми й мастики, кориця, перець, лавровий лист, ладан i смирна.
Найбiльше пишаються аравiйцi мечами з Багдада. Вiдомо всiм, як вони загартовують їх: летять на скажених конях супроти холодного повiтря. Але зараз аравiйськi гостi через толковинiв намагаються пояснити, що на цей раз їхнi мечi ще кращi, бо вони гартували їх у м'язах живих рабiв. I раби є тут, їх також привезли на торг. Смутнi засмаглi юнаки й дiвчата стоять недалеко вiд купцiв.
Товар вiддається за товар: пшеницю — за сiль, хутро — за оксамит, мед — за коней, i за пшеницю — хутро, мед, раби. Але про запас у заморських гостей є й драхми, диргеми, динари. У руських купцiв також є золото й срiбло — це гривнi, куни, рєзи — шматочки дорогоцiнного металу, нарiзанi з прута.
Крiм гостей та купцiв київських, на торгу повно людей. Куди ж пiти в городi Києвi, як не на торг? Сюди йдуть i їдуть на возах з Гори, тут є що обмiняти ремiсникам з передграддя. А коли убогий чоловiк з Подолу тiльки подивиться на торг — і то для нього добре!
I ходили на торзi у барвистих платнах з оксамиту, обояру* (*Обояр — перський шовк.), атласу, iз тонкими мереживами вподовж пiл i золотими запонами, у чоботях на високих закаблуках iз червоного i зеленого хза, у шапках з мiховими оторочками, з чепами й гривнами бояри. Ходили воєводи в покритих оксамитом гостроверхих шапках, з мечами бiля поясiв, у добрих чоботях. Дружинники — в гiршому одязi, в поршнях — тупоносих черевиках з довгими ремiнцями, що закручувались навкруг ноги. Ходили й простi, убогi люди — у сукманинi, серм'язi.
Бiля ж гречникiв i аравiйцiв, особливо там, де пахло парфумами, рум'янами й мастиками, де продавались рiзнi оздоби, шелестiв оксамит i адамашка* (*Адамашка — тканина з Дамаска.) вертiлися, присiдали, щебетали боярськi й воєводськi дочки, iнодi разом iз своїми матерями. Все їх тут вабило, все було миле, все хотiлось одягти на себе, всiм кортiло прикраситись.
Не тiльки заради цього приходили вони на торг. Одягнувши сукнi, саяни* (*Саян — жiночий одяг.), кожушки з пiдпушкою, намиста, прикрасивши пальцi золотими перснями з камiнними приковинами, зав'язавши волосся обручами i почепивши колти та усерязi з дорогоцiнними ахатами й полами* (*Ахати й лоли — агати й рубiни.), вони дивились на заморськi товари, але часто позирали i на воєвод i дружинникiв, що, поклавши одну руку на меч, а другою закручуючи вуса, ходили i ходили мiж купцiв i рядiв.
З
Похитуючися на свiжiй хвилi, нижче Києва, у Вiтичевi, стоїть чимало лодiй, а мiж ними й тi, якi ще взимку готувались для княгинi. Туди ж прямували вiд города вози з усяким добром, iшли мужi.
У людей, що їхали на лодiях, було багато дiла. Попереду стелилась далека й важка дорога — спочатку Днiпром, далi — морем. Багато з них вже не раз водили лодiї з Києва до моря. Тепер вони сподiвались на повнiй водi пролетiти пороги, а все ж клали на лодiї й насади всяке рухло: весла, керма, залiзнi кочети, котки — на випадок, коли доведеться волоком обминати пороги, та ще великi бочки, якi мали наповнити прiсною водою на Бiлих берегах бiля луки моря.
Рано прокинулись усi в княжому теремi — i княгиня Ольга, i родички її, i жони князiв земель, що наїхали й кiлька днiв тут сидiли. У цю нiч вони зовсiм не лягали, соннi ходили з свiтлицi до свiтлицi, велiли ув'язувати й розв'язувати речi. Княгиня Ольга за цi днi зовсiм вибилася з сил, слухаючи їх опити та розпити про далеку дорогу. Не спали всю нiч i дворяни, — вони готували одежу для княгинi, дари, їжу. Терем нагадував вулик, з якого готується вилiтати рiй: все в ньому гуло, шумiло, дзвенiло, перекликалось рiзними голосами.
Тiльки княгиня здавалась спокiйною. Малуша розбудила її, як було велено, пiсля змiни другої нiчної сторожi. Тодi до Ольги зайшов Свенелд, що ждав уже внизу в сiнях.
— Отже, я їду, — почала вона. — Болить серце, ниє тiло, повiк не покинула б Києва, але, вiдаєш сам, мушу їхати...
— Не турбуйся, княгине, їдь спокiйно, — сказав Све-нелд.
— Як же менi не турбуватись, як бути спокiйною! — сплеснула вона руками. — Київ, усi землi — як вони будуть без мене?
Вона справдi не уявляла, як тут буде без неї.
— Залишаю я на столi Святослава, — мовила далi княгиня, — нехай робить суд, дає правду людям, говорить з воєводами, боярами, нехай вчиться. Але ти, Свенелде, будеш його правою рукою. Запитаю не з нього. Що Святослав? Вiн ще молодий, дитина. Коли повернусь жива, запитаю з тебе...
— Не турбуйся, княгине, їдь спокiйно, — ще раз сказав Свенелд.
— Ну, гаразд, — махнула рукою княгиня. — То й ходiмо, там мене вже весь почет жде.
Золота палата київських князiв мала цього ранку незвичайний вигляд.
