Святослав - Скляренко Семен

Усю землю розбила, уставила волостi, погости, кожному дала урок i устав.

Зробити це було нелегко. Скiльки лiт минуло! Княгиня Ольга була тодi ще молодою, це вона йшла на чолi дружини, щоб помститись за мужа Iгоря й примучити* (*Примучити — приєднати.) до Київського столу деревлян, це вона в люту зимову стужу об'їхала на санях всю землю аж за Верхнiй Волок, доходила до В'ятської землi, устрояла Руську землю.

Так чому ж ця земля нинi неспокiйна? Здається, вона робила все як слiд, хотiла тишi Руськiй землi, добра людям, досягла свого. Чому ж ця Русь iде на суд?

Раптом вона обриває свої думки, здригається, прикипає руками до лутки вiкна. Нi, вона не помилилась, десь здалеку, iз схилiв передграддя, а може, й з берегiв Днiпра, долинає крик людини. Крик цей народився далеко, але, здається, лунає зовсiм близько, поруч з теремом.

— Княгине, помилуй! — вчувається княгинi Ользi, i вона стоїть, напружено слухає, що ж буде далi?

Та крик бiльше вже не повторюється. Народившись вдалинi, вiн там i завмирає.

— Що це? Що це? — шепоче княгиня.

"Невже це смерд Векша? Нiч темна, час пiзнiй, саме в таку годину мої гриднi вершать суд..."

Вона молиться й не чує, як тихо вiдчиняються дверi до свiтлицi, хтось зупиняється на порозi. Це священик Григорiй. Вiн живе тут же, в теремi, внизу, бо небезпечно християнському священику бути там, де його храм, — бiля ручая на Подолi. Та й кличе часто княгиня його до себе на бесiду.

От i зараз прийшов вiн, у чорнiй рясi, з євангелiєм у руцi, стоїть на порозi, дивиться на княгиню, яка впала на колiна перед образом Христа, i смутна посмiшка пробiгає по блiдому його обличчю.

— Хто це? — одриває голову вiд пiдлоги й обертається до священика княгиня Ольга.

— Це я прийшов до тебе, — тихим голосом вiдповiдає вiн. — Адже ти мене кликала?

— Так, я тебе кликала. Iди сюди. Сядь, отче. Княгиня встає, стомлено сiдає в крiсло, недалеко вiд неї на лавi сiдає священик. Тепер вiн бачить, що княгиня дуже схвильована. Про це свiдчить блiде обличчя, блискучi очi, стиснутi уста.

— Княгиня молилась, i це добре, — починає священик. — Але чому нинi княгиня неспокiйна?

— Менi страшно, отче.

— Чому?

Вона дивиться за вiкно, де тихо колишеться гiлля дерев, i спроквола говорить:

— Бачу я навкруг велику землю, багато племен i родiв, що прожили безлiк вiкiв, перемогли ворогiв, збудували городи...

— Ти речеш правду, княгине, — згоджується й похитує сивою головою священик. — Велика Руська земля, дужа, незборна.

— Немало трудiв, — веде вона далi, — поклали батьки мої, князi, щоб з'єднати племена й роди, одбити ворогiв, — скрiзь знають нинi Київ i Русь.

— I ти, княгине, немало зробила, — додає священик, — устрояя Русь, ти биша для неї, аки денниця перед сонцем, сяяша, аки мiсяць уночi.

Вона дивиться на нього широко розплющеними очима, в яких грає вiдсвiт свiчi, бере руку й запитує:

— Але що робиться нинi? Звiдки цей каламутний потiк, що бруднить чисту воду нашу, звiдки вiтер, що збиває спiле жито?

— Про що ти мовиш, княгине?

Княгиня сплескує руками, а потiм прикладає їх до серця.

— Колись люди мої жили родами своїми, i в кожному роду панували тиша i мир, колись роди були єдинi в племенi своїм, а племена стояли тiльки перед ворогом i богом.

— Свiт незмiнний, княгине, — вгадує нитку її думок i вiдповiдає священик, — ми тiльки iними очима зримо й бачимо його.

