Святослав - Скляренко Семен
Колись, говорили люди, на отчому городищi, де зараз лишився Антiв Микула, варили гуртом залiзо, з кузнецями були всi сварожичi, пращури дому. Але тi кузнецi повмирали, сварожичi одвернулись, пращури пiшли в лiси чи поля.
А Сварг зумiв скликати пращурiв, вiн добився до сварожичiв, вiн один на весь Любеч вмiє варити залiзо, але знає не тiльки це — вiн все знає, все може, все вмiє, — страшний, однак дуже потрiбний чоловiк.
До Сварга йшли тепер кувати, варити, загартовувати всяку кузнь. На дворi в нього було кiлька коней, бикiв, корiв i два чорних цапи — гартувати залiзо. В корченицi його була не тiльки всяка кузнь. Вiн мав трави, всяке камiння, обереги, причари.
5
Микула не мiг зрозумiти, чому все йдеться на зле. Але нещастя, як пiзньої осенi жолуддя з дуба, сипались i сипались на нього.
Здавалося, вiн жив по правдi, вчасно приносив жертви богам, ранiше, нiж самому щось з'їсти, кидав у вогнище перший кусень чурам, але нiхто тепер йому не допомагав, життя важчало, двiр убожiшав, йшлося зовсiм на зле.
Звичайно, смерть Анта завдала великої й непоправної шкоди роду. Поки старий жив, всi до Микули ставились з пошаною, нiхто його не чiпав i нiхто йому не шкодив. Хоча й з батьком було не легко, але вони все ж були вдвох, коло них була й Вiста, на дворi в них ходив батькiвський бойовий кiнь, час вiд часу вони випалювали шматок лiсу над Днiпром, корчували пнi, щовесни проходили з ралом, кидали в землю зерно.
Був до того Ант ще й добрим, тямущим мисливцем, рибалкою, знав, де можна знайти в лiсi бортi, де живе звiр, водиться риба. Разом iз ним ходив i Микула, — вони нiколи не повертались до своєї хижi з порожнiми руками.
Пiсля смертi Анта все змiнилося, тепер двiр Микули став таким, як i iншi в Любечi, що було кращого на дворi — взяли Бразд i Сварг. Коли пiсля тiєї страшної тризни брати приїхали кiньми й забрали своє добро, Микула аж за голову схопився — адже вони взяли все, у нього лишились тiльки кiнь, вiз та рало.
Проте Микула ще тримався. Вiн має руки, має руки й Вiста, удвох вони посiють, скiльки їм треба, у лiсi ще вiд батька знає Микула бортнi захожаї*(*Захожаї — дiлянки, урочища.), у Днiпрi є риба! Восени, коли прийшов час, Микула опорядив старе рало, взяв борону, запрiг коня й поїхав за Любеч до лiсу, де колись вони з батьком випалили шматок, викорчували пнi й рiк за роком сiяли жито.
Але коли Микула доїхав до цiєї рiллi, вiн не повiрив своїм очам: на межi у нього i ще в багатьох людей стояло на стовпi знамено.
Знамено! Спочатку вiн не зрозумiв навiть, що це. Витесаний з дерева стовп, вгорi на ньому впоперек свiжа жовта дошка, а на нiй чорний смоляний знак — два гострi перехрещенi списи. Вiн дiйшов до межi свого випалу, там теж стояло знамено — око з трьома рисами, побiг до межi сусiда — знамено: мiсяць пiд сонцем, нова межа — i знов: око, око!
На полi зiбралося кiлька любечан, людей одного роду, що хоч i пiшли з рiдного гнiзда, але мали те, що з'єднувало їх i рiднило, — землю.
Тепер виявилося, вже й земля їх не рiднила, а, навпаки, роздiляла. Бо там, де стояли знамена з списами, — то була княжа земля, де знамена з оком — земля волостелина Кожеми, а знамено, на якому був мiсяць пiд сонцем, належало посаднику, людинi з їхнього i не їхнього тепер роду — Браздовi.
