Святослав - Скляренко Семен
Розвiдники кагана потай пiдкрались уночi до самих лодiй, коли вої зупинялись на ночiвлю, i дiзнались, що князь Святослав iде на чолi лодiй. З лiвого берега каган бачив, як переднi лодiї зупинились бiля острова Григорiя...
Лелеки довго кружляли над вербою. Почало темнiти, й вони спустились до свого гнiзда — певне, вирiшили ночувати поруч iз чорною людиною, може, вона не зачепить їх. Час вiд часу лелеки, правда, лякались i висували довгi шиї з гнiзда — чорна людина, яка сидiла поруч, розмовляла з тими, що стояли внизу.
— Лодiй не видно? — запитували з кущiв.
— Нi, їх бiльше немає, — вiдповiв дозорець з вершини.
— Що на островi?
— Там запалили вогник...
— Вони приносять жертву своїм богам, — засмiявся один iз тисяцьких, що оточували кагана. — Я знаю, жертви в них приносить князь... Святослав...
Каган Куря дивився на Днiпро, що швидко темнiв i зливався з берегами. Там, на островi Григорiя, в голубiй iмлi горiв червонкуватий вогник. Там князь Святослав приносив жертву, навкруг стояли його вої...
Спершись на луку сiдла, каган Куря замислився. Тодi, коли князь Святослав вирушав вiд Бiлих берегiв, каган думав, що iтиме поруч iз ним берегом Днiпра, але налетить на руських воїв у порогах, коли вони змушенi будуть вийти на берег i волоком тягтимуть свої лодiї. Там, на березi, над порогами, коли вої витратять усi сили, каган збирався вночi пiдкрастись до стану русiв i поквитатись iз Святославом...
Але зараз трапилась iнша нагода. Князь Святослав зупинився на островi Григорiя, з ним небагато воїв. Iншi лодiї ще далеко, вони будуть тут не ранiше як уранцi...
На островi ще раз блимнув червонкуватий вогник i згас. Каган Куря знав: руськi вої вночi не палять вогнищ. Це вони загасили вогонь i зараз перейдуть в iнше мiсце. Проте куди вони перейдуть? Острiв — не поле, нiкуди не втечеш.
Темний вечiр насував на Днiпро, чорним було обличчя в кагана Курi.
— Це була остання його жертва, — процiдив крiзь зуби Куря. — Нехай тепер усi нашi вої виходять до Днiпра.
I прийшла ще одна, тиха, чорна, як вугiлля, нiч, шатами своїми прикрила береги й острiв, запалали вгорi зорi-самоцвiти, а вiдбитки їх, як теплий жар, заколихались на плесi.
Князь Святослав знав, що кожна нiч, а ця — темна, весняна — й поготiв, має вуха, а ворог — нiж. Тому, як i скрiзь на далекому шляху вiд Бiлих берегiв, велiв воям своїм лягати й спочивати, а сторожi — стати на кручах скрiзь попiд берегом i пильнувати.
На островi Григорiя було тихо, спокiйно. Стомившись пiсля важкого шляху вiд Бiлих берегiв, спали на лодiях i просто на пiску й скелях вої князя Святослава. Снились їм, либонь, вогнi рiдних осель, жони, дiти. То тут, то там над берегом i на скелях у рiжку острова сидiла сторожа. Певнi, що до острова цiєї темної ночi нiхто не доб'ється, вої в сторожi часом також склеплювали повiки. Все, здавалося, спало на Днiпрi й у берегах, спала вся земля.
Тiльки солов'ї не спали. Тисячу лiт тому, як i тепер повеснi, у цю нiч скрiзь — в очеретах i кущах на берегах Днiпра, у гаях i дiбровах, на косах i в плавнях, — скрiзь лилася тисячоголоса переможна, чудова солов'їна пiсня.
Тодi цю пiсню слухав i князь Святослав. Вiн лежав високо на березi, звiдки видно було Днiпро й береги, пiдстеливши пiд себе опону, а в голови поклавши сiдло. Витягнувши ноги й спершись головою на луку сiдла, вiн дивився на всiяне зорями небо, на вiдзор'я у водi, впивався пахощами свiжої землi, слухав пiсню солов'їв.
