Святослав - Скляренко Семен
Нехай не радiють, що в нас князi себе вбивають, нехай не iмуть сраму й руськi люди, — це ромеї вбили його. Тож iдiть до город а й скажiть, що ромеї наскочили на князя Улiба тут, на березi Дунаю, захопили зненацька i вбили... Чи так я розсудив, воєводи?
— Правда, княже!
— Iдiть i приведiть сторожу, щоб узяла його тiло.
— Але як залишити тебе, княже, одного?
— Не бiйтесь, — вiдповiв Святослав, — мене ромеї не вiзьмуть.
Проте воєводи не залишили свого князя: один iз них швидкими кроками рушив до города, другий пiшов слiдом за ним, але оддалiк зупинився i став так, щоб його не бачив князь.
I князь Святослав його не бачив. Земля поринала в глибинах нiчного океану, на небi все вище й вище пiднiмався мiсяць, у березi переливалась бурштинова розсип хвиль, а от над ними з'явився й заквилив птах кулик.
Князь Святослав подумав, чому з'явився серед ночi й квилить тут, над пiсками, птах? Може, то й не птах. Навiщо вiн став би залишати серед глупої ночi своє гнiздо? То душа брата Улiба одяглась у пiр'я птаха i тепер лiтає над Дунаєм, уболiває, що так все сталось.
I як, справдi, не уболiвати, як не квилити?! Бiдний, бiдний птах. Тепер вже ти бачиш, до чого дiйшло. Ось тiло князя Улiба лежить бездиханне на пiску, а ти — душа — розкидаєш над ним чорнi крила, думаєш, як це все сталось, куди тобi тепер подiтись?
Не плач, чорна птахо, не квили тут, над Дунаєм, не навiвай печалi на людей. Бо ти шукав свого — i не знайшов, хотiв зробити своє — i не змiг, а тепер i поготiв тобi нiчого тут робити! Тож радiй з одного — люди не знатимуть, що ти наробив, i ще до ранку поховають тiло Улiба так, як належить князевi... А ти, птахо, не квили, пiднiмайся, поки темно, в небо. Може, там ти до схiд сонця знайдеш стежку в вирiй, i якщо тебе не пропустять у княжi ворота, то, може, почепишся десь хоч на гiлочцi в Перунових садах...
Може, птах почув або вгадав думи князя Святослава, бо ще кiлька разiв заквилив, а тодi полетiв над хвилями i став пiдiйматись вище й вище в небо, аж поки голос його не затих.
А вiд города вже йшли вої, щоб взяти на щити тiло князя Улiба, вбитого, як сказав князь Святослав, цiєї ночi ромеями тут, на березi Дунаю.
Скоро мине нiч. Свiтильники ще горять у палатi кметя, але за Дунаєм вже палахкотить денниця. От-от почнеться день, новi муки й страждання.
Бiля столу стоїть князь Святослав. Невже в нього згорбилась спина? Нi, це вiн схилився до столу i взяв булаву. А зараз князь стоїть такий, як i завжди, — стрункий, дужий, незламний.
Перед ним вища дружина. Небагато їх лишилось — немає в живих князя переяславського, князя чернiгiвського, тiльки вчора загинули воєводи новгородський i деревський, немає вже й Улiба.
— Дружино моя! — промовляє князь Святослав. — Зараз нам нiкуди подiтися. Сором нам буде довiку, якщо вiдступимо назад. Мусимо стати ще раз противу ромеїв — переможемо або помремо. А мертвi сорому не мають. Станемо ж твердо, дружино, не посрамимо Руської землi. Я пiду першим з вами. Аще ж голова моя поляже, то помислiть самi про себе й Русь...
— Веди нас, княже! — заволали воєводи. — Де твоя голова ляже, там складемо й голови свої...
Це була година, що вирiшувала не тiльки долю ромейського i руського вiйськ, вирiшувалась доля багатьох народiв, доля, може, й поколiнь. Нiхто з них, мабуть, про це не думав, але кожен знав, що коли переможе Русь — то щастя, мир, спокiй будуть на Дунаї, виросте й стане такою могутньою Русь, що нiякий ворог їй не буде страшний. Переможуть ромеї — тодi полетять чорнi вiтри над Дунаєм до Днiпра i далi за нього, впаде багато племен, багато земель загинуть пiд мечем iмперiї, на багато вiкiв воцаряться там неволя, рабство, смерть.
