Святослав - Скляренко Семен

Усi лягали спати в городi, тiльки сутiнки обгортали Гору, а коли хтось що й робив, то в темрявi, помацки. Сторожi на городницях стежили всю нiч за валами, а разом дивились, щоб хтось не палив свiтла. Прокидались у городi всi рано, до схiд сонця. У хижi пiд голубником гриднi спали мiцно.

Не спав з них тiльки один. Вiн довго лежав на дерев'янiй одринi iз розплющеними очима, потiм пiдвiвся, встав, обережно, щоб у темрявi не зачепитись об щось, вийшов з хижi й сiв на призьбi.

Рудий, веселий Тур зараз був засмучений; схиливши голову до грудей, поклавши руки на колiна, сидiв вiн на призьбi мовчазний, тихий, замислений.

Гридень думав про те, що прийшов вiн на Гору ще за князя Iгоря. Служив у його дружинi, ходив з князем на деревлян, бився з обрами, чорними клобуками, печенiгами в полi, посiчений був мечами. Один печенiг перебив йому мечем все чоло, — довiку носитиме цей шрам гридень Тур...

Це було бурхливе, веселе життя. Сьогоднi пий, гридне, та гуляй, завтра, може, костi твої забiлiють у Дикому полi, — так живуть гриднi, вої, вся княжа дружина, так жив i гридень Тур.

I ось гридень Тур замислився. У нiчну годину пригадав вiн далеке село над рiкою Десною, коло города Остра, пригадав батька й матiр, двох братiв i сестру...

Жаль обгорнув душу Тура. Батько його Тур був давнього славетного роду, — хто в Острi не знав Турiвi Але ж батько не мав нi слави, нi багатства. Збiднiв, взяв купу в боярина Кожеми, не мiг її сплатити й став холопом княжим, а якось навеснi, коли рубали й спускали на воду дерева, попав пiд колоду, потонув у Деснi.

За батьком пiшли всi — мати, сестра, два брати. Всi вони померли, коли пiсля лютої зими закотився до Остра мор. Тiльки вiн — молодший Тур — видужав, оклигав, вижив.

Так i потрапив до Києва й княжої дружини. У селi коло Остра, де всi землi забрали Кожема й iншi бояри й воєводи, Тур, либонь, загинув би. У княжiй дружинi його одягали, годували, тут, на Горi, вiн мав дах над головою, одрину пiд боком. Пий, гридне, веселись, може, не швидко ще груди пройме стрiла, а череп розтрощить меч!

"А коли, — подумав тепер Тур, — не вiзьме стрiла i не вб'є меч, тодi що?!"

I справдi, поки вiн ще молодий та здоровий, то потрiбен у княжiй дружинi, а коли в Тура не стане сил, куди ж тодi? Пожалування, це так. За добру службу можуть дати гридневi шмат землi в Дикому полi. Поки був молодий, то стерiг князя в городi, старий став — бережи його поле,

"Нi, — думав далi Тур, — так не можна, треба жити iнакше!"

I ще замислився гридень Тур над тим, чому саме в цю нiч прийшли йому в голову такi думки, чому зараз вiн не може спати?

Тур встав з призьби, трохи одiйшов, побачив у нiчнiй пiтьмi голубник на даху, уявив, як там спить дiвчина Малуша.

Так ось чого не спиться Туровi. Ця дiвчина з карими очима дуже схвилювала його. Вона нагадала йому минулi роки, батька, матiр, брата, сестру. Вона, либонь, i схожа на його сестру Веселку... Так, так, вона дуже схожа на неї...

Але не тiльки схожа. Коли Тур подумав про те, що вона лежить там, на голубнику, тихо дихає, спить, у нього дуже забилось серце, вiн хотiв би сiсти коло неї, взяти її за руку, сказати щось сердечне, щире, ласкаве.

Нi, гридень Тур не знав, що з ним сталось. Звiдки це найшло на нього, чому вiн хоче жити й любити?

3

Ключниця Ярина не забула того, що їй сказала княгиня, й часто замислювалась, кого ж їй взяти собi наступницею, кого доведеться вести до княжої стравницi. Хоч мала Ярина пiд своєю рукою й чимало дворянок, проте зупинитись на комусь не могла — та була неповоротка, iнша зухвала, ще одна некрасива з лиця, а таких князi не любили.

