Українська література » Класика » Святослав - Скляренко Семен

Святослав - Скляренко Семен

Читаємо онлайн Святослав - Скляренко Семен

Це було давно, коли, як це добре пам'ятає Ярина, тут, на Горi, жити було важко, стiни на нiй були коротшi, вужчi, нижчi, князi й дружини їх спали сторожко. Траплялись ночi, коли вони й зовсiм не знiмали бронi, а стояли на городницях, бо над Днiпром, а часто й пiд самими стiнами города блукав, бряжчав списами ворог... То були важкi лiта, важке життя, багато воїв полягло тодi на городницях, валах. Як i всi, Ярина тодi допомагала воям, обмивала й перев'язувала рани. I коли не стало Роксая, все ж залишилися iншi люди, був князь iз княгинею, були їхнi дiти.

I вона вiддавала вже їм усi свої сили. Деякi з дiтей княгинi Ольги померли, сини Святослав i Улiб виросли — їх ключниця Ярина виносила на руках: не своя, чужа, а все ж дитина, хто їй допоможе!

Тепер Гора не та! Стiни її посунулись ближче до Подолу, глибоко врiзались у Перевесище, пiшли й униз понад Днiпром, до варязьких печер... А скiльки людей стало тут тепер! Колись був князь со дружиною, а зараз i бояри, i воєводи, i купцi, i сли, а в кожного свiй двiр i холопи, гриднi. На всiх працюють кузнецi, ремiсники. Як вулик, гуде Гора, нiби матка — княгиня, бджоли носять мед, а скiльки ж тут трутнiв.

Колись-то Ярина не думала б так i не сказала, та й чого б вона стала це говорити! Але скiльки вже лiт бачить вона й чує, як до князiв iдуть оцi бояри, воєводи, купцi й сли, що живуть на Горi, як обсiдають їх тiуни й ябетники* (*Ябетники — княжi прикажчики.) i як кожен iз них просить собi пожалування — землею, лiсами, водами, а то просто золотом i срiблом iз скотницi княжої.

Тiльки Ярина нiколи не просила в князiв пожалування, самi ж вони про неї забули.

Просити, а чого просити? У її руках ключi вiд теремiв княжих, усiх покоїв, скотниць, клiтей. Хотiла б Ярина — i одяглась би, i взулась, мала б повну скриню всякого добра...

Чому ж у Ярини так порожньо в хлiвинi, в скринi її, що стоїть бiля лiжка, є тiльки два сувої полотна, якi напряла й виткала власними руками. З добра у Ярини є кiлька сорочок, черевики й платно* (*Платно — верхнiй одяг.) носить, поки зносяться, та ще має платно — дарунок княгинi, у якому подає князям у стравницi.

I не за цим тужила зараз ключниця Ярина, не за тим шкодувала, що нiчого не має. їй, старiй i убогiй, здалося цього вечора, що в неї вкрадено душу.

4

Нiч. Гора спить. Вряди-годи на стiнах чути кроки, тихi голоси — там стоїть сторожа, береже город, не змикає вiй. А в теремах бояр i воєвод, у хижах попiд стiною — темно, тихо, там ходить сон.

Як червонi жарини, поблискують лише кiлька вiкон у теремi княжому. Одно вiкно свiтиться вiд Днiпра — там окреслюється чиясь тiнь, iнодi вона колихнеться, iнодi вирiвняється й надовго застигає.

То бiля вiкна стоїть княгиня Ольга. Тiльки стемнiло, лягла вона, довго лежала в темрявi, намагалась заснути, але бажаний спокiй не йшов до неї, думки заважали спочити.

От вона й запалила свiчу на столi, стоїть бiля вiкна, дивиться на нiчний Київ, на темну Гору, стiну, зорi, що тлiють вгорi й срiбним пилком одбиваються на плесi Днiпра, дивиться на далекi сiрi луки й береги.

Чому ж у цю пiзню годину, коли все навкруг спочиває, не спить княгиня Ольга? Стурбувала її звiстка про печенiгiв у полi, може, налякали слова купцiв про нову фортецю на Дону чи, може, просто як жiнцi-удовицi тоскно їй i неспокiйно в цю задушливу теплу нiч: тiло гаряче, ложе холодне, поруч вчуваються тихi слова i дихання.

Та нi, не це турбує, не це не дає спочити княгинi. Колись, як мужа її Iгоря вбили в землi Деревлянськiй, довго вона не могла спати ночами, все ждала, що вiн прийде. I коли переконалась навiть, що не прийде, однаково думала про нього, згадувала, ждала. Але все це було давно, вже сини її пiдростають, в них вся любов i душа княгинi.

Не новина для неї й звiстка про печенiгiв у полi. Скiльки живе Київ — стоїть вiн, нiби богатир, на цiй високiй горi на сторожi земель. Багато орд проходило мимо нього, були такi, що пробували лiзти на його стiни, але всi вони розсипались, як пiсок на березi Днiпра. Не страшнi Києву й печенiги, що, як пси, блукають з своїми улусами в полi.

Мислить княгиня й про фортецю над Доном — Саркел. Не вперше вже стикаються на шляху до Джурджанського моря її купцi з грабiжниками й вбивцями. Темний i загрозливий Схiд, страшнi простори за Iтилем-рiкою. Що ж, зараз вона пошле слiв своїх до хозарського кагана, а там пiдростуть сини, нехай вони поквитаються з каганами.

Розумiє княгиня i те, яку згубу чинить Русi Вiзантiя, розумiє, що обсiдає вона Русь своїми фортецями, насилає на них то хозар, то печенiгiв. Був би живий князь Iгор, вiн би давно пiшов на Вiзантiю, як колись ходив, прибив би ще раз свiй щит на воротях Царгорода.

Але княгиня бiльше всього боїться вiйни. Вже скiльки лiт мирно править своїми землями, вже скiльки лiт не знає Русь бранi. Кличуть воєводи її йти на печенiгiв, вимiтати їх з поля, рушати на Саркел. Воєвода Свенелд не раз говорив, що мир для Русi страшнiший нинi вiд бранi, що на українах своїх i в полi Русь проливає кровi бiльше, нiж на бранi, що пiдповзає до Русi Вiзантiя.

Та хiба княгиня сама не знає, скiльки зла має Руська земля вiд печенiгiв i хозар, хiба не бачить, як кожного дня ллється гаряча кров її людей? А все ж їй здається, що навiть найважчий мир, тиша рiдної землi краще, нiж смерть на бранi, що лiпше платити дань хозарам, анiж воювати з ними, що краще з великим трудом торгувати з греками, анiж iти на них зi зброєю.

I немарне говорила нинi княгиня, що сама поїде до Царгорода. Це важкий, далекий i небезпечний шлях Днiпром i морем до Константинополя, але вона вже давно збирається туди поїхати, хоче говорити з iмператорами.

Невже ж вони не знають i не розумiють, яка велика, багата й дужа Русь, невже вигiдно їм гострити проти неї зброю замiсть того, щоб жити в мирi, любовi й дружбi? Княгинi Ользi здається, що коли вона побуває в Константинополi, то домовиться про все з iмператорами i добро й тиша прийдуть на Руську землю.

Iнше турбує княгиню Ольгу в цю годину, коли так тихо навкруг, коли спить Гора, передграддя й Подол. Чомусь вона пригадує минулий день, ранок, перед нею все стоїть перекошене, страхiтливе обличчя смерда Векшi, до неї, здається, долiтає останнiй його крик: "Княгине, помилуй!"

I думає княгиня про те, що Векша не один, кожного дня до столу її ведуть i ведуть зв'язаних людей, вимагають у неї суду й правди...

Княжi суд i правда потрiбнi. Одвiку сюди, на княжий двiр а чи в палату терема, приходили люди, просили суду й правди, i княгиню це не дивувало, бо навiть хмари мiж собою сваряться, а людей є множество, не можуть вони жити в повнiй злагодi мiж собою. Князь один, йому належить чинити суд i правду.

Княгиня Ольга пригадує покiйного свого мужа князя Iгоря. Коли вiн робив суд i правду, вона сидiла поряд з ним, слухала й дивилась, як вiн устрояє землю.

