Святослав - Скляренко Семен

Руських же воїв за заборолами нiхто не бачив.

Коли зiйшло сонце, з стану iмператора стало видно: на вежi над ворiтьми Доростола на дуже високому кiлку, щоб бачили всi, стирчала й дивилась мертвими очима на поле голова Iоанна Куркуаса.

6

В одну з цих ночей побачив Микула сон. Ранiше такого не траплялось — спав завжди як убитий. А тут сон привидiвся, нiби все це було насправдi.

Приснилось Микулi, що вiн iде понад Днiпром i дуже хоче пити. Дивним було увi снi те, що вiн бачив кручi, верби, за ними чисту воду. Простягни, здавалося б, руку i пий до ситi. А вiн iшов понад Днiпром, вибiгав на кручi, продирався крiзь заростi верб, а дiстатись до води i напитись не мiг.

Аж раптом бачить Микула, що стоїть пiд однiєю з верб батько Ант. Такий самий, яким був i за життя, тiльки одягнутий не так, як його поховали, а нiби зiбрався на рать: у кiльчатiй бронi, з щитом, мечем, на головi шолом з одкинутою полицею, а крiзь скважнI в нiй, як двi жарини, свiтяться очi.

I чує Микула голос, — такий, як був i в життi. Говорить Ант:

"Чого ти шукаєш, Микуло?"

"Пити хочу", — вiдповiв Микула.

"То й пий!" — дозволив Ант.

Микула одразу ж схилився до води, п'є не нап'ється, ще, думає, вип'ю трохи, ще трохи. Але, п'ючи, увесь час бачить перед собою очi батька Анта — двi жарини в скважнях шолома горiли й горiли.

"А тепер скажи, — звернувся батько Ант, — чи знаєш, де той скарб, про який я тобi говорив? Кажи, Микуло, тiльки швидше, бо скоро й свiтатиме".

I Микула побачив, що за Днiпром справдi днiє, хтось, як багряну ряднину, пiдiймає там край неба, iз-за обрiю блискучими стрiлами виривається сяйво.

Але що це? Десь почувся велiй шум, крики людей, брязкiт зброї. Микула дивиться i бачить, що стоїть вiн, як i допреже того, з батьком Антом, але не на березi Днiпра, а над Дунаєм. Ошую в них Доростол, одесну — поле, а з поля виходять ромеї — їх багато, тьма, пiсок на березi.

"Говори швидше, Микуло, — чує вiн голос батька Анта, — бо, бачиш, вороги затьмарили денницю, вони iдуть на сонце".

I Микула хоче вiдповiсти, що не знає, де скарб, бо ж, помираючи, батько Ант не встиг йому про це сказати. Але вимовити слова не може, бо навкруг уже засвистiли стрiли, забряжчали мечi й щити, а з доростольських ворiт вилилось руське вiйсько. Стiльки ж, як ромеїв, а може, й бiльше, та й напевне бiльше, бо ромеї, либонь, перелякались, закричали щосили. А все навкруг стало чорним, як нiч, тiльки блискавицi били в землю то тут, то там i освiтлювали то стан ромеїв, то стан русiв.

"Ой сину, сину!" — почув ще батькiв голос Микула i раптом бачить, що Ант вихопив меч iз пiхов, кличе його за собою, i йдуть вони поплiч проти ромеїв.

Микула чув колись, але не бачив, як рубався батько Ант. Тепер вiн це побачив.

Батько Ант iшов дуже тихим, рiвним кроком, як ходять на ловах. Та коли б вiн i хотiв iти швидше, то не змiг би, бо перед ним була стiна ромеїв. Пiднявши щити, вони махали мечами, наставляли гострi свої списи, нестямно кричали.

Та чого вартi щити й мечi, коли проти них iшов Ант — старiйшина роду Воїкiв? Тепер вiн справдi був старiйшиною, бо Микула бачив, що поплiч, рядом i взап'ять йому iде стiна родовичiв — тих, що були ще живi, i тих, що давно померли. Микулi здалося, що мiж цими воями, пробираючись до Анта, поспiшають дiд Улiб, прадiд Воїк, бо срiбнi ж мечi й золотi шоломи носили тiльки вони... А Микула був радий, бо на чолi йшов поруч iз батьком — одесну, i коли Ант раз по раз пiдносив меч, замахувався так, що аж свистiло, бив мечем по щитах, мечах, черепах ромеїв, так само бив їх i Микула.

