Святослав - Скляренко Семен

Подивись на мене, дай менi в руки грiм та блискавку, — що я ними вдiю? А от золотом, срiблом, добрим хутром, медом одолiю я кожного. Адже так? — Кожема замислився, посмiхнувся й додав: — 3 усiх старих богiв найбiльше любий менi Волос — вiн хоч худобу благословить, благословить торг. Але ж не токмо однiєю худобою я живу, є в мене терем, земля, лiси... i золото, й срiбло такожде. Тепер менi потрiбний не Волос, а бог з двома чи й трьома головами.

З великою тривогою й страхом слухав Бразд слова волостелина, а вони чимдалi були смiливiшими i грiзнiшими.

— Я довго мучився й страждав, — говорив Кожема. — Вiрити хочу, бо без бога, як i отцi мої, жити не можу. А який бог мене захистить i благословить? Токмо Христос. Вiн не один, а одразу в трьох лицях: бог-отець, син, дух. Вiн захищає й благословляє багатого, вiн допоможе бiдному, — є ж бо не тiльки земля, а й небо, а на небi всi ми, а такожде i бiднi, будемо рiвнi. Я небагато хочу, я нiкого не уб'ю, я не хочу добра ближнього мого, я сам знайду, що менi треба, нехай тiльки бог благословить мене... Господи, благослови! — з великим почуттям промовив Кожема й перехрестився. — Благослови, боже, i прийми мене в царство твоє...

— Я, волостелине, дам тобi ще трохи грошей, — сказав Бразд i, вийнявши баранячий мiхур, заходився рахувати динарiї. — Багато не можу, а трошки дам... Десять, двадесять... Господи, благослови!

Але в цей час трапилось те, чого зовсiм не ждав Бразд i що на смерть перелякало його, — над самим теремом загримiв грiм, вдарила блискавиця, i в свiтлицi стало видно, як удень.

— Перун! — крикнув Бразд, який подумав, що це, либонь, Перун почув їхню розмову, бачив, як вiн дає грошi на християнську кумирню, й вирiшив його покарати. — Перун, чур мене! — ще раз крикнув вiн, схопився на ноги, пiдскочив на мiсцi, бо над теремом знову загримiло i знову вдарила блискавиця, а потiм, нiчого вже не тямлячи, випустив з рук мiхур iз грiшми, а сам кинувся пiд лаву.

Бразд чув, як по дерев'янiй пiдлозi терема котяться й брязкотять його грошi, як щось кричить волостелин Кожема, але страх перед Перуном i його помстою був такий великий, що вiн нiчого не тямив та й не мiг тямити.

Тiльки тодi, коли Перун став бити далi й далi й не видно вже було блискавиць, Бразд висунув голову з-пiд лави й подивився по свiтлицi.

Вiн побачив, що Кожема встиг викресати вогонь i запалити свiчку, розчинив вiкно, стоїть перед ним, дивиться, говорить:

— Iлля проїхав... Ну, посаднику, вилазь. Так хто, по-твоєму, дужчий — Перун чи Христос?

— Динарiї я розсипав, — глухо вiдповiв Бразд, якому шкода було грошей i який не хотiв признатись, що й досi боїться Перуна.

— А я зберу їх... зберу, — заспокоїв його Кожема. Все це й згадав посадник любецький Бразд, стоячи у вечiрню годину над Днiпром i думаючи над тим, з якими ж богами йому жити?

4

Коли три сини старiйшини Анта дiлили мiж собою спадщину, середульший син Сварг недаремно взяв собi всяку кузнь.

На дворищi, де жив Ант, а до нього ще чимало попереднiх поколiнь, споконвiку працювали самi на себе. Випалювали лiси й сiяли зерно, плели сiтi й ловили рибу, ставили бортi в лiсi й брали мед, ходили гуртом на звiра i гуртом також для потреб своїх варили залiзо.

Ще бувши малим, Сварг бачив, як це робилось. Тодi, найчастiше пiд осiнь, коли закiнчувалась робота на полi, чимало чоловiкiв збирались, сiдали в лодiї i їхали понад берегами, ходили по затоках, де були кручi, й болотах i або ж брали руками, або дiставали черпаками з дна важку, червонувату, жорстку руду.