Князь Iгор був мудрий i смiливий. Княгиня Ольга пригадує, як рiшуче й безжально судив вiн дружину свою, коли хто перед ворогом показував спину; вiн карав, коли мужi безчестили один одного мечем, топором а чи просто телеснею; вiн судив i карав, коли умикали жону не по любовi, коли син не корився батьковi, коли муж одного роду убивав мужа iншого роду. За смерть вiн карав смертю. I коли княгиня Ольга брала на себе обов'язки княжi, вона добре знала суворий старий покон, говорила собi: сiла єси на стiл, судяй правду...

Але що є правда i як творити суд, коли все бiльше й бiльше ведуть до княжого двору людей, коли ллється кров на українах Русi i в самому стольному городi Києвi?!

Чому ж ллється кров, що змушує одного мужа пiдiймати меч супроти другого, брата вбивати брата, сина ганити отця? Може, не в змозi вони подiлити здобутої на бранях слави, може, як колись, кожен iз них захищає честь свою, честь брата, сестри й роду, як це одвiку водилося в Руськiй землi?

Проте нi, це зовсiм не те, що було одвiку на Русi, це не те, що було за давнiх князiв i встановлено древнiм поконом. Слава? — о, той, хто має славу, знає, як її зберегти; честь? — i її руськi люди — хай тiльки хто посягне — зумiють захистити, не по честь свою i не заради слави йдуть нинi на княжий суд люди. Той переорав межу чи перетесав знамено* (*Знамено — клеймо, печать.), той зламав житницю й уволiк мiх жита, той пiймав чужого коня, взяв оружжя, порти, той убив огнищанина, княжого тiуна чи посадника, — скрiзь татьба i розбой, скрiзь кров i смерть. Часом княгиня Ольга жахається, — що ж це сталось нинi на Русi? Адже сваряться мiж собою землi, города, села, всi люди! Куди, куди йде Русь?

А проте княгиня Ольга розумiє, що це не так. Не землi сваряться мiж собою, а князi земель, не городи з городами, а воєводи з воєводами й бояри з боярами. I це ж не татьба i розбой. Кожен iз них зумiє взяти своє, кожен з них зумiє дiстати, що йому треба, й вiд князя.

Нi, татьбу i розбой чинять iншi люди — це рядовичi* (*Рядовичi — люди, що працювали по ряду (договору).), закупи* (*Закупи — тi, що брали купу (позику).), смерди, холопи i всякi чорнi роб'ї люди, це вони лiзуть у житницi воєвод i бояр, це вони переорюють межi, палять знамена, роблять перетеси!

А хiба не чує кожного дня княгиня Ольга, що чорнi люди чинять татьбу й розбой на її дворах, переорюють межi її земель, роблять перетеси в її лiсах, знiмають птаство на перевесищах княжих, потай б'ють бобрiв на гонах, звiра в лiсах, рибу в княжих рiках?

Княгиня розумiє, що на Русi сталось те, чого ранiше не бувало: мали колись воєводи й бояри честь — нинi мають землi, лiси й рiки, мали колись славу — бережуть нинi скотницi й знамена, мали дружини — а тепер прагнуть мати якнайбiльше холопiв. Та й сама честь i слава нiбито змiнилася. Хвалилися колись люди подвигами ратними й шрамами вiд ран — тепер хваляться добром своїм i достатками.

Здригається княгиня. А чи не сама вона винна в тому? Одвiку була Русь, були князi в племенах її, одвiку князi берегли межi землi, брали тяжку дань з людей, але й платили за неї власною кров'ю.

"Але ж, — думає княгиня Ольга, — Русь не могла жити так, як жила допреже, тяжка дань з племен i родiв — то була згуба для Русi, муж мiй Iгор за цю дань загинув..."

Усе своє життя княгиня Ольга упоряджала Русь, дбала, щоб була вона цiла й несхитна, щоб Київ-город був городом усiх земель, а в кожнiй землi був свiй город, думала вона й про полегкiсть людям.

Відгуки про книгу Святослав - Скляренко Семен (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: