Святослав - Скляренко Семен
Серед ночi, що насунула зi сходу, вiд Дунаю, довго ще горiла на високiй кручi суха верба. I ще довго, коли з гiр повiвав вiтер, спалахувало ясним вогнем дерево i сипались, летiли на схiд iскри — все, що лишилось вiд Ангела.
Пiзньої осенi 976 року iмператор Iоанн Цимiсхiй, повертаючись з Сiрiї до столицi iмперiї, зупинився на нiчлiг у долинi поблизу гори Олiмпу, в маєтку патрикiя Романа.
Це вже був не той Iоанн, який колись вирушав з фалангами. безсмертних у Родопи, який довгi мiсяцi стояв пiд стiнами Доростола й, гордий, пихатий, говорив колись на Дунаї з князем Святославом. Це був i не той Iоанн, який з славою колись повертався в Константинополь i зiрвав багряне корзно з кесаря Бориса.
Болгарiя була переможена, але народу Болгарiї iмператор Цимiсхiй скорити не мiг. Болгарiя розпалась. В однiй половинi її правували вороги iмператора — Шишмани. Але й у другiй половинi її, приєднанiй до Вiзантiї, то тут, то там спалахували повстання. Обурений iмператор сам з великим вiйськом вирушив проти непокiрних болгар, обложив город Тралицю, що став вогнищем повстання. Двадцять днiв намагався вiн взяти копiєм город, але не тiльки не взяв його, а, навпаки, дiждався, коли болгари самi напали на вiйсько ромеїв.
Тодi ж перед станом римських воїв впала з неба, освiтила яскравим сяйвом все небо, стан, струсивши землю, велика зоря. Пiсля того iмператор i все його вiйсько так перелякались, що одразу покинули стан i помчали до Константинополя.
Все ж вони не втекли вiд лиха, яке на них чатувало. Наступного дня, коли вiйсько ромеїв проминуло долину й поспiшало пройти клiсури, на них великою силою напали болгари, перебили безлiч безсмертних i звичайних воїв, знищили всю кiнноту, забрали майно i захопили навiть намет iмператора Iоанна з скарбами.
Не тiльки на сходi було неспокiйно; повстання й заколоти вiдбуваються в самiй iмперiї, в Азiї, у багатьох городах i землях над Середземним морем.
Оголошуючи, що вiн вирушає на захист гроба господнього, iмператор Iоанн веде легiони в Азiю, вступає в Сiрiю, пiсля жорстоких боїв бере фортецю Мемпеце, де здобуває пасмо волосся нiбито з голови Iоанна Предтечi, бере i накладає велику даяь на Анамею й Дамаск, перейшовши Лiванськi гори, вривається в Ворзо, каменя на каменi не залишає в фортецях Валанеї, Виритi.
Але спокiй все ж не приходить до iмператора Iоанна, йому здається, що земля горить у нього пiд ногами, що свiт обернувся проти нього i що його оточують тiльки вороги.
Iмператор Вiзантiї не помиляється. Протягом цiлого свого життя вiн був ворогом усiх i пожинав тiльки те, що сiяв. Божевiльний iмператор хотiв скорити свiт, свiт тепер мстився йому. Вiйною, кров'ю, нещастям iнших вiн хотiв побудувати власне щастя, а щастя вже давно й навiки одвернулось вiд нього самого...
Тепер вiн повертався з далекої Сiрiї до Константинополя, але сама природа, здавалося, затримувала його крок. На Iоанна з його воями жаром дихали Аравiйськi пустелi. Де вiн проходив, там довго ще серед пiскiв височiли могили, хвороби i всiлякi язви нищили його людей. Вони були нiбито владарями свiту, але голодували в цiй землi, де все згорiло, а люди покинули свої намети й пiшли свiт за очi.
I, як це буває, iмператор Iоанн накинувся на того, хто стояв найближче до нього, i змусив найбiльшого свого ворога зробити ще один, останнiй крок.