I, дивна рiч, Микула ще побачив, що з-пiд меча батька Анта ллється зовсiм не кров, а сиплються динарiї, гривнi, камiння i просто пасма слiпучого барвистого промiння.

"Так це ж i є скарб!" — крикнув Микула.

"Є скарб! Є скарб! — чув вiн голос батька Анта. — Iди за мною, Микуло!.."

I раптом вiн прокинувся.

Микулi було моторошно й боязко, що привидiвся йому такий страхiтливий сон. Разом з тим вiн вiдчув i полегкiсть, бо думка про батька Анта i про смертну його годину нiколи не покидала Микулу. Вiн думав i думав про заповiт батька, намагався зрозумiти, про який скарб говорив Ант, але не мiг.

Сон, як це думав Микула, привидiвся йому недаремно. Пiсля довгих рокiв вiн побачився з батьком, поговорив. Отже, душа його, виявилось, лiтає десь близько, вона тут, iз ними.

Що ж примусило душу Анта бути тут? Адже, як це достеменно знав Микула, душi пращурiв завжди живуть там, де їхнiй очаг, де поховане тiло. А тут Болгарiя, далека земля, скiльки треба летiти вiд Днiпра, щоб дiстатись до Дунаю?

Отже, є якась сила, що примусила душу Анта летiти до Болгарiї, отже, вiн хотiв i полетiв за своїми родовичами, отже, зараз, коли так важко руським людям, вiн — не там, над спокiйним Днiпром, а тут, на полi бранi.

"Добрий наш батько Ант, — подумав Микула. — Вiн i мертвий не залишає нас..."

I, як блискавицi в недавньому снi, його враз осяяла ще одна думка: то, може, той скарб, про який говорив Ант, — меч i щит, з-пiд яких сиплються скарби?

"Меч i щит, — думав вiн, — меч — для ворогiв, щит — для Русi... Може, це i є скарб, про який говорив менi батько Ант?"

Тепер уже Микула не боявся смертi, в душi його з'явилась певнiсть, що вiн не може померти, не загине на полi бранi. Адже вони, руськi вої, не самi борються з ромеями. Разом з ними, а може, й попереду їх, незримо линуть, допомагають їм пращури — смiливi, звитяжнi, що в цю важку для Русi годину не могли лежати в гробовищах, а встали i йдуть. Iде батько Ант, iде дiд Воїк, iдуть всi тi, на чиїх могилах над Днiпром червонiє ягiддя калини, i тi, на могилах яких стоять кам'янi постатi в шоломах. Iде незборна, незчисленна рать. I коли б судилося, що упав би Микула порубаний на полi бою, то на мiсцi залишилось би тiльки його тiло, але дух — нескорений i несхитний — однаково iшов би за тими, що лишились в живих. I якщо за життя вiн не встиг всього зробити, то докiнчував би свою справу пiсля смертi. От про що думав уночi Микула.

7

Просто на землi попiд стiною, куди не могли залiтати стрiли й камiння, лежали пораненi. Мiсячне сяйво заливало цей куточок, i поранених було видно: однi з них лежали витягнувшись i дивились у темне бездонне небо над собою; iншi, поклавши голови на сiдла, на кулаки чи камiння, дрiмали.

Нiхто не мiг їм допомогти, та й не знав чим. Рани ятрились, наривали, руки й ноги багатьох почорнiли, деякi з поранених важко стогнали, а один — ще молодий, чорнявий, у якого одрубали в бою праву руку, — увесь час поривався схопитись на ноги, але не мiг i тiльки кричав: "Руку... руку вiддайте!.."

Поруч iз живими лежали мертвi. Тiльки перед свiтанком сюди приходили вої, клали на дерев'яні ношi трупи i через схiднi ворота виносили, опускали в хвилi Дунаю. Зараз трупам цим ще не прийшов свiй час. Кiлька болгарських жон закрили їм обличчя. Жiнки допомагали й живим: подавали воду, годували, а коли кому з поранених було особливо важко, сiдали поруч, щось тихо говорили.

Поранений розумiв не все, що повiдала йому жона болгарська, але ласка й тепле слово скрiзь однаковi. Пораненого заспокоювала ця тиха, сестринська мова, i, заплющивши очi, вiн часто засинав.

