Святослав - Скляренко Семен

Але Ярина мусила дати кожному загад, за всiм доглянути, все одiмкнути й замкнути. I хоч вечеряли в княжiй стравницi, як i по всiй Горi, завидна, ще до вечора Ярина була вкрай знеможена, ледь пересувала ноги.

Коли князi повечеряли, Ярина вiдпустила Путшу. Помивши посуд, довго ще поралась, а потiм пiшла спочивати й Пракседа, i тодi в стравницi залишились тiльки ключниця й Малуша.

— Почекай, — промовила Ярина, — а де ж ти нинi спатимеш?

Малуша змовчала, бо не знала, що вiдповiсти ключницi.

Ключниця замислилась, тепла посмiшка на якусь мить зiгрiла її обличчя.

— Добре, — нарештi сказала вона. — Коли так, ходiмо зi мною.

Вони зайшли до якоїсь хлiвини, що була прибудована недалеко вiд стравницi до стiни терема. Хлiвина мала невелике, загратоване залiзними прутами вiконце, через яке знадвору вривався мiсячний промiнь. Переступивши порiг, Малуша побачила голi дерев'янi стiни, тверде лiжко, скриню бiля нього. В протилежнiй стiнi пробитi були ще однi дверi, зараз замкнутi.

— Часом i вночi кличуть до терема, — сказала Ярина, показавши рукою на дверi. — Як захочеться матiнцi княгинi. Але де менi тебе покласти? — безпорадно озирнулась вона.

— Я ляжу долi, — вiдповiла Малуша. — Звикла я й дома так спати.

— Ну, то й лягай, — згодилась Ярина, — все ж лiпше буде, нiж на голубнику.

Вона пiдняла ляду скринi, дiстала ряднину, взяла з свого ложа узголовник i дала все це Малушi.

— Стелись i спи, — ласкаво додала ключниця, — нам, унотько* (*Унотька — дiвчинка.), треба рано вставати.

Малуша рада була лягти де завгодно. Сказали б — спала просто на землi. I зараз вона швидко постелилась, зняла постоли й пояс, подумала й вийняла усерязi із зеленими камiнчиками, поклала все це недалеко вiд себе на землю й лягла сама на ряднинi.

Деякий час вона чула, як десь недалеко, одразу за хлібиную, ходять люди, кiлька разiв долинули грубi голоси десь iз-за стiни, з княжого терема. Перед нею виринуло обличчя ключницi Ярини, що сидiла, одкинувшись головою до стiни, на лiжку й дивилась на мiсяць. Потiм сон пiдхопив Малушу й понiс на своїх крилах у тьмянi простори.

Ключниця бачила, як швидко заснула Малуша, чула її рiвне дихання, але сама не могла спати. Вона сидiла й згадувала, як колись привезли її на Гору i як вона спала тут, у хлiвинi, на тому ж мiсцi, де спить Малуша.

Мiсячний промiнь повз по долiвцi, дiйшов до голови Малушi, освiтив її блiде, спокiйне обличчя, заплющенi очi, уста, переповз ще трохи й зупинився на постолах, поясi й усерезях, запаливши в камiнцях таємничi зеленi вогники,

Ключниця Ярина довго дивилась на цi звабнi вогнi. Що вiщує дiвчинi цей камiнь? Потiм ключниця стала на колiна, помолилась за себе i поклала хрест за дiвчину.

Малушi щастило. Ярина мала пiд своєю рукою чимало дворян — у княжому теремi, бiля клiтей, скрiзь у дворi. I на кухнi в неї була дiвчина-переяславка Пракседа — тямуща, метка, напрочуд красива. А все ж ключниця приголубила саме Малушу, повiрила їй, а вiдтак зробила й своєю помiчницею. Чому так сталось — хто знає, певне, полюбилась вона ключницi Яринi.

Через те, куди б Ярина не йшла i що б не робила, завжди брала з собою тiльки Малушу. У клiтi, в комори, в медушi й бертяницi — скрiзь вона йшла з Малушею, те показувала, те велiла взяти.