Часто придивлялась Ярина до Пракседи. З усiх дворянок це була найкраща дiвчина-переяславка, струнка, ставна, з високим чолом, великими темними очима — краса!

Та не все подобалось Яринi в Пракседi. Мала ключниця метке око, i хоч Пракседа прикидалась тихою й ласкавою, раз i другий помiтила, що Пракседа часто свариться з iншими дворянками. Бачила Ярина її i в гнiвi — iз очима, в яких палахкотiла мста, iз закушеними до кровi устами, хижу, злу, нестримну. Чудова дiвчина-переяславка Пракседа, але Ярина боялась ввести її до княжої стравницi.

Тим часом i сама Ярина вiдчула себе краще, хвороба й кволiсть зникли, поралась вона добре. Княгиня мовчала, тому й вирiшила ключниця перечасувати, шукати собi наступницю не тiльки на Горi, а й на княжих дворах — у Вишгородi чи Бiлгородi. Про це Ярина не раз говорила княжим тiунам, просила привезти кiлькох дворянок — метких, вправних, красивих, а сама ключiв iз своїх рук не випускала.

А вже пiшла осiнь, роботи в ключницi було багато, з усiх князiвств i дворiв везли на Гору всяке добро — жито, мед, вiск, в'ялену й посолену рибу. Ярина все ходила й ходила, брязкотiла своїми ключами бiля житниць, медуш, бертяниць* (*Медуш i, бертяницi — клiтi, де ховали мед, бортi (вулики).), хлiвiв, все думала, як би чого не забути, приготувати до зими. Так вона згадала й про голубники — треба було й для птахiв запасти зерно, подивитись, чи не повибивалися там стiни.

До великого голубника, що був побудований одразу за гридницею, Ярина прийшла на свiтаннi, коли ще всi гриднi спали, бо не любила зустрiчатись з ними — крiм лайки та лихого слова, вiд них нiчого не почуєш. Тому Ярина тихо пройшла до голубника, пiднялась драбиною до закамарка, вiдчинила дверi...

I раптом вона мало не впала з драбини, остовпiла, потiм затремтiла, бо в сiрому промiннi побачила перед собою в закамарку обличчя, руки.

— Хто це? — прошепотiла Ярина, побоюючись, що то якась вихватка гриднiв.

— Це я, — почула вона тонкий дiвочий голос.

— А злазь-но сюди! — сказала Ярина й стала спускатись драбиною назад.

Слiдом за нею вилiзла iз закамарка й спустилась на землю дiвчина, якiй на вигляд було не бiльше як п'ятнадцять-шiстнадцять лiт. На нiй була сама тiльки сорочина, пiдперезана мотузком, ноги босi, обличчя невмите, волосся розкуйовджене.

Але було в дiвчинi щось таке, що й привабило Ярину. Дiвчина була дуже перелякана, i ключницi стало шкода, що це вона так її настрахала. Яринi сподобалось i обличчя дiвчини, великi карi очi.

I ще, звичайно, зацiкавило ключницю, звiдки з'явилось це дiвча тут, де живуть гриднi.

— А пiдiйди-но сюди ближче, дiвчино, — промовила Ярина.

Малуша пiдiйшла, але, либонь, злякалась ще бiльше, бо Ярина помiтила, що в неї тремтить все тiло.

— Ну, чого ти боїшся? — якомога ласкавiше додала ключниця. — Я тобi не зроблю зла, iди-но сюди. Дiвчина пiдступила трохи ближче.

— Ти звiдки? — запитала Ярина.

— З Любеча, — вiдповiла дiвчина зляканим, але дзвiнким голосом.

— А як звуть тебе?

— Малка.

— Бачу, що малка. А чия?

— Добринина.

— А чого ти опинилась на Горi?

— Брат Добриня привiз...

