Святослав - Скляренко Семен
У цьому бою iмператор Iоанн не змiг розгромити князя Святослава.
Проте вiн не вiдчував ще своєї поразки i вiрив, що розiб'є Святослава. Що йому була смерть легiонерiв? Полководцi вже женуть новi й новi легiони з Вiзантiї, Азiї. У iмператора Iоанна сил багато, позад нього скорена Болгарiя, рiвний шлях до Константинополя. А де вiзьме силу гордий Святослав? Чи надовго вистачить йому воїв?
У ту хвилину, коли в Доростолi зачиняли ворота, на далекому плесi Дунаю iмператор Iоанн побачив вiтрила — то пiдпливали кораблi Вiзантiї. Тепер вої князя Святослава були в кiльцi.
4
У цьому бою тяжко був поранений воєвода Свенелд. Може, втратив вiн надто багато кровi й сил пiд Преславою, може, гiркий бiль краяв i краяв його серце, бо нелегко було пережити те, що сам вцiлiв, а вся його дружина загинула пiд стiнами Вишнього града. Хто знає, що робилось у душi воєводи! Але в цьому першому бою пiд Доростолом вiн iшов уперто, так, нiби хотiв одразу помститись за всiх своїх загиблих воїв, мчав у найстрашнiший вир, немов шукав своєї смертi.
Свенелд лежав у домi кметя бiля вiкна, що виходило на Дунай, бiля нього стояли князь Святослав i син воєводи Лют, квола свiчечка горiла на стiльцi бiля ложа воєводи, поряд — чистий убрус, корчага з холодною водою.
— Дай менi, сину, напитись, — сказав Свенелд. Лют подав йому корчагу, i воєвода кiлька разiв ковтнув.
— Тепер менi стало легше, не так пече бiля серця, — промовив вiн. А потiм заплющив очi й довго так лежав, щось, мабуть, думав.
Важко здiймались його груди.
— От i настав мiй кiнець, — сказав пiзнiше вiн i подивився на князя Святослава якимись дивними очима; оточенi темними смугами, вони були дуже великi й свiтлi...
— Ми ще потягаємось, Свенелде, — спробував посмiхнутись i пiдбадьорити свого воєводу Святослав.
— Нi, княже, — вiдповiв на це Свенелд, — чую кончину, близько вже вона, i я... зараз не за цим шкодую.
— А за чим, Свенелде?
Воєвода не вiдповiв одразу, а подивився на темне вiкно, замислився, обличчя його стало надзвичайно спокiйним.
Хто знає, про що думав воєвода Свенелд у цю смертну годину? За довге життя вiн сходив багато свiту, i, може, перед очима його проходили тепер скелястi береги далекої пiвночi й холодне море, над яким вiн народився? Може, згадував вiн гарйчi пустелi й городи за Iтилем-рiкою й Джурджанським морем, де ходив з дружиною замолоду? Може, пропливало в уявi його море Середземне й городи над ним, бо побував вiн з мечем i там?! Довго жив на свiтi воєвода Свенелд, i в смертну годину йому було що пригадати...
Аж ось вiн поворухнувся, сказав:
— Я любив i люблю далеку свою отчизну над холодним морем, бо там народився i там лежать костi моїх отцiв... Але конунги отчизни вигнали мене i могли зробити навiки нещасливим. Що було б зi мною й ще багатьма варягами, якби не Русь... Скажи, княже Святославе, адже ми не прийшли як вороги в Київ, не зробили зла Русi?
— Заспокойся, Свенелде, — твердо промовив князь Святослав. — Нi ти, нi твої друзi варяги не були ворогами Русi. Вони їй вiрно служили...
— Так, ми вiрно служили, — тихо промовив Свенелд, i ледь помiтна посмiшка торкнула його уста. — Ми вiрно служили Русi, бо що Свiонiя, коли б не було Русi? I за те, що люди на Русi зустрiли мене як воїна й друга, я й полюбив Русь, Київ, i хоч народився на пiвночi — хотiв померти в Києвi... А от i не довелося, за цим я i шкодую.
— Ми ще будемо в Києвi...