Малуша побачила й князiв, кроки яких i голоси до них тiльки долiтали. Побачила вона їх з темної кузнi, здалеку, затамувавши подих, схопившись руками за соху, що пiдпирала стелю. Малуша бачила, як вiдчинились дверi i до стравницi зайшла лiтня жiнка у темнiй, срiблом шитiй одежi, два юнаки у свiтлих, пiдперезаних широкими поясами свитках, високий, статний воєвода з довгими сивими вусами, з мечем коло пояса, ще кiлька старих чоловiкiв у чорних платнах, iз золотими гривнами на шиях.

Малуша не знала нiкого з них, але Пракседа, горда з того, що знає бiльше, нiж Малуша, i що може цим похвалитись, пояснювала:

— Ота жiнка — княгиня, воєвода — Свенелд, у чорному — бояри, а юнаки — княжичi: з свiтлим волоссям — Святослав, темний — Улiб... який тобi бiльше подобається? Менi — Улiб... Адже вiн кращий вiд Святослава!

Малуша нiчого їй не вiдповiла, бо з стравницi до кухнi раптом вбiгла ключниця Ярина.

— Чого ви шепчетесь!? — гримнула вона на них. — Давайте ложки, ти, Пракседо, наливай миски. Та хутчiш, хутчiш!

Так того ранку Малушi й не довелося ще раз кинути погляд у стравницю. Дiла у них на кухнi вистачало.

Невдовзi пiсля цього Ярина захворiла. Звичайно, причиною цього була старiсть, лiта, але найбiльше важило, мабуть, те, що почалась осiнь, негода, сльота. То для Малушi в хлiвинi ключницi був рай, а Яринi з хворими кiстьми слiд було б жити вже в теплi та дозвiллi. Не в теремах, а бодай у теплiй хижi. В одну з ночей Ярина почала нестримно кашляти, горiла вогнем.

Малуша доглядала стару, всю нiч не спала, подавала їй воду, клала до голови мокрий убрус.

Пiзно вночi ключниця сказала:

— Мабуть, доведеться тобi, Малко, стати на моє мiсце в стравницi.

— Що ти? Що ти? — спробувала заперечити Малуша.

— Мовчи! — суворо промовила Ярина. — Знаю, що говорю. Скажи краще, чи зумiєш?

— Коли велиш, все зроблю.

I, лежачи на твердому своєму лiжку, Ярина довго розповiдала, як годиться входити до стравницi, вклонятись князям, подавати їм страви.

Малуша сидiла бiля лiжка, все слухала й запам'ятовувала, хоч часом їй здавалося, що ключниця Ярина розповiдає все це їй не при своєму умi, а марить у тяжкiй хворобi.

Проте тiльки за стiнами Гори почало днiти, Ярина встала, одяглась, помолилась i пiшла до кухнi. Малуша пiшла слiдом за нею i, помiтивши, що ключниця аж хитається, кiлька разiв подавала їй руку: вона боялась, що стара жiнка впаде.

Поратись того дня ключницi Яринi було дуже важко. I сталось все зовсiм не так, як гадала Малуша. Вони всi разом вчасно приготували страви; коли князi увiйшли до стравницi, їм, як i завжди, назустрiч рушила Ярина, але одразу ж повернулась, сказала:

— Малушо! Iди за мною i роби, як я говорила. Малуша зрозумiла, що їй доведеться вийти до стравницi, швидко причепурилась, пiшла слiдом за ключницею. У стравницi вона стала бiля порога, низько, як велiла Ярина, вклонилась княгинi й княжичам, потiм пiдвела голову.

Вона вперше стояла так близько перед княгинею й княжичами. Було страшно, але Малуша примусила себе подивитись в обличчя княгинi, побачила сиве волосся, гострi очi, стиснутi уста.

— Як тебе звуть? — запитала княгиня.

— Малуша, — вiдповiла дiвчина.

— Що ж, спробуємо, — промовила княгиня. — Наша Ярина хвора, нехай вже буде там, на кухнi, а ти порайся тут, у стравницi.

Малуша ще раз низько вклонилась князям.

I вона цього дня робила все так само, як i Ярина, а може, й краще, бо довгий час стежила за старою ключницею, мала мiцнi руки, швидкi ноги.

