Українська література » Класика » Святослав - Скляренко Семен

Святослав - Скляренко Семен

Читаємо онлайн Святослав - Скляренко Семен

Тут горiли всi свiтильники й свiчада, але на помостi не сидiли князi, на лавах не було воєвод i бояр. Сли, купцi, родичi княгинi i вся служба зiбралися тут, шумiли, переходили з кутка в куток, товпились, перетягали якiсь мiхи, клумаки, горнцi, корчаги, барила.

Коли княгиня вийшла з своїх покоїв, рiзноголосе це зборище занiмiло, зупинилось. Довгим поглядом подивилась княгиня на родичок своїх, слiв, купцiв, якийсь час мовчала.

— Зробимо по покону! — нарештi сказала вона. — Сядемо.

I всi вони сiли, бо покон велiв перед дорогою сiсти, принести жертву предкам, попросити, щоб вони тут берегли дiм i щоб допомагали також i їм на далеких i важких путях. З такими мислями сiли й зараз всi вони, якийсь час мовчки сидiли.

I навiть священик Григорiй, що стояв у кутку палати з невеликим вузликом, у якому було Євангелiє, написане руськими словесами, та ще одяг для богослужiння, не витримав i також сiв — вiн, як i княгиня Ольга, часом вагався, коли слiд дiяти по покону, а коли — по божому слову.

— Вставайте! — промовила Ольга.

Тодi княжий терем ожив, на сходах i в палатах з'явились тiуни, ябетники, гриднi, дворяни; вони тягли мiхи, клумаки, горнцi, корчаги, котили барила. Шум i крики вирвалися з терема, де бiля ганку вже напоготовi стояли вози, iржали засiдланi конi. Десь у темрявi бiля Подольської вежi рипiли жеравцi на мосту, гукали сторожi. У промiннi смолоскипiв вози рушили з мiсця, захрипiли конi пiд князями й воєводами. Похiд, як велетенський полоз, вповз у ворота, витягнувся мостом i зник у темрявi ночi.

Княгиня Ольга обережно зiйшла по походнi на лодiю i, спираючись на плечi родичок i гребцiв, пройшла до керма, де для неї приготовлений був куточок.

Зупинилась перед цим куточком i уважно його оглянула: там був застелений хутром помiст, на якому можна сидiти й лежати, дощанi загородки мали захищати княгиню вiд вiтру й хвиль, дашок згори — вiд дощу. Це був непоганий куточок, княгинi вiн сподобався, вона сказала:

— Що ж, якось доїдемо!

А потім згадала ще про щось, торкнула рукою завiсу попереду, якою можна було вiдгородити куточок від цiкавих очей, тих, що сидiли в човнi, засунула її й розсунула.

— I це добре! — дiловито додала вона. — Дорога далека!

Аж тодi рiшуче ступила у свiй куточок, сiла, тугiше зав'язала шаль на головi, пiдняла комiр, сховала руки в широкi рукави.

— Закутайте менi й ноги! — звелiла служницям.

I вони хутром закутали їй ноги, обмостили княгиню. Усi на березi розумiли, що настала остання хвилина перед вiд'їздом, і замовкли, занiмiли. Зовсiм недалеко вiд лодiї княгинi стояв на кручi й неспокiйно торгав червоним чобiтком правої ноги пiсок, що осипався й осипався у воду, Святослав. За ним стояли Улiб, воєводи й бояри на чолi з Свенелдом, чимало мужiв з Гори, тiунiв, огнищан.

Окремо й далi вiд них, мiж рiдких кущикiв верболозу й молочаїв, товпились дворяни, серед яких можна було помiтити й Малушу. Була вона сторожка й стривожена, нiби боялась, що княгиня от-от її покличе.

Ще вище, над самим шляхом, що вився мiж ярiв до Києва, стояли гриднi, дружинники, вiзники, збилось чимало возiв, конi гризли молоду пашу.

А княгиня все сидiла в лодiї, як на санях перед далекою дорогою: сувора й замислена.

— Ну, — промовила нарештi, — то й рушаймо!

— Рушаймо! Рушаймо! — загомонiли на лодiях.

— Рушають! — озвався берег.