I довго в холодний осiннiй вечiр, коли з пiвночi задував вiтер, а вiд Днiпра повз туман, стояли ницi любечани за селищем, не могли зрозумiти, як i чому це сталося, не могли збагнути, як втратили рiдну землю. Вони дивились на небо, на плесо Днiпра, селище, рiльнi випали, лiси — все, все рiдна земля. Так було за батькiв, так велось за дiдiв, одвiку. Було так, що приїжджали до них князi з дружинами, брали дань вiд диму — вони це давали; поставили князi над ними волостелинiв i посадникiв, визначили уроки й устави — вони i їх давали, бо земля ж то була їхня, рiдна...
I от тепер земля перестала бути їхньою, вона не рiдна, а княжа, волосна, посадська. Чому ж так? Адже князь з своєю дружиною не ходить бiля неї, не оре, не сiє. Не випалював, не корчував, не орав цiєї землi й волостелин Кожема, i посадник Бразд. Любечани згадали давноминулi часи, коли виходили великим родом, рубали лiс, корчували й випалювали пнi, орали випали, клали в землю зерно й збирали врожаї. Ця випалена земля була для них така дорога, це була їхня кров.
Лишалося, правда, ще багато землi навкруг — рубай лiси, випалюй, корчуй, сiй! Але хiба могли тепер вони, розпорошенi, роздрiбненi, це зробити? Рубати лiси — з ким? Випалювати їх — а як випалювати одному? О, дядина була добра земля, пройшов по нiй з ралом i сiй! А от лядини не стало...
Поряд з iншими ницими людьми стояв i Микула, думав, як втратив землю: стару лядину в ту пам'ятну нiч взяв собi Бразд, — тепер на нiй стояло його знамено, на новiй дядинi знамено волостелина.
— Що ж, пiдемо в лiс, будемо рубати дерево, випалювати, орати, — гомонiли люди, стискуючи натрудженi кулаки.
Микула йшов позаду й думав, чи не завернути йому до Бразда. Адже брат вiн, посадник, усе може зробити. Але нi, не завернув Микула. Нижче вiд оскола над Днiпром, де не стояли княжi знамена, вiн виорав шмат пiсної, пiскуватої землi. Виорав пiзно, кинув у рiллю все своє жито, але скiльки туди не ходив, скiльки не дивився, не дiждався буйного сходу. Стеблина та ще стеблина — от i все...
Жахаючись голодної зими, вiн кинувся в лiси, де вiд батька знав бортнi дерева. Але й там на бортневих захожаях стояли знамена — мiсяць, око!
Однiєї ночi Микула опинився далеко вiд рiдного двору, в глухому, дрiмучому лiсi. Все навкруг було наповнене дивними звуками звiрiв, птахiв, водяникiв лiсових болiт, водяних дiв... Галявину, на якiй сидiв Микула, заливало мiсячне сяйво, пiд промiнням окреслювались в'яле листя папоротi, барвиста роса, темнi квiти.
Але не на них дивився Микула, а тiльки на стовбур одного дерева, де гострою сокирою зроблено було отiс, а на ньому чорною смолою вималюване око.
Раптом вiн встав i, похиливши набiк голову, довго, напружено, сторожко слухав. Нi, в лiсi було спокiйно. Тi ж самi голоси звiрiв, птахiв; десь далеко на болотi хлюпав по водi руками i розгонисте смiявся водяник. А людей, крiм Микули, не було.
Тодi вiн зробив кiлька швидких крокiв уперед, вихопив iз-за пояса свiй гострий топiр — бойовий топiр старiйшини Анта — i почав рубати, стесувати з дерева знамено... Тiльки тодi, коли око трiсками осипалось на росяну траву, отямився Микула. I побiг геть вiд бортневого мiсця, в нетрi. Поперед нього пiдiймались i мчали, ламаючи гiлля, звiрi, над самою головою пролiтали з криком сполоханi птахи. Вiн помiтив, бiжачи, зелений вогник, що, напевно, горiв над кладом. Але не зупинився, аж поки не вибiг на кручi до Днiпра. Потай добився до селища, сховав на дворi у клiтi топiр i тiльки тодi зайшов до хижi.
— Що з тобою було? — запитала Вiста, побачивши його стомлене, блiде обличчя.
— Нiчогої — вiдповiв вiн. — Тiльки я не знаю вже, як менi й жити?!
