Святослав - Скляренко Семен
На темному небi стояли зорi. У цю передсвiтанкову годину вони горiли ще яскравiше, нiж уночi, променистi, свiтлi, ясно-зеленi, аж палахкотiли, переливались, мiнились високо вгорi. А край неба вже поволi прорiзалась сiра смужечка, дуже швидко вона почервонiла, нiби налилась кров'ю, далi порожевiла, зблiдла i нарештi набралась сили, засвiтилась, послала поперед, як гiнцiв своїх, промiння свiтанку.
Уся земля, здавалося, занiмiла й принишкла в цю урочисту годину. Глибоке небо вгорi було чисте й спокiйне, Днiпро велично котив до моря води свої — такi спокiйнi, що в них, як у дзеркалi, вiдбивалась кожна зоринка. Тихо було на обох берегах Днiпра, в затоках i плавнях, — тiльки солов'ї там спiвали й спiвали, задихаючись вiд пристрастi й любовi.
Зi скель, що височiли над островом вiд пiвночi, князь Святослав бачив, як iз-за Днiпра владно йде свiтанок, i глибоке зiтхання вирвалось у нього з грудей.
Жити, о, як хотiв жити князь Святослав у цю чудову ранкову годину! Боротись, о, скiльки б ще могли боротись за рiдну землю князь Святослав i його вої!
Але як жити далi, як боротись? Князь Святослав, воєвода Бождар, дружинник Микула, ще три отроки — шiсть чоловiк, от скiльки їх iз двох тисяч дiйшло до рiжка острова. За ними була скеля, що круто обривалась над Днiпром, а перед ними — купа озвiрiлих печенiгiв, що кричали, загрожували, махали кривими шаблями, приготували списи.
У свiтанковому промiннi, що все ширше й ширше розливалось кругом, князь Святослав побачив внизу перекошене вiд злостi обличчя печенiга, що видалось йому знайомим. Нi, князь не помилився, — з кривою шаблею в руцi там тупцював i щось кричав на своїх воїв печенiзький каган Куря.
Лють, образа й зневага розривали груди князя Святослава. Вiн розумiв, хто привiв сюди печенiгiв i хто послав на нього кагана Курю.
— Скажи, собако! — крикнув вiн зi скелi. — Скiльки грецьких золотникiв одержав ти за нашi душi?
Куря нiчого не вiдповiв Святославу, вiн вважав, що київський князь на цей раз не випорсне з його рук. Крикнув, щоб вої його швидше рушали до скелi, i тi справдi рушили вперед.
Так прийшла смертна година князя Святослава. Вiн подивився навкруг.
Скеля, на якiй вони стояли, круто обривалась над днiпровими водами. Там внизу — прiрва. Крок, кинутись вниз — i тiльки бризки полетять по каменю. Кiнець, смерть.
Та чи личить воїну, а тим бiльше князю Русi, бодай у найстрашнiшу годину накладати на себе руки?
Смерть у бою — чесна смерть, самогубець — боягуз, по покону руських людей такого й пiсля смертi жде вiчне закляття, ганьба, сором.
Князь Святослав перезирнувся з воєводою Вождаром, Микулою, отроками i по їхнiх очах побачив, що вони думають так само, як i вiн. Що ж, коли смерть, то нехай в бою...
Iз мечем у руцi князь Святослав ступив наперед, i за ним пiшли ще п'ятеро. Вони йшли проти сотнi ворогiв, але не боялись їх, не боялись смертi, не думали про неї.
У цю останню годину вої, воєвода i князь Святослав бились так, як нiколи, їх було шестеро. Впав воєвода Бождар, упали три отроки, упав Микула. Лишився один Святослав...
Але i один вiн все iшов уперед — з мечем у правiй руцi, з щитом в лiвiй. Якийсь печенiг пiдскочив збоку до нього й перебив лiву руку — князь Святослав випустив щит, але мав ще меч. Кiлька стрiл разом впилися в його груди, але князь київський iшов далi.