— Нi, княже! Ви будете в Києвi, повернетесь з перемогою, а я загибаю тут, над Дунаєм... Прощай, княже! Будь чесним воїном, сину!
Князь Святослав схилився, взяв руку Свенелда, потиснув її, почув легенький потиск руки Свенелда...
Але що це? Пальцi Свенелда ворухнулись i враз ослабли, рука впала долу...
— Не забуду! — промовив князь Святослав. Воєвода не почув цього голосу. Вiн пiшов iз життя, знаючи, що його не забудуть. Князь Святослав вiдчинив дверi й велiв накрити тiло Свенелда знаменом княжим.
Це була дуже важка нiч. У бою загинуло кiлька тисяч руських воїв. Кiлька тисяч воїв втратив iмператор. Коли настала нiч, тихо вiдчинились однi з ворiт Доростола, бiля них стало багато воїв, щоб на випадок потреби захищатись, а ще багато воїв пiшли в поле, щоб узяти з собою покалiчених, стогони яких долiтали звiдти, i щоб вiддати землi чеснi тiла вбитих.
Там, на полi, ходили в цей час i вої-ромеї. Їх сюди не посилав iмператор, вони йшли на чорне поле, бо там лежали пораненi їхнi брати, друзi, там дивились мертвими очима в небо й ждали вiчного спочинку неживi. Римськi вої бачили руських воїв, але робили своє. Смерть рiвняє людей. Тут, на полi, не було нi iмператора i його полководцiв, нi князя.
Микула з Ангелом також пiшли на поле. У цьому бою не стало Радиша — новгородського воїна — та київського кузнеця Мутора, що були в однiй сотнi з ними. Темрява обгорнула землю. Де вже мiг Микула знайти своїх друзiв серед тисяч загиблих? Тодi вони стали ховати iнших воїв, а хтось поховав i їхнiх друзiв.
Бiля iншої стiни Доростола, над Дунаєм, багато воїв — усi, що мали силу, — забрiвши у воду, витягали на берег лодiї. Навкруг них стояла темна нiч, холодна вода зводила ноги. Вони калiчили руки, рвали тiло, але лодiя за лодiєю посувались на берег, туди, де їх не мiг дiстати ворог, туди, де їх не мiг запалити грецький вогонь.
Перед свiтанком Микула й Ангел повернулись до города. Цвiтана не спала, ждала їх.
— Немає, Цвiтано, наших другарiв.
— Вечна памят.
Ангел, Микула i Цвiтана равом молились за загиблих воїв.
5
Тепер iмператор Iоанн знав, що в бою на полi вiн не скоро переможе руських воїв, однак в його руках було ще багато засобiв, якими вiн мiг скорити Русь: руйнування стiн машинами, пiдпали города, облога — все це неминуче викличе голод, хвороби, божевiлля.
У такий спосiб Iоанн Цимiсхiй брав багато городiв у Сiрiї; тiльки недавно вiн мало не рiк тримав у облозi Антiохiю...
Але Антiохiї вiн за цiлий рiк облоги не мiг взяти, там були непокiрнi, божевiльнi люди, вони помирали вiд голоду, хвороб, самi кидались на мечi, аби тiльки не пiддатись йому, Iоанну. Вiн же шкодував не людей, а стiни Антiохiї й тому цiлий рiк не руйнував їх. Досить було патрикiю Петру розбити стiни — й Антiохiя впала.
Тому iмператор, оточивши Доростол, вирiшив вдатись до всiх засобiв разом. Уже наступного ранку вiн велiв розбити на полi перед Доростолом стан — з ровами, валами, воротами, костоломками, з шнурами й дзвониками по всьому стану. I, звичайно, з своїм наметом посерединi, навкруг якого мали стати, щоб захищати грудьми iмператора, безсмертнi.
У цей же час iмператор велiв Iоанну Куркуасу пiдтягти ближче до стiн города й поставити там усi пороки, тарани, метальнi машини, катапульти, самострiли, сифони iз грецьким вогнем — усi машини, якi, дiючи разом, могли пробити стiни города, попалити мости й ворота, зруйнувати заборола, закидати все навкруг — i навiть город — камiнням, палаючими стрiлами.