Уже коли вiйсько переправилось через Пропонтиду i iмператор побачив Вiзантiю, вiн звернувся до свого проедра Василя з словами:
— Жадiбний, користолюбний Василю, це ти винен у всiх нещастях, якi невпинно переслiдують мене. Я тебе обсипав золотом, дав тобi найбагатшi областi Вiзантiї — Лонтiаду й Дрiзу. На знак своєї любовi й довiр'я я назвав тебе — першого з усiх паракимоменiв — проедром — першим пiсля себе. Ти ж обдурював i зраджував мене. Ти думав про себе й тiльки про себе. Ти не зробив нiчого, щоб Вiзантiя була мiцна й щаслива. Ти не дбав i про мене, свого iмператора.
Це були вкрай несправедливi слова, бо досi проедр Василь, як найвiрнiший пес, день i нiч вартував бiля свого iмператора, виконував кожне його бажання, робив тiльки те, що велiв iмператор. Лише Феофано проедр допомагав всупереч волi iмператора.
Проедр не став сперечатись з iмператором. Вiн зрозумiв, що Iоанн переступив вершину свого життя, стоїть над безоднею, куди його давно тягла невблаганна сила. Лишалось тiльки штовхнути василевса.
Того ж дня вони заночували з iмператором недалеко вiд Олiмпу в домi патрикiя Романа. Патрикiй мусив багато чим завдячувати iмператору, вiн достойно й дуже щедро приймав Iоанна з його полководцями, зробив чудову вечерю...
Але в час вечерi трапилось щось незвичайне й страшне: пiсля заходу сонця на небi, низько над пiвнiчним обрiєм, з'явилась блискуча зоря, вiд якої пiдiймався вгору слiпучо-бiлястий, схожий на кiнський хвiст слiд. Обабiч зорi стали на обрiї кiлька жовтогарячих, нiби кривавих, стовпiв, що нагадували списи.
— Проедре! — сполохано звернувся до Василя iмператор Iоанн. — Скажи, що вiщують цi стовпи й зоря?
Проедр Василь не затримався з вiдповiддю. О, скiльки разiв у найважчi хвилини свого життя звертались до нього з важкими питаннями iмператори Вiзантiї. I кожного разу вiн їх втiшав, аж поки сам не карав найлютiшою смертю. Так i тепер проедр Василь одразу вiдповiв iмператору Iоанну, а вiдсвiт далекої зорi освiтив його зморшкувате, старече обличчя й сиве волосся.
— О василевсе! Отi кривавi стовпи, що стоять на виднокрузi, — то твої вороги. Вище над усе висить твоя зоря, а хвiст бiля неї — то наша сила, легiони. Ти переможеш, iмператоре!
Сп'янiлого iмператора ця вiдповiдь задовольнила. Вiн лiг, але не мiг заснути. Покликав проедра Василя, велiв налити келих вина. I проедр налив вина, а на дно кинув отруту, яку давно носив бiля серця.
— Випий, iмператоре, i спокiйно заснеш! — сказав вiн.
Iмператор Iоанн випив келих до дна i справдi заснув так, як давно вже не спав.
Перед свiтанком iмператору стало недобре, вiн прокинувся вiд страшного болю в животi, грудях, бiля самого серця.
— Проедре! — покликав вiн. — Що зi мною сталось? Я помираю...
Iз свiтильником у руках проедр Василь довго стояв бiля ложа iмператора i примруженими очима дивився на його блiде, перекошене вiд болю обличчя...
— Нi, iмператоре, — сухими устами вимовив проедр Василь. — Ти не помреш, ти — безсмертний, iмператоре.
— Як можеш ти говорити менi про безсмертя, — крикнув роздратований i вкрай переляканий Цимiсхiй, — коли я бачу: ось вона — смерть!
— Ти захворiв, — втiшав проедр, — вiд згубного повiтря Азiї, бо там всюди на нас чатувала хвороба. Нам треба швидше їхати до Константинополя, там ти одужаєш.