I тiльки на одну мить зупинився Святослав. Вiн став, високо пiдняв голову, дуже блiдий, широко розплющеними очима подивився вдалину...
Там, на голубому плесi Днiпра, вiн побачив лодiї... О, коли б цi лодiї були тут, коли б вої, якi сидять там на веслах, знали, що робиться на островi! Але на лодiях нiчого не знають, вої сидять на веслах, вої їдуть додому...
Ще крок уперед ступив князь Святослав i раптом, як зламаний, спис, упав на землю.
Так помер князь київський Святослав.
I ця смерть князя Святослава була настiльки велична, що зупинила навiть печенiгiв. Довгу хвилину вони стояли на мiсцi, нiби не вiрили, що сталося. Потiм кинулись вперед, почали рубати мертве тiло Святослава...
Але в цей час хтось iз них подивився навкруг i закричав тривожно, перелякано:
— Лодiї... Лодiї!
I всi вони поглянули вдалину, на пониззя. А потiм стрiмголов побiгли зi скелi, перестрибували через трупи, поспiшали до берега, де паслися їхнi конi. Сiдали на них. Кидалися в воду, щоб швидше перепливти Днiпро й тiкати у поле.
На далекому плесi, нiби вони висiли мiж небом i водою, вимальовувались лодiї руських воїв.
Поранений у голову, з посiченим тiлом, Микула лежав пiд скелею, не мiг звестись на ноги, але бачив, як все це сталось.
Князевi Святославу вiддавали погребову почесть так само, як i всiм далеким i близьким його предкам — князям антським, полянським, — по закону й покону руському.
На високу кручу острова Григорiя, до священного дуба, пiд яким звичайно приносили жертви, вої витягли лодiю князя Святослава, засипали її травою, прикрасили квiтами, на носi зробили подобу княжого столу, застелили його багряними килимами i там поклали тiло князя Святослава, покрили його знаменом.
Усi знали й розумiли — князя Святослава з ними немає. Ось лежить у лодiї все, що лишилось вiд нього. Але князь Святослав живий i житиме, на своїй лодiї вiн пiдiйметься в небо i порине в свiт iнший — безжурний, радiсний, де у вирiї цвiтуть сади, де Перун викрешує блискавицi, де живуть чудовi дiви.
Це — важка й довга дорога. Може бути, князевi Святославу доведеться на конi мчати мiж товкучими скелями, якi розходяться дуже рiдко, й то тiльки на мить, може, йому доведеться в цiй далекiй дорозi битись зi злими духами, може, йому доведеться переправлятися через небеснi рiки й платити перевiзнику за переправу. Вiн сам, нарештi, мусить їсти, пити, хтось мусить i допомогти князевi у цiй дорозi...
У лодiю князя Святослава вої поставили корчаги, наповненi зерном, олiєю, вином, вбили ще й кращого улюбленого коня князя. Жрець одрубав голову бiлому пiвневi й кров'ю його покропив лодiю. А багато воїв у цей час сокирами рубали сухе дерево, гiлля, клали дрова до лодiї...
Над островом лунав спiв:
Ой не стало Святослава, князя нашого не стало.
Горе Києву-городу i всiм землям нашим настало,
Що зiбрався князь Святослав у далеку дорогу,
Склав бiлi руки на грудях, витягнув швидкi свої ноги...
Ой устань, княже, устань, — нi, не встане Святослав, не встане;
Ой поглянь на нас, — нi, не погляне Святослав, не погляне;
Ой їде наш князь, їде князь у далеку дорогу,
Помолись же за нас, не забудь нас бiля Перунового порога...
У руках жерця з'явилась довга головешка. Вiн доторкнувся нею до сухого багаття, i по ньому змiями побiг вогонь. Одразу ж днище лодiї, насад обгорнула хмара диму, з якої то тут, то там виривались гострi свiтлi язики... Дим пiднявся над рiжком острова, кiлькома струмками покотився над Днiпром.
— Слава! Слава князю Святославу! — народився крик.