РОЗДIЛ П'ЯТИЙ
1
Ярина пiсля багатьох днiв хвороби одужала, але незабаром знову злягла, i то дуже важко. Тепер у неї не було гарячки, вона не кашляла, але не мала сили встати, не виходила на кухню. Цiлими днями лежала, не промовивши й слова, нiби щось уперто думаючи, часом скаржилась, що їй нiчим дихати й що в неї зупиняється серце.
Малуша працювала сама — на кухнi, в стравницi, бiля клiтей, комор, медуш, бертяниць.
За князями їй не вистачало часу, щоб як слiд доглянути ключницю. Уранцi вона залишала їй пити, їсти, вдень раз чи два забiгала, щоб чимсь допомогти старiй, i знову зникала. А були днi, коли вона жодного разу не могла заглянути до Ярини. I тiльки пiзнього вечора, не чуючи нi нiг, нi рук, переступала порiг, говорила винувато:
— Аж ось коли я прийшла, матiнко Ярино!
— А я спала, — вiдповiла на це Ярина. — Мiцно спала, бачила сон.
Одного разу, повернувшись увечерi до хлiвини, Малуша так само зупинилась на порозi, сказала:
— Я прийшла, матiнко Ярино!
— Добре, Малушо! — почула вона тихий голос. — Дай менi води... Щось менi дуже погано, Малушо.
— То, може, я когось покличу?
— Нi, не треба... Дай менi води i спи. Ти стомилась, тобi треба заснути.
Малуша довго не спала, слухала, як важко дихає ключниця Ярина, i потiм заснула.
Прокинулась вона рано, як звичайно, i одразу ж кинулась до Ярини.
Мертва, холодна Ярина лежала так, як спала, — на правому боцi, поклавши пiд голову руку...
Перелякана Малуша прожогом вискочила з хлiвини, пiдбiгла до сторожiв, якi саме сходили з городницi, розповiла їм, що сталось. Сторожi пiшли одразу ж до тисяцького.
Але нiч iшла, збiгав час, а на кухнi було так багато роботи. I Малуша зайшла на кухню, побудила дворян, сама принесла гов'яда, зерна, рiзного зiлля, помила посуд, запалила свiчки й прибрала все в стравницi.
Коли княгиня з княжичами, воєводою Свенелдом, боярами i священиком зайшла до стравницi, Малуша їх зустрiла поклоном i, схлипнувши, сказала:
— Матiнко княгине! Ярина померла!
— Я знаю, Малушо! — вiдповiла княгиня й звернулась до священика: — Я вже сказала, що робити. Поховаємо її, отче, на Воздихальницi, де лежать християни.
Снiдали в мовчаннi. За вiкном тьмяно народжувався свiтанок, примеркали, жовтiшали вогнi сбiчок. Малуша увесь час думала про несподiвану кончину Ярини. Сльози набiгали й набiгали їй на очi. Але нiхто в стравницi не бачив, як плаче Малуша. У мовчаннi поїли, священик пiсля того помолився, всi встали й вийшли.
Тiльки княгиня на якийсь час лишилась у стравницi.
— Малушо! — покликала вона.
Малуша стала перед нею.
Княгиня Ольга подивилась на дiвчину, на чудове її обличчя, вкрите гарячими рум'янцями, темно-карi очi, окинула поглядом гнучкий, тонкий її стан, тугi груди, дужi руки.
— От i немає Ярини, — промовила княгиня. — Що ж, Малушо, будеш тепер ти менi допомагати. Зайди до мене в терем, у свiтлицю, скажу, що маєш робити.
2
Пiсля смертi Ярини княгиня Ольга якийсь час тримала ключi в своїх руках. Припоручати їх комусь iз своїх родичок не хотiла — завидющi всi вони, жадiбнi, тiльки й думають, як би щось привласнити. Дати ключi комусь iз дворян боялась: молодi, тi самi, може, побояться, так iншi за їхньою спиною все розтягнуть.
А добра в княгинi було багато. Що б вона була за княгиня, коли б його не мала! Дiди й прадiди її, що сидiли на Київському столi — а княгиня Ольга по закону вважала себе їх спадкоємницею, — не одразу зiбрали це добро, кров'ю здобували його в далеких походах, спотружались, встановлюючи уклад i даючи лад своїй землi.