Недалеко вiд князя, на лодiях, на скелях, просто на пiску, спали воєводи, вої. Вони спали мiцно. То тут, то там чути було, як хтось хропе, хтось спросоння говорить... Тiльки сам князь Святослав не спав i не мiг заснути. Сивий, але молодий, життєлюбний, вiн чув, як б'ється у великiй тишi його серце, торкався рукою холодного пiску й вiдчував тепло свого тiла, глибоко дихав i п'янiв вiд пахощiв землi, води, повiтря. Жагуча солов'їна пiсня розбуджувала в ньому безлiч думок.
Тепер, коли близький вже був кiнець великого походу, князь Святослав думав, скiльки кровi руських людей пролилося за минулi лiта, скiльки їх залишилось там, у горах Болгарiї й на берегах Дунаю?! А тепер, коли повертаються вони всп'ять, що жде їх над Днiпром i в полi наокруг?
Йому стало навiть сумно: не всi люди Русi знають, яка велика небезпека насувала на них, не всi знають, яким страхiттям для них була iмперiя ромеїв. А пiзнiше й поготiв нiколи не взнають люди, що зробила у цей час Русь...
"На небi горять зорi, — думав князь, — це душi наших предкiв. Вони мовчать i нiколи нiчого не скажуть про себе. Загинемо ми — i станемо як зорi на небi. Але й ми нiколи не розкажемо про те, що було за нас. Чому? Чому?"
Внизу, пiд кручами, вирувала вода, зiтхали хвилi. Скiльки цими хвилями проїхало воїв руських! Скiльки їх проїде пiзнiше, пiсля них, коли зотлiють костi воїв князя Святослава, — за сто, тисячу лiт?
I що там, за цими довгими, кров'ю окропленими роками? Якi тодi будуть люди, якi племена, язики житимуть тут?
Князь Святослав здригнувся. Невже й тодi так само литиметься кров, невже люди отак ворогуватимуть мiж собою, невже чи грецька iмперiя, чи новi iмперiї поневолять i зiтруть з лиця землi руських людей?
У цей час князь Святослав помiтив, що недалеко вiд нього сидить на пiску якийсь чоловiк.
"Ще хтось не спить, — подумав князь. — Хто ж вiн — воєвода чи воїн?"
Тихо, щоб не побудити iнших, князь Святослав запитав:
— Хто ти єси, чоловiче?
— Це я, княже, — долинув тихий голос. — Воїн твiй, Микула...
— Ти хiба в сторожi?
— Нi, княже. Я так сиджу... не спиться... Микула встав, тихо ступаючи по пiску, наблизився, зупинився.
— Чого став? Сядь, Микуло. Той сiв.
— Чому ж не спиш? Ти ж стомився, Микуло...
— Ой нi, княже, — вiдповiв на це воїн. — Отак сиджу — i не хочеться спати. Вода тече — рiдна вода, зорi вгорi — як сторожа, солової спiвають — дихнути боїшся. Дуже любо менi, князю, тут, от i не сплю...
— Правда, — зiтхнув князь Святослав. — Люба рiдна земля, нiде краще немає...
Вiн навiть пiдвiвся, сiв на опонi, широко розкинув руки, вперся в пiсок i кiлька разiв глибоко зiтхнув.
— Не раз я тебе бачив, чоловiче, — тихо сказав князь, — а все не знаю — звiдки ти?
— З Любеча я, княже...
— Коли з Любеча, — то знаю, — промовив князь. — Близько там бував, бачив. Ось повернемось до Києва, поїду в Любеч i до тебе тодi зайду...
— Зайди, княже. Там кожен покаже, де живу. Микулу, сина Анта, запитай, або й просто Малка... так мене всi прозивають... Прийму тебе, княже, як батька...
— А чи буде чим прийняти?
— Ой княже, княже! Аби рiдне вогнище — то ми вже й багатi. Заходь, княже, не забудь...
— Не забуду, Микуло. У тебе, либонь, жона i дiти є...
Микула затримався з вiдповiддю.
— Колись був рiд наш, — повiльно сказав вiн. — Антiв рiд — великий i дужий. Зараз розсипався, як пiсок. Тiльки я сиджу при вогнi дiдiв i родину маю... А є в мене жона Вiста, син Добриня, вiн в твоїй дружинi служить...