Вони вирушили наступного дня увечерi, коли трохи охололо повiтря. Вмираючого iмператора поклали на ношi, якi почепили мiж двох коней. У нього заволiкало очi, смертельний холод сковував руки й ноги, а згасаючий погляд був прикутий до зорi, що невблаганно висiла на пiвнiчнiй частинi неба.
— Що це за зоря? — шепотiв спраглими устами iмператор. — Нi, це не моя зоря. Вона йде зi сходу, чуєш, проедре, зi сходу... Ми — отi кривавi стовпи, тiльки стовпи.
За iмператором iшов Василь. Тут, у цiй пустелi, за ношами iмператора, вiн не був вже проедром, першим, тут він був останнiм.
З трудом пересуваючи кволi свої ноги, Василь думав про те, що вони скоро будуть у Константинополi, скоро тям не стане iмператора Iоанна i поховають його у храмi Спасителя на Халцi, який сам Iоанн i збудував. А тим часом у Константинополь приїде Феофано, за якою вiн послав уже потай дромон...
Але що дасть це Василю? Вiн — останнiй проедр iмперiї, вiн убив кiлькох iмператорiв. А цi три наробили для Вiзантiї стiльки, що нiколи вона вже не встане. Не встане i Василь. Феофано пише, що тяжко хвора. Що ж лишається? Пісок пiд ногами?!
У великому Новгородi дзвонить дзвiн, i вузькими вулицями його з усiх кiнцiв на площу над широким Волховом iдуть, поспiшають мужi новгородськi, iдуть жони й дiти.
З Волхова повiває свiжий вiтер, там стоять на укотях, колишуться на високiй хвилi широкi учани й шнеки, довгi лодiї з насадами, легкi струги. Вої й рибалки, якi стоять на цих лодiях, хотiли б побувати там, на березi, на площi, де лунає й лунає дзвiн. Але супротивна хвиля туди не допустить.
I вони тiльки дивляться, як з усiх концiв Новгорода iдуть до площi мужi новгородськi, iде, високо пiднявши сокири, дружина,.. А от, бачать вони, iде князь новгородський Володимир, з правої руки вiд нього крокує воєвода Добриня, з лiвої — тисяцький Михало.
Князь Володимир один пiднiмається на високий помiст, що стоїть одразу ж бiля вiчного дзвона, знiмає шапку. Вiтер з Волхова перебирає довге русяве волосся його, вiтер роздуває поли темного оксамитового платна, пiдперезаного широким шкiряним поясом з мечем i всiлякими окладами.
— Мужi новгородчi, — починає князь Володимир, пiднiмаючи праву руку, у якiй мiпно затиснута його княжа шапка. — Отцi й брати мої! Я покликав вас сюди, на вiче, щоб повiдати — неспокiйно суть у нас на Русi, незгода є в городi Києвому...
Свистить, реве вiтер, вiн пiдхоплює над Волховом бiлих чайок i несе їх, кидає сюди, до площi, де зiбралися мужi. Тут вони й кружляють, як бiла хмара, б'ються, скиглять.
— Мужi новгородчi! — голосно каже князь Володимир. — Трудний час настав для Русi i нас, аже князь Ярополк убив брата свого Олега i поїде на землi Русi. Що дiяти маємо, робити, новгородчi, мужi мої?
Якусь хвилину на площi над Волховом було тихо, так-бо вразила звiстка, яку повiв князь Володимир. А потiм з усiх усюд залунали голоси, схвильованi крики:
— Не допустимо, княже, розбрату на Русi... Поїдемо, княже, ратувати за Русь. Клич, княже, землi верхнi, поїдемо супроти убiйника князя, заратуємо Русь!
I вже над багатотисячним натовпом заблищали сокири, замайорiли шапки, звелися темнi, натрудженi руки.
— Веди нас, княже! Пiдемо за Русь!
Київ, 1 .IX. 1958