Князь Святослав ждав цiєї години. Заради того, щоб одвернути смерть вiд Русi, прийшов вiн сюди з вiйськом своїм. Довго тут, у Болгарiї, це вiйсько мучилось i страждало. Були в них перемоги, були й поразки. Проте вiрили вони, що переможуть, завзято йшли на битви.
Тепер почався останнiй бiй. Iмперiя не могла бiльше воювати, вичерпувались i сили русiв. I тим страшнiшим був цей бiй — кожен з них ставив усе, що мав, далi ж була смерть або перемога.
I коли руськi полки почали, їм здавалося, що перемога така близька, на кiнцях їхнiх списiв. Щитоносцi, лучники й пращники гнали перед собою хмару стрiл, гострого смертоносного камiння. Списоносцi виривались уже за щити, — хитнулись лави iмперiї.
Вiйсько Iоанна вiдступало. Тепер це було добре видно. Раз i вдруге на руських воїв налiтала з бокiв кiннота, але вої поставили й проти неї щити, били коней, скидали вершникiв.
I вже близька була перемога Русi, вже ромейськi вої готовi були показати спини, коли сталося те, чого людина не може передбачити i проти чого не може вистояти...
У розпалi бою нiхто не помiтив, як на пониззi Дунаю випливала темно-сiра хмара. Попереду неї полетiв дужий вiтер. На Дунаї встала висока хвиля, над косами, ген до самого неба, встали вихори.
Буря, страхiтлива чорна буря знялася над полем навкруг Доростола. Вiтер свистiв мiж списами, знамена одривались вiд древкiв, вої руськi все йшли i йшли вперед. Але вiтер слiпив їм очi. Вони одвертались вiд бурi, що штовхала в груди, валила з нiг, а разом iз тим одвертались i вiд ворогiв.
Святослав бачив усе це. Вiтер бив i йому в груди, пiсок засипав очi. Кiнь вже не зважав на удари й, похиливши вниз голову, зупинився, став як вкопаний на мiсцi.
Святослав пiдняв угору обличчя й кiлька разiв махнув мечем так, що коли б хтось попав пiд нього, то був би враз розрубаний...
— Перуне! — крикнув вiн крiзь свист i завивання вiтру. — Що ти робиш, чому пiшов проти Русi, невже ти заодно з греками? Одступиi Поверни всп'ять, Перуне!
Вiн навiть махав мечем — так, нiби вiв двобiй, розрубував ту силу, що гнала на воїв море важкого повiтря, хмари жовтої пилюки.
— Перуне! — кричав Святослав. — Слухай мене, Перуне!
Вiтер не стихав, хмари пилюки все густiшали, кiнь не мiг ступити вперед. Найстрашнiшим було те, що крiзь жовту iмлу князь Святослав бачив, як схитнулись лави воїв обабiч нього, як вони розiрвались, i вже деякi, широко розплющивши очi, закидали на спини щити, повернулись назад...
Але й ромеїв била, шматувала ця буря.
— З нами святий Феодор, — кричав Вард Склiр, — уперед, ромеїi Не випускайте русiв...
Ромеї не могли стримати русiв, що заподiяли їм такої великої шкоди...
— Дружино! — кричав князь Святослав, повернувши коня за вiтром i перемагаючи свист i рев бурi. — Вершники, iдiть на головнi ворота, землi — кожна в свої! Бийте ромеїв, бийте! Нам помагає Перун!
У розпалi бою, крiзь бурю й вихор Микула побачив князя Святослава.
Князь сидiв на конi i, розмахуючи мечем, рубався з якимсь ромеєм, з голови до нiг закованим у броню. Вершник був, видно, з полохливих, бо увесь час одхилявся назад, i князь, напевне, вбив би його мечем.