Подаючи страви й приймаючи посуд, Малуша спочатку вiдчувала на собi гострий погляд княгинi Ольги, розумiла, що вона слiдкує за нею. Молода дiвчина нiяковiла, тремтiла, боялась, бо знала, що вiд одного її невдалого руху, найменшої помилки залежить життя, щастя. I все ж вона владувала собою, швидко, метко, легко, нечутно бiгала з стравницi до кухнi, носила снiданок, приймала посуд. Нарештi вона помiтила, що княгиня вже не слiдкує за нею, i їй стало набагато легше, вiльнiше. Наприкiнцi ж снiдання княгиня обернулась до неї, сказала, нiби гривну подарувала:

— Либонь, ти зумiєш, дiвчино, працювати. Так i роби надалi.

I навiть Ярина, що сидiла й спочивала в кухнi увесь час, поки молода її помiчниця прислужувала князям, сказала їй, коли стравниця спорожнiла i коли всi вони — Путша, Малуша, Пракседа — сiли снiдати:

— Що ж, Малко, урок ти витримала. Так тепер i буде. А коли б то ти знала, — додала вона, — як важко потрапити робi до стравницi, а ще бiльше — служити князям. Колись, ще за князя Олега, коли я сюди прийшла...

Ярина не кiнчила своєї думки, бо раптом сталось щось незрозумiле й дивне: дворянка Пракседа-переяславка, що замислено сидiла за столом, сьорбаючи юшку, випустила з руки ложку, якось дивно хлипнула, схопилась i притьмом вискочила з кухнi.

Усi дивились їй услiд, а Малуша хотiла взяти кухоль води, щоб дати напитись Пракседi.

— Вона, либонь, подавилась. Ключниця Ярина похитала головою.

— Не треба... Вона не подавилась. Це не те, не те, Малушо!

Але вона так i не сказала, що ж сталось з Пракседою, i Малуша цього не знала.

— Ти, Малко, про це не думай, — тiльки й промовила ключниця. — Працюєш ти i працюватимеш. На тобi ось ключi, пiди в клiтi, принеси веприни й борошна.

I вона дала Малушi ключi вiд клiтей. Це не лякало Малушу — вони вже не раз ходили туди разом, пiде тепер i все зробить сама.

2

Пiсля смертi Анта у життi любечан сталося щось значиме.

На перший погляд здавалось, не змiнилося нiчого. Що могли важити життя й смерть однiєї людини — Анта чи когось iншого?!

У Любечi i навкруг у землях були бранi, що забирали багато смiливих, звитяжних людей, — а хiба це впливало на життя?

Над Любечем прокочувались важкi моровi хвороби, що косили безлiч люду, та й без того, що не лiто, загибали й загибали люди — хто в Днiпрi, хто на ловах, хто пiд деревом у лiсi, а хто — звичайною правдивою смертю. I знову ж це не зупиняло життя, живi швидко забували мертвих, молодi росли на змiну старим.

I те, що Ант був старiйшиною, також нiбито нiчого не важило, бо вiн давно вже не робив суду людям, не вiн вiд роду свого, а княжi мужi збирали з Любеча дань, не вiн, а знову ж княжi мужi ставили уроки й устави, не вiн, а княжi мужi кликали людей на брань, робили суд i правду.

До Анта, коли вiн був живий, звертались тiльки тодi, коли треба було принести жертву богам, та ще на свята, якi водилось зачинати комусь iз старших. Ант умiв принести жертву, на святах вiн стояв попереду всiх iз посохом у руках i на коляду запалював коло, перший закликав весну. Проте в Любечi все менше й менше приносили жертв старим богам, все менш i менш людей збиралось на старi свята, бо багато любечан вже носили хрестики на шиї, а було ще багато й потайних християн — їм Ант з його старими поконами стояв на завадi.

I так було не тiльки в Любечi, а й в усiх селах над Днiпром — нижче, де здавна сидiв рiд хоробричiв, вище — у сварогiв, що одвiку кували мечi, за Днiпром — у рудакiв, якi збирали на болотах руду, i на високих горах правого берега, де жив славетний рiд Турiв.

Тож, коли Ант помер, усiм здавалось, що з його смертю нiчого особливого не трапилося, — була людина — i не стало її, хiба смерть одного може змiнити життя?

Нiкому на думку не спадало, що помер не Ант, а вмерло щось бiльше — старi закони й покон батькiв.