Це була урочиста година. Дим одкотився, i вся лодiя була тепер в огнi. Лодiя князя Святослава покидала землю й випливала в простори небесного вiчного моря...
— Слава! Слава князю Святославу!
I як це бувало перед боєм, воїни вдарили мечами об щити, загримiли сулицями, копiями, сокирами. Дудки щосили заграли, загримiли бубни, накри. I багатьом з тих, що дивились на лодiю, здавалося, що встав князь Святослав, стоїть на лодiї, веде її в безмежнi простори.
Пiд скелею лежав з глибокою раною на головi, все це бачив i плакав воїн Микула.
Iз Доростола iмператор Iоанн Цимiсхiй їхав до Константинополя дуже швидко. Проминув Плиску й Данаю, але на кiлька хвилин затримався в Преславi.
Тут iмператор iз своїми полководцями радився, як їм через гiрськi клiсури спуститись в долину, до Фракiї. Зробити це було нелегко — вже починалась осiнь, i в клiсурах ревiли запiненi рiки, здалеку там було чути грiм i луну обвалiв.
Проте не тiльки це турбувало iмператора i його полководцiв. Скрiзь у горах блукали загони непокiрних болгар, десь праворуч вiд перевалiв стояв iз чотирма своїми синами й великим вiйськом комiтопопул Шишман — лютий ворог Вiзантiї. Iмператор i його полководцi, побоюючись своїх ворогiв, домовились, що частина легiонiв пiде праворуч вiд головного шляху, частина — злiва, сам же iмператор з безсмертними посуватиметься посерединi.
Не боялись нiкого iмператор i його полководцi тiльки в Преславi. Тут вони почували себе переможцями й повними господарями. Негайно пiсля урочистих входин до Преслави iмператор велить забрати у Вишньому градi всi скарби каганiв, навантажити їх на колiсницi й поставити бiля них сторожу. Вiн же велить, щоб колiсницi посувались у горах одразу за ним, за безсмертними.
Усi ці днi до iмператора Iоанна добивався кесар Болгарiї Борис. Iмператор всiляко ухилйвся від розмови з ним. Одного разу кесаревi, що прибув з своїми боїлами, сказали, що iмператор виїхав до легiонiв у гори. Iншим разом — що вiн хворий, ще раз — що вiн не має часу говорити.
Нарештi iмператор Iоанн знайшов годину й для кесаря Бориса. Це було тодi, коли всi скарби болгарських каганiв лежали вже на колiсницях i коли сам iмператор мав вирушати з Преслави.
Iмператор Iоанн прийняв кесаря Бориса в Золотiй палатi, де колись приймали давнi кагани. Iмператор сидiв на позолоченому тронi Симеона, по обидва боки вiд нього й позаду стояли полководцi. Кесар Борис увiйшов у палату в кесарському своєму вбраннi й вклонився iмператору ромеїв.
— Великий василевсе, — сказав вiн, — я прибув сюди, щоб подякувати тобi i всiм полководцям за визволення Болгарiї.
Довгим, пронизливим поглядом подивився iмператор на кесаря Болгарiї.
— Я зробив так, як обiцяв, — вiдповiв вiн. — Уся Болгарiя очищена вiд тавроскiфiв аж до Дунаю. Князь Святослав переможений, а я нинi повертаюсь до Константинополя.
— Я сподiваюсь, — промовив кесар Борис, — що великий василевс звелить, як нам бути далi. I ще я додам, що нас усiх дивує, чому за наказом iмператора в нас забирають скарби...
На блiдому обличчi iмператора Iоанна проступили червонi плями, що завжди бувало з ним у хвилини найбiльшого збудження. Але вiн стримався i дуже повiльно сказав:
— Чому ти думаєш, кесарю, що зараз за Болгарiю вiдповiдаєш тiльки ти? Нi, Борисе! Дiд твiй Симеон i батько Петро довели її до загибелi. У тебе на заходi стоять Шишмани, — вони забрали вже половину Болгарiї.