Але раптом пiд князем. Святославом упав кiнь. Пiшi ромеї, мабуть, пройняли списами коня, бо упав вiн сторч, i князь ледве встиг вихопити ноги з стремен...
Князь продовжував битись пiшо. На землi опинився i вершник, з яким рубався Святослав. Бiля нього було ще кiлька ромеїв з списами й мечами. Вони заходили до князя Святослава з двох бокiв. А князь спочатку був з двома мечоносцями i риндею, потiм з одним мечоносцем i риндею, потiм з одним тiльки риндею, а далi залишився сам.
Коли Микула побачив це i кинувся стрiмголов до князя, у нього стиснулось серце: вiн помiтив, як один iз ромеїв вдарив князя по правому плечу, бачив, як кров струмувала з рани... ,
— Княже! — крикнув Микула. — Iду-у-у!!! Вiн не бiг, а летiв, пiднявши свiй меч. За одну мить опинився бiля князя, i перший удар його меча був такий дужий, що пробив шолом одного ромея, другим ударом вiн збив з нiг ще одного, третього вдарив у спину...
А тим часом бiля князя Святослава вже було багато воїв. I хоч з плеча його ще цiдила кров, князь знову сидiв на конi, їхав вперед, а за ним крокували вої.
Уночi iмператор бiля свого шатра приймав полководцiв. Сам вiн сидiв у позолоченому крiслi, перед ним на столi горiв свiтильник.
— Проклятий бiй, — лютував Iоанн, — скiльки ми втратили вбитими?
— Початок бою був дуже важкий, iмператоре. Ми втратили тисячi зо двi...
— Поховати з почестями, писарям записати iмена, родичам їх дати землю в Болгарiї...
— Добре, василевсе!
— А русiв вбито скiльки?
— Вони забирають трупи...
— Але скiльки, скiльки їх може бути?
— Тисячi двi, може, бiльше, — невиразно вiдповiв хтось iз полководцiв.
— Двi тисячi, а може, й бiльше, — сердито пробуркотiв Цимiсхiй. — Повинно було бути десять тисяч, всi... Ви їх просто випустили сьогоднi з поля бою.
— Вони дуже швидко зникли, коли почалася буря... Ми переслiдували їх до самої стiни, i там був жорстокий бiй.
— "Жорстокий бiй"! — з серцем засмiявся iмператор. — Чому ви не вдарили по них у цей час з правого й лiвого бокiв, чому не оточили їх всiх? Нам допомагав бог, це святий Феодор на бiлому конi йшов поперед нашого вiйська. Чому ж ви не пiшли за ним?
Нiхто з полководцiв не вiдповiв на слова iмператора, i тодi вiн, не маючи змоги сховати своїх почуттiв, схопився з крiсла й забiгав перед столом. Полководцi бачили то його обличчя, то спину. Нарештi iмператор зупинився i довго дивився на Доростол, стiни якого ледь окреслювались на тлi сiрого неба.
— Проклятi руси! — викинувши вперед стиснутi кулаки, говорив iмператор. — Чому ви навiть тодi, коли з нами все — бог, святi небеснi, вiтер, буря, — не можете розбити, знищити їх? Ви покоряли Крiт, Iталiю, Азiю, ви хвалились, що немає сили, яка може проти вас вистояти... Чому ж ви не можете розбити цих варварiв, що гризуть шкури, що вiрять у бовванiв, що не вмiють тримати в руках списiв? Якi з вас полководцi? Я — чуєте? — я сам поведу своє вiйсько, я знайду Святослава, я залишу вiд нього тiльки порох, тлiн!..
Вiн був лютий i хижий у цю хвилину, вихвалявся своєю силою. Але це був не той Цимiсхiй, який гордо i впевнено вiв своє вiйсько сюди, до Дунаю. За крикливими словами iмператора, за всiма його обiцянками було iнше, i це розумiли полководцi, що стояли перед ним. Вони, i вiн також, не знали, як розбити русiв, що сидiли в Доростолi, як перемогти Святослава. Вони не могли зробити цього.
Ще пiзнiше, коли iмператор Iоанн був сам у наметi, туди зайшов проедр Василь.