Вони немарно називали її рудою* (*Руда i кров мали в древньоруськiй мовi однакове значення.). Як кров наповнює й живить тiло людини, так, думали вони, й ця руда є кров'ю землi, влитою в неї богами. I людина мала право взяти цю кров у землi для своєї потреби.

Проте примусити руду служити людинi було нелегко. Повернувшись до селища на лодiях, навантажених рудою, чоловiки вигортали її на берег, сушили, iнодi, якщо починались дощi, й обпалювали.

А далi вони варили залiзо. Чоловiки робили з твердої червоної глини домницi* (*Домницi — схожi на великi глечики печi для виплавки залiза.) з горловиною вгорi, з дiрками для сопел у денцях, засипали туди вперемiш з вугiллям руду, накладали пiд домницi сухих дров, мiхами через сопла нагонили дух. I пiсля довгих годин гасили вогонь, розбивали домницi, де вже була не руда, а криця* (*Криця — залiзо.).

Що робилося в домницях, коли закипала руда, чому червонкувата жорства з болота перетворювалася в залiзо, чому з цього залiза, коли його знову розпекти й загартувати у водi або, ще краще, в сечi чорного цапа, виходить оцел* (*Оцел — сталь, криця.), — цього нiхто не знав. Думали всi, переконанi були, що бiля домниць ходять i люди, й боги; це вони, а найбiльше бог Сварог, перетворюють руду землi на залiзо.

Через те в ночi, коли варилось залiзо, на берег Днiпра виходили тiльки старiйшини та кузнецi. Усi ж люди оддалiк дивились, як палає вогонь пiд домницями над Днiпром, як червонi вiдблиски його грають на плесi, вiдсвiчуються в хмарах, що низько звисли над рiкою.

— Сварожичi варять залiзо, — говорили люди й намагались побачити, як боги сходять на землю, допомагають кузнецям.

У такi ночi й середульший син Анта дивився на далекi вогнi, хотiв бути там — разом з богами й кузнецями.

Бачив вiн пiзнiше, як уже на дворi в корченицi* (*Корчениця — кузня.) кузнецi робили всiлякi речi: серпи й мечi, лемешi й шоломи, ножi й пiдкови. А були в роду й такi кузнецi, що вмiли виливати не тiльки з крицi, а й з золота та срiбла лунницi й усерязi, обереги, перснi, — добрi майстри були в Любечi, як i скрiзь на Русi.

Для середульшого сина Анта не було бiльшої розваги, як пiти до корченицi, сiсти там у куточку, дивитись, як кузнецi сиплють вугiлля в горна, надувають мiхи, розпiкають крицю, б'ють, крутять, перекручують на ковадлi, роблять з неї всiляку кузнь. За те, що цей середульший син день i нiч сидiв у корченицi, його й Сваргом прозвали, — адже бог Сварог, як його уявляли люди, був весь у вугiллi, чорний, страшний. Iм'я Сварг для чорнявого, з гострими темно-карими оченятами хлопця цiлком личило.

Але незабаром тут, у Любечi, покинули варити залiзо. Точилися жорстокi бранi — князь Iгор кiлька разiв ходив на Царгород, разом з ним ходили сiверяни, пiзнiше примучували деревлян. I тодi дуже багато людей з Любеча пiшло на брань, а мало повернулось. З тих, що повернулись, нiхто не пiшов на старе городище, розтеклися гнiздами понад Днiпром, поставили свої хижi. Не стало й кузнецiв — вони були смiливi люди й полягли головами. Так i їла iржа всяку кузнь на дворi батька Анта, а в кого з любечан була потреба в залiзi, той возив його з Києва-города.

Сварг також ходив на рать i, повернувшись звiдти, збудував собi хижу, але не над Днiпром, а далi вiд берега, на узлiссi. Спочатку нiхто не розумiв, чому вiн пiшов далi вiд людей i навiщо йому потрiбен лiс.