— Добриня — син твiй? — не мiг сховати свого здивування князь. — Як же менi його не знати? Ще мати моя — княгиня Ольга — взяла його до двору й дуже любила, посилала на великi справи. А коли народився син мiй Володимир, зробила Добриню вуйком його. Був вiн добрим вуєм, випестив Володимира мiцним, здоровим. I оце недавно, коли посилав я Володимира в Новгород князювати, то й Добриню дав з собою. Бач, який ваш рiд, Микуло?
— О, наш Добриня добрий воїн, — гордовито сказав на це Микула. — Певне, пiшов у дiда Анта...
— А може, в тебе, батька?
— Що ти, княже! — тихо заперечив Микула. — Я ж не воїн, а смерд, не з мечем, а з ралом...
— Не говори, Микуло, — заперечив i князь. — I ти, i всi нашi люди так: коли можна — з ралом, а коли треба —то й з мечем. Твiй меч, Микуло, я бачив. Знаю... отак i роби — ратай, а коли прийде час — рубай...
— Так i робитиму, княже, — сказав Микула. — Повернусь додому, поратаю... Тепер вже ратаїти можна...
— То немарно ходили, — з хвилюванням промовив князь, — у далекий похiд на ромеїв?
— А чому ти запитуєш це в мене, смерда? — дуже просто запитав Микула.
— Я — тiльки князь ваш, — вiдповiв на це Святослав. — А ходили зi мною смерди... їм, а не менi судити, чи немарно ми ходили.
— Нi, — впевнено промовив Микула, — ходили ми немарно. Признаюсь тобi, княже, коли йшов я на брань — не знав, а чи йду за праве дiло...
— I що? — стурбувався князь, помiтивши, що Микула затявся.
— Але потiм побачив, що коли б не пiшов — загинув. I всi, всi ми отут, — вiн провiв навкруг рукою, — загинули б. Вiв ти, княже, нас на праве дiло. Не пiшли б ми — ромеї сюди б прийшли, не побили б ми їх — винищили б вони нас до загину. А я, княже, i сам ще хочу, та хочу й щоб дiти мої жили... Спасибi тобi!
I князевi Святославу стало так, нiби вiн бачив перед собою важку чорну хвилю, що виринула з глибини моря, насувала на нього i вже висiла над самою головою, а тепер стала прозора, впала поруч iз ним на землю й розтiкалась по нiй срiбно-голубими струмками.
— Спасибi й тобi! — сказав князь.
— А за що? — здивувався Микула.
— Так, — вiдповiв Святослав. — За те, що йшов зi мною. — I ще вiн сказав, бо говорили по правдi: — Спасибi тобi за весь рiд. Адже в тебе не один Добриня?
— Є в мене ще дочка... Малуша, — нiби прокинувся Микула. — Тiльки де вона зараз — не знаю. Узяв її Добриня до Києва, там, казали люди, потрапила Малуша до княжого двору... Коли їхали ми на брань i довелось менi бути в Києвi, ходив я на Гору, шукав дочку... Кажуть, нема там Малушi, працює десь далеко, в селi княжому...
I раптом Микула обiрвав мову. Вiн помiтив, що князь Святослав пiсля його слiв здригнувся, зiтхнув. То подумав, що, може, сказав щось зайве, непотрiбне. Микула навiть зiщулився, увiбрав голову в плечi, непорушне сидiв, чорний, на сiрому пiску.
Князя Святослава вразило не те, що батько Малушi — смерд, простий воїн. Нi, вiн i ранiше знав, що Малуша не княжого i не боярського роду, а проста жiнка, що, як багато iнших людей, ратають у полi чи ратоборствують з ворогами... Таким, тiльки таким повинен бути i батько Малушi.
Але знати, що батько Малушi iшов з ним поруч, боровся за його життя, не шкодував сам життя й сили, — взнати це князевi Святославу було нелегко. Так от якi Малуша, її батько, люди Руської землi!
Князю Святославу хотiлось би в пiзню нiчну годину сказати все це Минулi, але вiн зрозумiв, що цього робити не слiд.