Лодiйнi майстри пiднiмали укотi* (*Укотi — якорi.), на березi кидали мотузи, якими лодiї були прив'язанi до дерев, над насадом важко пiднялися, затрiпотiли в повiтрi й надулися, набрякли кропив'янi вiтрила, одна за одною лодiї, насади, однодеревки стали одриватись вiд берега.

— Матiнко, Перун! Дажбог!!! — хапались за насади й кликали на помiч усiх богiв родичi княгинi й служницi.

Вона зиркнула на них сердитими очима й одвернулась — сидiла бiля керма першої лодiї похмура й мовчазна, дивилась на неспокiйне голубе плесо, що мiж зелених берегiв снувалось до пониззя.

Вiяв горiшнiй вiтер, i лодiї швидко тiкали вiд Вiтиче-вої гори. Ось вони стали завертати до острова пiд лiвим берегом, ось, витягнувшись ключем, зникли одна за однiєю в голубiй iмлi.

Аж тодi на кручах, де всi стояли в мовчаннi, заходили, рушили, заговорили. Княжич Святослав скочив на коня й подався з дружиною. Воєводи кликали своїх гриднiв i також стрибали на коней, бояри вилазили на вози й вмощувались на сiнi. У кого ж не було чим їхати, той рушив пiшки. Разом з дворянами пiшла й Малуша.

Проте на кручi залишилось ще трохи людей, що, либонь, хотiли перепочити на зеленому дозвiллi, над голубим Днiпром, а може, про дещо й поговорити.

Тут були князь переяславський Добислав, що тiльки-но вирядив з княгинею жону свою Сбиславу, тисяцький з Роднi Полуян, старi воєводи Iгоревi Бождан i Остер.

— Що б сказав князь Iгор, — засмiявся, показавши свої щербатi зуби, воєвода Бождан, — коли б то бачив, яка рать вирушає на Царгород...

— Мовчи, — хитро пiдморгнув до нього воєвода Остер, — бо з цiєю раттю послав свою жону й князь наш переяславський.

— А що, коли й моя жона, — сказав князь Добислав. — Щоб сам посилав її, то тiльки на спис до Перуна. Звелiла княгиня Ольга — то i поїхала моя Сбислава. Нехай їдуть, рать...

Усi засмiялись, уявивши, як зараз лодiї пливуть Днiпром i веде їх княгиня Ольга.

— Не так ходили ми колись супроти ромеїв, — роздратовано мовив воєвода Бождан, пригадавши, як стояли вони з князем Iгорем пiд стiнами Константинополя, i подивився старечими, але свiтлими голубими очима на далекi простори за Днiпром.

— А вiдала ж колись княгиня наша, хто є ворог Русi, а хто друг, — знову почав Добислав.

— Де на Русi суть вороги, вона вiдала, — сказав на це Бождан, — примучувала, та ще й як примучувала, i деревлян, i тиверцiв, i уличiв. А от хто ворог всiй Русi-не знає, клянусь Перуном, не знає.

— Коли б то вона сидiла не в Києвi, а десь на українах, то знала б, яка загроза суне з поля i хто її на нас насилає. Хай би приїхала та посидiла в Переяславськiй землi... кров'ю там обливаємось.

— А вже обливаємось, — додав тисяцький з Роднi Полуян. — Кожного дня в сторожi на полi загибають люди, насилає ж їх один ворог — iмператор ромеїв.

I замислились воєводи, стоячи над Днiпром, який носив лодiї їхнi в рiдне Руське море. Носив не з жонами та слугами, а з дружиною i воями, що нi кровi своєї, нi життя не шкодували, аби тiльки стояла Русь.

— Неправе дiло задумала княгиня, — сказав Добислав, — i будемо молитись, щоб вона жива й здорова вернулась з Царгорода. Не словом треба боротись з ворогом, що збройно став супроти нас, а силою. На тому стояла й стоятиме Русь!

4

Довго довелось княгинi Ользi з почтом своїм добиратись до Константинополя. Далекий i важкий шлях стелився перед ними Днiпром i Руським морем. Але минули вони його щасливо: небезпечнi пороги лодiї пройшли по повнiй водi, море було спокiйне, тихе, з суходолу за ними аж до землi уличiв увесь час стежила й димами подавала знак, що там усе спокiйно, дружина.

Звичайно, не обiйшлося й без пригод. I купцi, i сли, та й сама княгиня не боялись моря, витримували хитавицю. Проте з княжими родичками клопоту було чимало. Тiльки налiтав легенький вiтер i навкруг розгойдувались хвилi — їх нудило, валило з нiг, вони кликали на помiч усiх богiв, проклинали море, Константинополь... Княгиня Ольга, сидячи на кормi, бачила їхнi муки i страждання, стискувала пересохлi вiд вiтру й морської води уста й одверталась, дивилась удалину.

Вона вперше в своєму життi бачила море i тепер увесь час милувалась безконечними його просторами — то голубим, то синiм, а то чисто-зеленим лоном, свiтанками, ясними днями, чудовими вечорами.

Лодiї пливли не тiльки вдень. Коли була добра година, то посувались вперед i ночами. Тодi на лодiях всi спали, не чути було нi голосу, нi крику, над морем лежала надзвичайна тиша. Тiльки гребцi пiднiмали й опускали весла та за упругами дзюркотала вода.

Але цi звуки не заважали, а допомагали думати, мрiяти, милуватись. Княгиня Ольга дивилась на чудо-вий нiчний свiт, зорi, що ясно горiли вгорi, на їхнi вiдблиски, що мерехтiли, як жар, на рiвному плесi, слухала далекий крик заблукалої чайки.

"...Руське море! — думала княгиня. — Як i уся Русь, воно велике, неосяжне, дивно прекрасне в берегах своїх! Скiльки тут простору, мiсця, краси неземної!"

I знов, i знов замислювалась вона над тим, чи добре зробила, вирушивши до Константинополя. Адже не зi зброєю вона їде i не веде з собою ратi. З нею жони, сли, купцi, якi хочуть довести iмператорам, що Русь велика й могутня. Є в нiй досить сонця, землi й моря, вона нiчого не хоче вiд Вiзантiї, а тiльки жити в мирi й любовi, торгувати.

I ще хоче сказати княгиня вiд усiх руських людей iмператорам Вiзантiї, що в них також є своє сонце, свої землi й моря, руськi люди нiколи не зазiхали й не зазiхнуть на них, але не хочуть вони й не допустять, щоб Вiзантiя зазiхала на Русь.

I княгиня вiрила, що дiйде згоди з iмператорами, буде в них тиха й щира розмова. Колись древнi князi, а пiзнiше Олег i Iгор збройно ходили на Константинополь iз списами й мечами. Зараз вона їде мирно, як християнка, з нею їде презвутер iстинної вiри священик Григорiй.

Тiльки про одне думала й турбувалась княгиня — про повернення назад до Русi. У темнi ночi, коли не видно було берегiв, позад її закамарка на стернi стояв старий Супрун. Вiн ще з Iгорем ходив до Константинополя, знав безмежнi простори моря, впевнено вiв тепер лодiю княгинi.

Але вiн говорив:

— Це все добре, матiнко княгине, пливемо в маї-розмаї, коли на морi тиша й покiй, їхати та й їхати. Добре буде й тодi, коли ми невдовзi повернемось i назад. А що буде, матiнко княгине, якщо ми затримаємось у тому Константинополi?..

— Хiба що, Супруне?

— Страшне Руське море восени, коли починається ревун* (*Ревун, або рюєн — вересень.), — говорив Супрун. — Тодi, матiнко моя, дме тут такий гост, що хвилi встають, як гори. У море пiдеш — потопить, до берега рушиш — розiб'є об скелi. Страшне Руське море восени.

"...Швидше, — думає княгиня, — до Константинополя — i назад до Києва".

Серед темної ночi довгим ключем пливли лодiї, i на всiх них одноманiтно гримiли весла, налягали гребцi. Вони поспiшали: боялись грiзного Руського моря.

5

Iмператор Костянтин дiзнався, що лодiї русiв iдуть до Константинополя, ще тодi, коли вони минали гирло Дунаю.

У Вiзантiї завжди цiкавились тим, що робиться у землях над Руським морем.

Відгуки про книгу Святослав - Скляренко Семен (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: