Святослав - Скляренко Семен

Та коли б за його смерть менi треба було вiддати половину iмперiї, я б i цього не пошкодував. Чуєш, проедре?

— Ти дуже щедрий, iмператоре, i забув про те, що в нашiй скарбницi порожньо. Ста кентинарiїв для цього буде досить.

— Що ж ти зробиш?

— Я пошлю, iмператоре, василiка до тих самих пацинакiв, дам їм золота сто кентинарiїв. Покiйний Калокiр писав менi з-пiд Адрiанополя, що вiн говорив про це з каганом Курею. Якщо князь Святослав поїде суходолом — вони його зустрiнуть у полi, якщо морем — на Днiпрi.

— Проедре! Дозволяю тобi дати пацинакам стiльки золота, скiльки вони вимагатимуть. Тiльки поспiшай, проедре!

— Я зроблю все, що треба, — засмiявся проедр. — Де нiчого не вдiє стрiла, там все може зробити золото. Поки iмперiя має золото, вона ще мiцна. Але вiд Дунаю повзе туман, iди до намету, час спати...

Над Дунаєм iшла нiч. Спокiйно тепер заснув iмператор Вiзантiї, спав його стан. Тiльки в Доростолi не спали. Там, за стiнами фортецi i на березi Дунаю, горiли вогнi, вiдблиск яких блукав на хмарах. Звiдти долiтали голоси — руси готувались у дорогу.

Не спав також i проедр Василь. Вiн сидiв на лавцi бiля намету, дивився на небо, Доростол, вогнi над Дунаєм, щось уперто думав, i коли б хтось побачив у цю годину його обличчя, то помiтив би, як посмiшку на ньому змiнює вираз лютi, а пiсля цього знову з'являється посмiшка. Проедр Василь у цю нiч думав про те, коли ж дасть смертельну отруту ще одному iмператору Вiзантiї — Iоанну. А далi? Що робити далi?

Проедр Василь хотiв бодай один день побути iмператором Вiзантiї. Може б, вiн того дня повернув душу в своє тiло? Тiльки чому слабiє тiло проедра Василя, може, пiзно повертати душу в це тiло?

Князь Святослав поспiшав. У Доростолi та й скрiзь на пониззi Дунаю стояла ще добра година, все навкруг зеленiло й цвiло. Але з пiвночi, iз-за гiр, часом вiяли свiжi вiтри, високо в небi пливли бiлi прозорi хмаринки — надходила осiнь.

Кiлька днiв, працюючи й уночi, спускали вої на воду лодiї. Лагодили днища, що розсохлись на гарячому сонцi, ставили щогли й ув'язували реї, латали й шили вiтрила, клали на лодiї всiляке потрiбне в далекiй дорозi рухло, а тодi прийняли з грецьких кумварiй* (*Кумварiї — вантажнi лодiї. Медимна — грецька мiра ваги.) дань — по двi медимни жита на кожного воїна.

Усi цi днi на Дунаї, в Доростолi й на полi за ним було тихо. Вiзантiйський табiр стояв на мiсцi, навкруг нього вдень i вночi ходили вiгли, на грецьких кораблях гребцi не сушили весел. Тут був ще й iмператор, — яскравий прапор його маяв ще над головним наметом серед табору.

Князь Святослав велiв — бо вже знав цього пiдступного й зрадливого ворога — стерегтись, тримати сторожу в полi, на стiнах, бiля лодiй.

У князя Святослава болiло серце не тiльки за своїми воями. Вiн думав i про болгар, що так хоробро, не шкодуючи нi кровi, нi життя, боролись поряд iз руськими воями. Вої Русi повертаються до рiдної землi — до Києва. Що ж робитимуть на своїй поневоленiй землi без них болгарськi смерди й парики?!

Тому князь велiв, доки руськi вої стояли ще в Доростолi, виходити з города пiшо, виїжджати на конях, плисти на лодiях тим болгарам, яким не було мiсця в Доростолi i яких тут неминуче ждала жорстока розплата, страшна кара.

I болгарськi вої, якi також не хотiли, щоб Доростол став для них могилою над Дунаєм, тiкали звiдси — вночi сторожа проводила їх далеко за город, де не було вже ромейських вiгл. Тодi ж вiд доростольського берега одна за однiєю одривались однодеревки-довбанки: вони пливли на пiвнiч, до Залiзних Ворiт, i на пiвдень — до гирла Дунаю.

Довелось i Микулi прощатись iз побратимом своїм Ангелом.

Ангел був тяжко поранений мечем у ногу й не мiг ходити. Як i багато iнших поранених болгар, вiн лежав пiд стiною над Дунаєм. Тут їх доглядали здоровi вої, доростольськi жони, унотьки.

Була задушлива серпнева нiч. Десь за Дунаєм ходила гроза, там кресали блискавицi, але так далеко, що до Доростола не долiтало вiдлуння грому.

— Нашi вої готують лодiї, — показав Микула на берег, — i одвезуть вас далi вiд Доростола, вгору по Дунаю.

Ангел мовчав.

— Може, попадеш i до свого села, — вiв далi Микула, — Добре село! Пригадуєш, як ми там бували? Далеко вдарила довга блискавиця-кривуля, i Микула на мить побачив освiтлене зеленкуватим її сяйвом якесь страхiтливе обличчя Ангела: блискучi очi, гострi вилицi, закушенi уста.

— А що там, у селi? — долетiв до Микули голос Ангела.

Вiн замовк, але до Микули долинули дивнi звуки — Ангел набирав у груди повiтря — й випускав, набирав — i знову видихав. Сумнiву тепер уже не було — Ангел плакав.

— Ти не говори так, — зовсiм близько до Ангела схилився Микула. — Це не кiнець. Слухай, Ангеле, це не кiнець.

— Де ж не кiнець? — запитав його Ангел. — Нiчого в мене тепер немає, i Цвiтани також.

Вiн заплакав i тепер уже не крився — коли за Дунаєм вдарила блискавиця, Микула побачив його зарошене сльозами обличчя, смутнi очi, уста, що кривились вiд плачу.

— Слухай, Ангеле, — суворо сказав Микула. — Плакати не можна! Не жона ж ти! Та покинь-бо, говорю! Не плач!

Цей оклик, либонь, вплинув на Ангела. Микула почув, що той став дихати рiвнiше й спокiйнiше.

У темрявi знайшла й стиснула руку Микули Ангелова рука.

Так, тримаючи руку в руцi, якийсь час i помовчали вони: Ангел — лежачи пiд стiною, Микула — сидячи на землi бiля нього. I хоч за Дунаєм раз за разом кресали небо блискавицi, вони їх тепер нiбито й не бачили, кожен iз них думав свою думу.

— Так, — промовив нарештi Микула. — Ти сказав — кiнець? Нi, Ангеле, не кiнець. А хiба мало завдали ми шкоди ромеям? Вiр, вони стекли кров'ю i ще довго стiкатимуть.

А люди, скiльки б вони не жили, цього не забудуть! Та хiба ж можна забути?

У сяйвi вiд блискавиць, що кресали все частiше й частiше, вони дивились на стiни Доростола, що нагадували камiнi брили, на широке, безмежне плесо Дунаю, де вимальовувались ряди лодiй, на воїв, що ходили понад берегом i чомусь здавались дуже високими, надзвичайними велетнями.

— I тебе я нiколи не забуду, — додав Микула, згадуючи всi днi, якi йому судилось провести з Ангелом. — Хiба це можна забути? — закiнчив вiн, стискуючи руку свого побратима.

Ангел у вiдповiдь тiльки мiцно стискував руку Микули.

— А ти мене не забувай, — знову почав Микула. — Буде важко — згадай мене, всiх нас... От тобi й стане легше.

— О! — вирвалось тодi в Ангела. — Тебе i всiх вас я нiколи не забуду!

— От видиш! — навiть засмiявся Микула. — А ти кажеш — кiнець! Нi, добре, що почали. А кiнець ще далеко, далеко...

Вiн на якусь хвилину замислився, а тодi несмiливо сказав:

— Я оце думав, що б тобi залишити, аби пам^ятав мене? Меч або щит — так ти їх маєш, i менi вони ще потрiбнi. Шкода, Ангеле, нiчого в мене немає... А втiм, зажди, Ангеле, я придумав, знаю...

Вiн щось довго шукав у себе за пазухою, а потiм поклав Ангелу в руку якусь невеличку, але досить важку рiч.

— Це Мокоша, — суворо промовив Микула. — Добра богиня, багата, вона народжує все на землi, оберiгає людину, всяке зело. Пригадуєш, Ангеле, молився я їй тодi, перед битвою. От вона й допомогла — тишна, мир... А тепер я дам її тобi, нехай помагає.

— Це ж твоя богиня, — вiдповiв на те Ангел.

— Я їду додому, — заперечив Микула, — там у мене багато богiв. Там вони є скрiзь, там у мене жона, дочка, син... Нам боги поможуть. А Мокоша нехай служить тобi, хоч ти вiриш у Христа.

— Я вiрю в тих богiв, якi менi допомагають. Спасибi, Микуло, я вiзьму Мокошу.

I вiн почепив оберегу Микули собi на шию.

У цей час до них пiдiйшли вої. Треба було нести поранених. Микула допомагав нести Ангела, сам уклав його в куточку однiєї лодiї, а прощаючись, схилився до нього, поцiлував.

Це була остання лодiя з пораненими болгарами. Микула стояв на березi, а вона пливла далi й далi плесом.

Осiнь ходила над морем. Iнодi вiд заходу сонця ще повiвав теплий вiтер, але його зустрiчали бурi зi сходу, швидко остигла вода. Роздратованi хвилi борознили море, важкi попелястi хмари висiли низько над обрiєм, часом проливались дощами.

Вої на лодiях стояли бiля вiтрил, коли вiтер вiяв вiд заходу, сiдали на весла, коли вiн заходив вiд сходу, вичерпували воду, що попадала в лодiї. Чатували на гострих носах, вдивляючись у тьмяну далечiнь, непорушно стояли бiля стерен.

Їхнi злигоднi подiляв i князь Святослав. Вiн задовольнявся, як i всi, коротким спочинком уночi чи вдень, а то весь час був з своїми людьми, дивився на високi хвилi, що з шумом i ревом вставали попереду й позаду лодiй, поглядав на захiд, де лишились береги Дунаю, i на тьмяний, затягнутий туманами схiд. Коли ж було важко, брав весло чи стерно.

Лодiї не зупинялись. День i другий, коли хвилi вставали як гори, князь радився з воєводами: може, краще зайти в якийсь лиман над морем, бо наробить буря великої шкоди. Але, зваживши все, вирiшували вони йти крiзь бурю, хвилi, швидше стати на луцi моря, бiля рiдної землi, Днiпра.

Та коли вони вийшли одного ранку з тьмяних просторiв моря й побачили луку моря — страх пройняв їхнi душi. Там пiски вже вкривала паморозь, пiд промiнням сонця, що виглянуло iз-за хмар, береги лежали слiпучо-бiлi, холоднi.

I все ж вони стали посуватись вгору по Днiпру, щоб дiстатись хоча б до острова Григорiя, а там дати вiсть у Тиверську й Улицьку землi, послати гiнцiв до Києва. Бодай взимку, а бути в Києвi!

Але чим далi пiднiмались вони Днiпром, тим густiше, з великим шумом, насуваючись одна на одну, випираючи на береги, йшла крига. Лодiї затирало, бували години, коли, здавалося, їх зовсiм замкне, розтрощить.

До того ж i розвiдники, яким Святослав велiв iти попереду лодiй понад берегами Днiпра, щоб подивитись, чи не причаївся там ворог, раптом повернулись, сказали, що нижче вiд порогiв на обох берегах бачили в плавнях печенiгiв, якi ждуть, либонь, руських воїв.

Князь Святослав i воєводи замислились. Весною i влiтку печенiги часто стоять над порогами, ждуть легкої поживи. Але що робити їм тепер, взимку, коли все навкруг засипають снiги? Чи не наслав їх хтось? Деякi воєводи говорили князевi:

— Залишимо, княже, лодiї тут, а самi купимо коней у херсонiтiв i вборзi поїдемо до Києва...

— Не продадуть нам коней херсонiти, — вiдповiв на це Святослав. — А якби й поїхали вборзi, то як вiзьмемо з собою добро наше?!

Князь говорив правду — надiятись на те, що херсонiти продадуть їм коней, не доводилось.