— Нi, священику, — перебиває його княгиня, — свiт змiнюється, вiн змiнився, бо муж iде на мужа, син на отця, брат на брата, а чорнi люди на бояр, воєвод i не токмо на них, а й на князiв. Священику, що ж сталось?

— Свiт незмiнний, княгине, — ще раз каже священик, — одвiку брат iшов на брата, i Каїн перший убив брата свого Авеля, одвiку були князi й чорнi люди, бо є на небi мiсяць, а є й зорi, одвiку були багатi й ницi, бо бог багатий, а що маємо ми — його слуги?

— Але де мiй бог? — тихо шепоче княгиня. — Перед моїми очима кладуть жертви й кланяються Перуну, а я пiсля того йду й молюсь Христу.

— Не суть важливе те, яким ликам вклоняється людина, важливе те, якого бога сповiдає вона в душi своїй.

— Слухай, священику, — каже княгиня, — я сповiдаю Христа й одному йому молюсь, але що маю дiяти, коли вiн менi велить: "Не убий!" — а бояри й воєводи мої кажуть, що аще уб'є муж мужа, то мстить брату брат, сину отець, отцю син. Христос велить: "Не убий!" — а я тих, що чинять татьбу й розбой, переорюють межi й знищують знамена, велю на судi убивати во пса мiсто.

— Христос говорить: "Не убий", але вiн вiнчає за добро й прощає кожного, хто сотворив зло.

— I убивство прощає?

— Прощає, коли це на добро людям.

— То що ж є добро й зло?

Священик довго не вiдповiдає, а, склавши руки на грудях, дивиться на всипане зорями небо, на гiлля дерев, що колишеться одразу за вiкном.

— Добро й зло iснують у свiтi, — промовляє вiн, — одвiку i житимуть такожде довiку, бо є бог, але є й диявол, бо добро — вiд бога, а зло — вiд диявола. Бог рече: свiт незмiнний, таким його сотворив отець, кровiю окропив син, дух божий витає над ним. Бог рече: життя наше на землi — це тiльки подих вiтру, пiщинка на березi морському, крапля в окiянi; вiчне життя тiльки там — на небi; рай тому, хто йшов у життi божим шляхом, геєна вогняна i скрежет зубовний тим, що слухали диявола.

— А багатства землi? — запитує княгиня.

— Вiд бога, — вiдповiдає священик. — Все вiд бога — князевi корона, слава й честь, воєводi — своє, боярину — своє, i чорнi люди створенi такожде не кимсь, а токмо богом. А чому це турбує тебе, княгине? По дiлам його кожному дасть бог, i буде князь справедливим i йтиме шляхом божим — йому готоване мiсце в раю; буде князь слухати диявола — вверже його господь у геєну. I ниций, чорний чоловiк, що страждає на землi, може сiсти поруч iз князем у раю. Так каже Христос.

Княгиня Ольга дивиться на образ Христа, перед яким горить свiча, i в очах її з'являються лагiднiсть i покора.

— Молись, княгине, — чує вона тихий, але владний голос священика.

Вона стає на колiна.

— Молись, — каже священик. — Вiн захистить тебе й захистить Русь.

Княгиня Ольга починає бити поклони.

— I хрести їх, — долiтають до неї слова пастиря. — Приведи їх до бога iстинного, нехай вiн захистить багатого й убогого, всi рiвнi перед його судом.

— Не можу, — одриває вона голову вiд холодної пiдлоги. — Сама — вже християнка, вiрю в отця, сина, святого духа.

— I навкруг тебе багато християн, — каже священик. — Уже сто лiт у Києвi стоїть, аки зоря над свiтом, наша християнська церква. Тут спочиває митрополит Михайло, що прибув сюди з Болгарiї. Є церква наша й у Новгородi...

— Вiдаю, — дивиться вона на образ Христа, — i знаю, що iде Христос по Русi, призрiває багатого, убогого i мене, княгиню. Але повергнути кумири й хрестити всiх людей моїх не можу. Безлiч-бо їх живе в старiй вiрi, хоче старого покону. Боюсь я їх.

— Молись за те, щоб сяйво Христової вiри швидше зiйшло на них. Ти багато зробила, княгине, утверждая владу на землi. Утверди ж i вiру в їхнiх душах. Молись, молись, княгине, — говорить священик, i обличчя його суворiшає.

Вiн сам стає поруч з нею на колiна. За вiкном мерехтять зорi, близько колишеться, нiби хоче заглянути в княжу свiтлицю, гiлля, перед iконою горить i стiкає великими краплинами свiча.

РОЗДIЛ ТРЕТIЙ

1

Онук Анта Добриня служив гриднем у дружинi київської княгинi. Вiн швидко дiзнався вiд любечан, якi часто приїжджали до Києва, про смерть старiйшини-дiда й ждав першої нагоди, щоб побувати вдома.

Нагода ця трапилась дуже швидко. У далеких землях були повними владарями й брали уроки з людей князi, поставленi Києвом. Вони брали своє, частину давали вiд себе Києву. У близьких же землях — Полянськiй, Деревлянськiй, Сiверськiй — господарями були не тiльки мiсцевi князi, а й княгиня Ольга — над Днiпром i Десною у полi, в лiсах стояли її знамена, були й двори, брати уроки з яких вона посилала своїх мужiв з дружинами. З однiєю такою дружиною й рушив до города Остра Добриня, а там вiдпросився в сотенного й опинився в Любечi.

Хвилюючись, у лодiї, якою купцi з Києва їхали до далекого Новгорода, наближався Добриня до Любеча, де народився, провiв юнацькi роки, де жив дiд його Ант, де лишались батьки його й сестра Малуша.

Ще здалеку побачив вiн димки над берегами Днiпра, пiзнав гору, кручi, лiси, якi сходив власними ногами, пiзнiше помiтив i темну цяточку над кручами — хижу рiдного дворища.

Тiльки лодiя зарилась носом у пiсок, Добриня стрибнув на берег. Купцi попливли далi, а вiн збiг на кручу, попрямував лугом, рушив до городища.

Нiхто не вийшов з хижi назустрiч Добринi, в оборах навстiж були розчиненi ворота, навiть пса не видно було на дворi. Тiльки кiнь байдуже, низько схиливши голову, стояв на старому валу, нiби щось думав.

Поспiшаючи, Добриня пробiг двором, рвучко розчинив дверi, згинаючись, зайшов до хижi.

— Хто тут є? — гукнув у пiвтемряву.

— А кого тобi треба, чоловiче? — пролунав голос з глибини.

Серед хижi ледь-ледь тлiло вогнище. У кволому свiтлi Добриня побачив знайомий помiст, людину, що лежала головою до вогнища, бородату голову, заспанi, якiсь байдужi очi.

— Я — Добриня! — крикнув вiн.

— Сину! — закричав тодi й Микула. — Я ж думав, це Бразд або Сварг.

Батько встав з помосту. Добриня побачив i Вiсту, що там спала, Малушу; вони прокинулись, схопились, побiгли до нього.

— А чому ти ждав Бразда чи Сварга, отче? Микула безнадiйно махнув рукою.

— Зажди, сину, повiм! Усе повiм! Ось давай сядемо до нашого вогнища та й поговоримо. А ти, Вiсто, — звернувся до жони, — приготуй нам страву, принеси меду. Там у медушi є ще одна корчага.

Але нi Вiста, нi Малуша не чули слiв Микули. I мати, й дочка однаковими захопленими очима дивились на сина й брата свого Добриню, торкаючись руками його бiлої свитки iз срiбними застiбками, широкого пояса, меча...

Тiльки тодi, коли все було оглянуте, Вiста кинулась готувати страву, Малуша ж не вiдходила вiд брата, а коли вiн сiв, сiла з ним поруч.

— Отак батька Анта й не стало, — почав Микула, пiдкидаючи дров до вогнища. — Пiшов на лови, а дiстав стрiлу вiд печенiга в полi.

— Його поховали як слiд? Зробили тризну?

— Так, Добрине, його поховали як слiд. Вийшов весь Любеч, весь рiд... Зробили й тризну. А пiсля тризии мало мене не вбили.

— Хто?

— Брати мої — Бразд i Сварг.

— За що?

— А от за це, — розвiв широко руки, показуючи на хижу, помiст i вогнище.