Незабаром все з'ясувалось, особливо ж тодi, коли якось уранцi вiд хижi Сварга на узлiссi долетiли удари молота по ковадлу. Що ж це надумав Сварг, дивувались люди, що вiн там кує, для кого?

А ще через якийсь час люди валом пiшли до Сварга, — вiн, виявилося, поставив недалеко вiд своєї хижi, над шляхом, що вiв до Остра, невелику корченицю, i туди до нього чи то пiдкувати коня, чи наварити лемiш, зробити серпа чи щит, та навiть коли треба було дiстати гак на рибу, замок чи голку, iшли й iшли люди. I кожен, звичайно, щось йому нiс — той хутро, той жита чи горнець меду, а хто куни чи й гривню. Коли ж у когось не було чого дати, Сварг i не вимагав, а лише ставив умову: тепер вiн кує лемешi, серпи, прийде час — i йому допоможуть, одроблять.

I нагода одробити Сваргу трапилась одразу ж пiсля смертi батька Анта, коли три брати подiлили мiж собою спадщину i коли Сварг узяв те, що нiбито нiкому не було потрiбне, — всяку кузнь.

Вiн приїхав на старе дворище наступного ж дня пiсля похорон i возив цю кузнь з раннього ранку до пiзнього вечора. I вночi не спав, а все ходив при свiтлi мiсяця бiля своєї корченицi, розкладав кузнь, гримiв залiзом так, що луна котилась аж до Днiпра.

Над осiнь, коли любечани закiнчили роботу на полi, Сварг пiшов до тих, що завинили йому за всяку кузнь. Вiн не турбував людей, коли вони порались на полi: у рiльникiв дорога своя година, у кузнеця своя. Але зараз вiн просив їх поїхати з ним по Днiпру вище вiд Любеча й допомогти набрати руди. Хоч у людей ще було багато свого дiла — йде осiнь, за нею зима, треба збирати гриби, шукати бортiв, возити дрова, бити звiра, — але вони мусили їхати з Сваргом.

Правда, Сварг довго їх не затримав. Вiн знав, де брати руду. Обминув сосновi бори й зупинився там, де росли береза й осика. Вiн знав такi кручi, де важку, червону, як кров, руду можна було брати просто руками. За кiлька днiв вiн привiз шiсть лодiй руди. Люди ж перенесли її до самої корченицi.

Потiм Сварг заходився ставити домницi. Нiхто, крiм нього, не знав тепер, як викладати зводи, робити верх, бити внизу парнi* (*Парнi — дiрки для сопел.), перемiшувати шари вугiлля й руди. Та й сам Сварг не мiг з дитячих рокiв цього пам'ятати. Але немарне бував вiн у Києвi, придивлявся до роботи спритних київських кузнецiв.

Тепер йому знадобився й лiс, що рiс бiля самої хижi. Разом з людьми вiн звалив чимало дубiв, напалив вугiлля.

В одну з ночей з усiх гнiзд Любеча побачили, як пiд лiсом, там, де йде шлях на Остер, спалахнув вогонь. Думали, що це, може, крийте нас боги, загорiвся лiс, повисипали з хиж i землянок, щоб бiгти й гасити пожежу.

Але не пожежа то була — там, пiд лiсом, недалеко вiд корченицi Сварга, горiли три вогнища. Бiля них стрибали, кричали кiлька чоловiк, тривожна луна котилась у лiсi, червона заграва встала пiд небом.

Нiхто не пiшов до лiсу. Уже здавна чули, що кузнецi — то страшнi люди. А в цю годину, коли вони варили залiзо разом iз своїми сварожичами, й поготiв страшно було до них пiдступитись.

Вiдтодi кузнець Сварг час вiд часу їздив i брав руду, розкладав вогнища попiд лiсом, варив залiзо. Тепер вже любечанам не доводилось везти з Києва-города шматки крицi, щоб кувати з них лемешi, серпи. У Сварга була своя криця, її вистачало на всiх.

Про самого Сварга йшло дедалi бiльше чуток.