Святослав - Скляренко Семен

Та навiть її чоловiк, князь Iгор, беручи дань з деревлян, за це полiг.

Княгиня Ольга теж брала дань, пiзнiше поставила уроки й устави. Київський князь — глава племенам і землям, вiн заступник всiх людей перед богом, вiн i воєвода, коли хто нападає на Русь.

Але щоб тримати лад у землях, бути готовим одбити ворога, якщо вiн посягає на Русь, годувати, поїти й одягати дружину, будувати город, ставити сторожу, ще й складати богам жертву — для цього київському князевi треба було мати багато добра, вiн мусив бути багатшим вiд iнших князiв.

Знамена княгинi Ольги стояли на багатьох i багатьох полях понад Днiпром i Десною, знаменом її перетесано було багато лiсiв, її гони були на рiках, перевесища в лiсах. А крiм того, мала вона й княжi двори, весi, — багато тiунiв княгинi Ольги трудилися, щоб взяти з всього цього князевi — княже, а собi — своє.

Немало багатств i скарбiв було й на Горi — в свiтлицях, палатах, клiтях, коморах, скотницi княжiй. Треба ж було княгинi тримати в руках цi багатства.

I, навiть ставши християнкою, Ольга не змiнила своїх переконань. Адже Христос говорив: "Боговi — боже, а князевi — княже", вiн благословляв багатства й захищав убогих.

Княгиня багато свого багатства довiряла ключницi Яринi. I як їй було не довiряти: прожила Ярина весь свiй вiк на Горi. Робою туди прийшла — ключницею стала. Знала вона князя Олега, колихала Iгоря, Ольгу зустрiла ще замолоду. I все берегла, стерегла, як справжня господиня.

Коли Ярина померла, зайшла княгиня до її хлiвини, бiля тiла постояла (як не кажи, а прожила в цiй хлiвинi Ярина, служачи князям, бiльше як пiвста лiт), а тодi вiдкрила ляду її скринi.

Нi, такоїї ключницi, як Ярина, вже не матиме Ольга. У скринi її не було нiяких скарбiв. Тiльки звичайнi сорочки, кiлька спiдниць, дещо з теплої одежi та ще два сувої полотна, якi Ярина виткала власними руками.

— Вiзьмiть полотно в клiтi.

Княгиня дуже уболiвала за Яриною. А тодi взяла собi в помiчницi Малушу. Вона не думала робити її ключницею — нi, Малуша була надто молода для такої роботи. Княгинi просто чомусь подобалась ця дiвчина, щось у нiй викликало приязнь, довiру.

Малуша, як швидко переконалась княгиня, виявилась доброю помiчницею. Вона увесь день поралась на великому господарствi, iшла вiд клiтi до клiтi, з медушi в медушу, брала все, що було треба, в кiнцi дня приходила до терема й клала перед княгинею ключi. Нi, княгиня не помилилась, взявши Малушу до терема, — тямуща вона, чесна, такiй весь терем можна припоручити.

Через це само собою так вийшло, що одного разу увечерi, коли Малуша взяла з клiтей все, що велiла княгиня й що потрiбно було для снiдання, а потiм прийшла до неї в спочивальню й поклала ключi на лаву, Ольга сказала:

— Ти вже їх тут не клади.

— А де покласти? — не зрозумiла Малуша.

Княгиня була дуже стомлена, вона сидiла на ложi, спочивала й щось уперто думала.

— Важко це менi, Малушо! — промовила, зiтхнувши, вона. — Думай над тим, що кому дати! Нi, Малушо, у мене й так багато дiла. Сама вже подумай, що треба робити в теремi. Ти ж усе знаєш.

— Знаю, матiнко княгине.

— Отож i носи ключi з собою при поясi. Ключницею моєю будеш.

Малуша впала княгинi в ноги, але не радiсть, а страх спонукав її це зробити.

— Боюсь я, матiнко княгине, — призналась вона.

— А чого тобi боятись?

— Тереми великi, клiтей багато.

— А що в нас — дворян мало? — суворо мовила княгиня. — Носитимеш бiля пояса мої ключi — всi слухатимуться тебе.