Пiзно вночi Микула з Ангелом тихо говорили:

— Важко нам дуже, Ангеле... Мало людей стало, хто лишився — хворий, покалiчений. А ще й голод велiй, що людина без шматка хлiба...

— Голодно, другаре Микуло. То правда, як тiльки живемо?

Далi Цвiтана чула тiльки уривки з їхньої розмови.

— А ти добре знаєш дорогу, Ангеле?

— О другаре Микуло! Кожен камiнь, кущ.

— То спробуємо?!

Чула Цвiтана й те, як вони тихо встали, десь недалеко пiшли. Говорили з кимсь третiм.

А ввечерi наступного дня вони розповiли Цвiтанi, що замислили роботи. Спочатку, коли вони сказали про це сотенному Добиславу, той не повiрив, потiм згодився. Отепер вони й вiзьмуться до роботи. Уночi, поки не зiйшов мiсяць, перепливуть Дунай. О, i в Микули, i в Ангела ще дужi руки й ноги. Не самi вони пропливуть, вода їх пронесе мимо ромейських кораблiв, далi й далi, аж до лiвого берега. А вже там, аби тiльки добратись, зiйде мiсяць, все буде видно, Ангел проведе Микулу кущами.

На берегах вiн знає кожне село, а в кожному з них — свої люди. Вони вiдкриють дверi воям. Цi дверi i зараз вiдкритi...

Що робити далi? Другарi домовились i про це. Вони вийдуть вище й вище по Дунаю, знайдуть човен, насиплють його зерном i попливуть темної ночi до Доростола. Пливтимуть за водою, щоб не ворушити її веслом, зрiдка хiба хто з них копирсне за бортом рукою, i так допливуть. Вода принесе їх до самого Доростола.

Уночi вони й пiшли. Прощаючись з Цвiтаною, Микула сказав:

— Ось тобi, жоно, дарунок. Ти вже поїж... Вiн дав їй шматок сухого, черствого хлiба, який принiс з-над Росi.

— Що ти? Що ти? З'їжте самi.

— Нам що? — говорив Микула. — Ми знайдемо. Аби за Дунай, а там села, люди.

Так вони й пiшли.

Почувши розмову Ангела i Микули, Цвiтана зрозумiла, що там, за стiнами Доростола, воям доводиться дуже важко, їх стає все менше й менше, а тi, що лишились живими, — пораненi, порубанi, мають мало сили.

А хiба сама Цвiтана не бачила цього?! Було багато воїв у Доростолi — лишилось, може, половина. Пiди по городу — скрiзь попiд стiнами, на торзi лежать пораненi, а поруч iз ними мертвi, руськi й болгарськi вої мовчки терплять, але хiба не видно, що вони стомились, конають, голоднi?

Цвiтана, звичайно, допомагала чим тiльки могла. Не лише вона, всi жони й дiвчата, якi були в Доростолi, дбали, щоб легше було воям. Уночi вони виходили за стiни, брали мертвих, ховали їх; допомагали воям копати рови, лагодити стiни, виходили до Дунаю й носили воду.

Та цього, виявляється, було мало. Воїв усе менше, тi, що живi, не мають сили тримати зброю, — от що зрозумiла Цвiтана, почувши розмову Ангела й Микули.

"Так чим же менi їм допомогти?" — думала вона.

I Цвiтана зрозумiла, чим може допомогти воям, що має зробити...

Перед свiтом, коли вої прокидались вiд важкого сну, ставали в лави й рушали до ворiт, Цвiтана одягла шолом, що лишився бiля їхнього вогнища, пiшла слiдом за воями. Бiля ворiт, як i iншi, взяла спис.

На воротях її нiхто не затримав. Хто пiзнав би у нiй, одягнутiй, як вої, iз списом у руках, жiнку? Хто став би затримувати того, який йшов iз города в поле перед грецьким станом — на життя чи смерть?! Навiть вої, до яких приєдналась Цвiтана за стiною, не пiзнали, хто йде поруч iз ними.

— А ти взяв нiж? — запитав її воїн, що був по праву руку.

— Взяв, — вiдповiла Цвiтана й пошкодувала, що не взяла його...

А потiм був бiй, i Цвiтана все робила, як iншi вої, тiльки коли iншi вої орудували луками й мечами, а часом ножами, вона била ромеїв своїм списом, — била, доки сама не впала на полi.

Пiзно виплив iз-за Дунаю й став над плесом великий повний мiсяць.