Тодi ж за наказом iмператора i пiд його наглядом на Дунаї кинули укотi навпроти стiн Доростола всi кораблi — величезнi дромони, на кожному з яких стояло по три вогнемети, меншi — памфiли, довгi кумварiї, багато звичайних хеландiй i скедiй. Бiля цих суден стояли ще й усiї — схожi на руськi лодiї-однодеревки човни, що могли непомiтно пiдпливати вночi й чинити велику шкоду ворожому табору.
Крiм того, iмператор Iоанн велiв покопати рови, виставити мiцну сторожу, пильнувати день i нiч на всiх шляхах i стежках, що вели понад берегом вгору й униз по Дунаю. Вiн хотiв, щоб з Доростола не мiг тепер вийти жоден воїн i щоб туди не могла прослизнути навiть i миша.
I вже першого ж дня надвечiр начальник метальних машин Iоанн Куркуас велiв пробивати стiни. До пiзньої ночi пороки й величезнi тарани гупали в стiну города бiля Перевесищанських ворiт так, що луна котилась далеко в полi, вiдбивалась на плесi Дунаю.
Пiзньої ночi тихо прочинились Перевесищанськi ворота i кiлькасот воїв непомiтно вийшли з них, постояли пiд стiною, спустились у рiв, а ще незабаром з'явились на валу й поповзли мiж гострими кiлками. Серед цих воїв були Микула й Ангел.
Микула назавжди запам'ятав цю нiч. Проминувши околля, вони довго лежали й прислухались, а воднораз i пильно дивились вперед, де очi їх, що вже давно призвичаїлись до темряви, бачили обриси довгих, нацiлених на стiни города й схожих на велетенськi кулаки таранiв i порокiв, бачили катапульти, що нагадували черепах, самострiли.
Чули вони й голоси ромеїв — крикливого пузатого начальника їхнього, якого бачили вдень iз стiн, звичайних воїв, що, налягаючи з усiх сил, пiдтягали тепер страхiтливi свої машини до ворiт города.
Ще чимало озброєних ромеїв стояли навкруг машин i людей, що бiля них працювали. Вони, напевне, мали стерегти всi цi машини. Але хiба хто мiг припустити, що ось поруч вже лежать на землi смiливi вої, якi от-от накинуться на ромеїв.
Тихо було навкруг — бiля Доростола й на полi. Тiльки десь на Дунаї чувся перестук весел, на далекiй косi стогнав-квилив якийсь птах, а в горах за станом iмператора вив вовк.
Тодi руськi вої разом звелись iз землi i, поставивши перед собою мечi, пiшли вперед. Ось вони опинились перед самими машинами й ворогами.
I раптом хтось нiби розiрвав нiч навпiл. Там, де стояли метальнi машини, почулися крики, хтось важко падав на землю, бряжчала зброя. Дуже швидко все й стихло. Тiльки якусь хвилю чути було, як кресало б'є кремiнь, а тодi у темрявi жаринкою засвiтився вогник. Одразу ж вiн забуяв, розпалився. Ось вогник став вогнем, вогнищем, пожежею, недалеко вiд стiн Доростола загорiлись, запалали машини. Вони нагадували серед нiчної пiтьми велетенськi кулаки, цiлi руки. Але кулаки й руки палали, руйнувались, кришились, осипались на дно рову пiд стiною...
У станi ромеїв зчинилась тривога. Тоскно дзвонили й обривались на мотузках дзвоники, в полi кричали вiгли, чулась важка хода багатьох людей. Жахаючись темряви, спотикаючись на вибоях i падаючи в свої ж костоломки, на вогонь пожежi йшли i поспiшали на конях вої iмператора Iоанна.
Але було пiзно. Коли вони опинились бiля метальних машин, їх всiх уже поглинув вогонь. Прибулi кликали Iоанна Куркуаса й воїв сторожi, та нiхто не озивався. А з стiн Доростола в цей час почали летiти стрiли й камiння — руським воям зручно було цiлитись на ромеїв, яких освiтлювала пожежа.