Але в цей час почулись кроки, i на стежцi з'явився Добриня, що нiс сiдло. Побачивши ключницю княгинi Ярину, яку гриднi, так само, як i вона їх, не дуже долюбляли, вiн хотiв привiтатись та й обминути її. Але ключниця була не сама, вона з кимсь розмовляла. Ступивши ще один крок, з трепетом душевним Добриня побачив, що розмовляє вона не з кимсь, а з його сестрою Малушею. Вiн навiть остовпiв: не вистачало, щоб ключниця знала про його грiх!

Та справу полагодила сама Малуша. Побачивши Добриню, вона притьмом кинулась до нього i сховалась за братовою спиною. Певна, що тепер їй вже нiщо не загрожує, вона визирала з-за спини, дивилась на ключницю iншими — лукавими — очима.

— Слухай, гридне, — промовила тодi Ярина. — Та що ж то є за дiвчина?

Добриня поклав на траву сiдло, витер спiтнiле чоло й сказав:

— Це моя сестра.

— Так чому ж вона тут? — ключниця показала на голубник.

Добриня безнадiйно махнув рукою й виштовхнув Малушу поперед себе.

— А що я мав робити? — показуючи на дiвчину, запитав вiн. — Поїхав я нинi до Любеча, сам я звiдти, батько там у мене, мати, був дiд Ант... та ось ще сестра Малуша... Приїхав я, подивився, дiда Анта немає — помер вiд печенiзької стрiли, все добро дiда добрi вуйки забрали, батько й мати голоднi, назi, i оця — Малуша — загибає. Адже загине, загине, бачу, сестра. А вона менi люба. Ти не дивись, ключнице, що вона така занехаяна, квола. Вона хороша сестра. Адже так, Малушо? Ну, говори!

Малуша мовчала, та й що вона могла сказати?

— От я й привiз її сюди, — сказав Добриня. — Нехай, думаю, буде бiля мене тут, на Горi. А далi, вже коли привiз, замислився: що менi з нею дiяти? Роботу знайти — а де, жити сестрi треба, а куточка немає. От з гриднями надумали — нехай живе Малуша тут, на голубнику, разом з птахами, а їсть те, що лишається в моїй мисцi.

Ярина подивилась на Малушу, що, опустивши руки, стояла перед нею, й тепла посмiшка зiгрiла тепер обличчя старої ключницi, їй сподобалось, що Добриня так просто й одверто розповiв про свою сестру, подобалась їй i сама дiвчина з великими карими очима, що так допитливо дивилась на неї.

I ще вiдчула Ярина, як болять у неї всi костi, пригадала розмову з княгинею Ольгою, подумала про те, що треба їй когось на пiдмогу собi брати, бо скоро-скоро зовсiм працювати не зможе.

— А що, — замислившись, вголос проказала свої думки Ярина, — коли б я взяла твою Малушу до двору? Там i для неї робота знайдеться.

— Матiнко ключнице, — крикнув Добриня, забувши, що всi гриднi бояться й цураються Ярини, — та коли б ти взяла її до двору, я б тобi дякував, доки живу, довiку!

— Не треба менi дякувати, — зiтхнула Ярина, — там, у дворi, дiвчинi також буде нелегко. Поки мала — небагато роботи з неї запитаю, бiльша стане — ой, багато доведеться працювати. А ти не боїшся, Малушо, йти до княжого двору?

— Не боюсь, — тихо вiдповiла дiвчина.

— То приведи її завтра рано-вранцi до мене, там бiля терема є хижа. Та обмий її, чисту сорочку одягни. Чи є в тебе сорочка?-запитала вона в Малушi.

— Є сорочка! — радiсно вiдповiла Малуша, пригадавши про материн вузлик.

— Буть по цьому, — промовила ключниця й рушила стежкою до терема.

4

Ще було далеко до свiтання, коли хтось кiлька разiв штовхнув Малушу в плече. Не розумiючи, де вона опинилась, хто її будить, здригаючись вiд холодного повiтря, що струмувало навкруг, вона заходилась обома руками протирати очi.

— Ходiмо, Малко, скоро вже день... — почула вона знайомий голос.

Аж тодi Малуша зрозумiла, що сидить вона на голубнику, пригадала минулi днi, i особливо останнiй день, коли вони з братом зустрiли в саду ключницю Ярину i коли Добриня пообiцяв їй вранцi привести сестру до княжого двору.

— Я зараз...