I, помовчавши трохи, додала:

— Отак i роби, Малупюi Милостниця* (*Милостниця — улюблениця.) ти моя! Нi, княгиня Ольга не помилилась, взявши Малушу в ключницi. Добро її було в певних руках.

— А оцей ключ, — вибрала вона з низки i показала Малупгi, — з терема до твоєї хлiвини. Дверi одiмкни, нехай так i будуть, — можу тебе по надобi й вночi покликати. Так було при Яринi, так буде i з тобою.

Малуша вийшла з спочивальнi княгинi, пройшла сiньми. Думала вийти в двiр, але повернулась, бо пригадала, що мусить одiмкнути з сiней дверi до своєї хлiвини.

Довго одмикала замок, бо в неї тремтiли руки, i вперше зайшла до свого житла з княжого терема.

Стала вона посеред хлiвини — i та нiби хлiвина, i не та, i та Малуша, i нiби не та. Хвилюючись, сiла на тверде ложе й замислилась.

Отже, ключi вiд теремiв, комор i всього княжого двору у неї в руках. Не шукала вона їх i не добивалась — доля судила, що важка металева низка забряжчала коло пояса.

Чи розумiла вона сама, що досягла щастя, про яке хтось iнший тут, на Горi, мiг тiльки мрiяти? I чи думала над тим, що, прийнявши ключi вiд княгинi, може одiмкнути не клiтi й комори, а щось бiльше, значимiше? Адже тут, на Горi, всi, хто порався коло княжих багатств, самi ставали багатими. I це не вважалось татьбою, за це не карав нi закон, нi покон. Та коли б Малуша чи в цi днi, чи згодом щось i попросила в княгинi, хiба б та вiдмовила їй?

Нi, Малуша не розумiла цього, бо досi жила в хатi свого батька, де кожен робив, що мiг, одягав, що мав, їв, що було, нiколи не посягав на чуже, не своє, хоч би воно було краще й дорожче.

Про все це подумала Малуша набагато пiзнiше. А зараз вона тримала в руках ключi, перебирала їх. Один, другий, третiй, о, як багатої "Який же ключ мiй?" — заплющивши очi, замислилась вона.

З

Дуже швидко Малуша вiдчула, що бути ключницею княгинi Ольги набагато важче, нiж вона думала.

Малуша не боялась роботи, як i ранiше, вона працювала з усiх сил i, коли говорити правду, навiть над силу, бiльше, нiж дозволяв час. Але Малуша не нарiкала на це. Що ж, менше поспить, якусь нiч може й зовсiм не спати, — у неї було здоров'я, запал, а найголовнiше — молодiсть. Вона працювала, не бачила кiнця роботi, але не це турбувало її. Аби тiльки вистачило сили.

Турбувало її iнше, i саме те, про що вона не думала й не гадала. Це почалось одразу, тiльки-но вона стала ключницею...

Наступного дня, пiсля того як княгиня висловила їй свою волю, Малуша встала дуже рано, ранiше, нiж вона звичайно вставала. Можливо, Малуша й зовсiм не спала. Полежала, склепивши повiки, побачила сон нiбито: що князi увiйшли до стравницi, а в неї ж нiчого не приготовано, — i схопилась серед ночi з серцем, що розривалося в грудях, швидко одяглась, сплеснула лице холодною водою, вийшла у двiр.

Аж тодi вона зрозумiла, що встала надто рано. Саме в цей час сторожi на городницях двiчi ударили в била — на вежi над Подольськими воротами, на вежi вiд Днiпра, на Перевесищанськiй i далi, далi. Здавалось, хтось у чорному крокує там угорi по городницях i дає знати про себе: "Ба-а-ам! Ба-ам! Спiiть! Я не сплю! Спiть! Я не сплю! Ба-а-ам! Ба-а-амI" Це був час, коли змiнювалась перша нiчна сторожа, до свiтанку — далеко.

Але Малуша не повернулась до хлiвини. Рано то й рано. Що ж, вона, не поспiшаючи, зробить свою роботу. Темним двором попрямувала до стiни терема, де тьмяно, як купка грибiв, окреслювались хижi й клiтi.

У цих хижах, де жила дворня i де готували страви князям, всi ще спали. Тихо, щоб нiкого не побудити, вона зайшла до кухнi й хотiла сiсти на лавi перед вогнищем, щоб подумати, з чого ж їй починати.

Проте вона не все зважила. Тiльки зайшла до кухнi i думала вже сiсти на лавi, як у темрявi бiля теплого ще вогнища хтось поворухнувся, сiв, запитав:

— А хто там ходить?

Вона впiзнала бородача Путшу, який завжди з самого ранку рубав дрова, розпалював i порався весь день бiля вогню. Вiн, зрозумiла тепер Малуша, i спить бiля свого вогнища. Та й справдi, тут так тепло й затишно.

— Це я, Путшо, — тихо, щоб не побудити когось у хижах поруч, промовила Малуша.

— Бачу, бачу, — сказав i голосно позiхнув Путша. — А я вже думав, що якийсь тать, i схопився за сокиру. Малуша засмiялась, засмiявся й Путша.

— От бач, якi татi бувають на свiтi...

— Мабуть, я вже й встану, — раптом обiрвав смiх Путша, i Малуша почула, як вiн у темрявi висiкав вогонь, а у виблисках кресала побачила кошлату бороду, вуеи й суворе обличчя.

— Ще рано, — промовила Малуша. — Спи, Путшо, спи!

Вiн кресав i кресав вогонь. Ось почав тлiти, а далi спалахнув ясним вогником трут, Путша знайшов i запалив вiд нього жмут соснових скiпок.

— Де вже там спати, — невдоволено сказав вiн. — Якщо ключниця не спить, де вже спати дворянам...

Одягнувши постоли, прикривши плечi драною хутриною, вiн узяв сокиру й вийшов з хижi.

А тим часом дуже швидко загоготiло вогнище, в хижi розлилося червонкувате свiтло, вiд гарячого жару по хижi пiшло тепло. Малушi навiть захотiлося схилити голову до лави, якусь часинку задрiмати. Адже тут було набагато краще, нiж у її холоднiй хлiвинi.

З двору долетiли раз i вдруге глухi удари сокири — не спав уже Путша, вiн на весь день запасав для вогнища дрова. То хiба ж могла спати Малуша? В неї є стiльки всякої роботи — щоб впоратись, мало дня й ночi.

I знову вона дуже тихо, щоб не побудити дворян у хижах поруч, встала з лави, пригасила трохи у вогнищi жар i запалила свiчку, а потiм, тримаючи її в руках, пiшла до сiней, де стояв посуд, до стравницi, запалила там свiчки.

Так вона ще з ночi почала свiй день — замела стравницю i застелила там на столi чисту полотняну скатерку, витерла стiльцi, змiнила воду в корчагах, далi заходилась уже в сiнях на полицях ставити по-своєму посуд: миски до мисок, корчаги до корчаг, келихи до келихiв. I думала Малуша, що нiкого не потурбувала.

Раптом до її вуха долетiв тихий шепiт за дверима в кухнi.

— Та хiба вона вже встала? — пiзнала Малуша голос Пракседи.

— Встала, ще й давно... i мене розбудила, — вiдповiв Путша.

— От лихо! — Чути було, як Пракседа сплеснула руками. — Ну, то й я пiду побуджу своїх дворянок.

Малуша вискочила в кухню сказати, що нiкого не треба будити, бо ще рано. Але перед самим її носом i Путша, i Пракседа вийшли з кухнi, за стiною в хижах приглушено загомонiли, мiж багатьма невиразними словами вона почула одне слово:

— Ключниця! Ключниця!

Нi, пiзно було вже Малушi йти в хижi й говорити, благати, щоб дворяни спали, бо ще ж зовсiм рано. Дивне почуття з'явилось у неї. Нiби вона тiльки-но стояла на кручi, ворухнула камiнь, який давив їй груди, скинула його з грудей. Але камiнь той не зупинився на мiсцi, а зiрвався, покотився по схилах i летить тепер, збиваючи з нiг людей.

— Ключниця! Ключниця! — чула Малуша навкруг.