Оригінальні поезії - Павло Грабовський

VII

Рушати почали в аулі;

Веселе сонечко зійшло

І промінь ранній полило

По освіжілім саксаулі;

На небосхилі, мов ставок,

Біліє широко пісок,

Дрижить, неначе ходять хвилі;

Гранітні скали заблистіли,

Горять веселкою в огні...

Текін на доброму коні

Гаса навзаводи по полю,

Летить, гука по кружині,

Вдихає серцем повну волю.

Трава, неначе океан,

Колишеться та зеленіє;

Із неї, вирнувши, маніє

Верблюдів пишний караван.

VIII

В такий-то ранок серед саду,

Поза кущами винограду,

Текінка жала юрунжу,-

Стомилась, сіла на межу,

Неначе знишка прислухалась,

Дивилась боязно кругом;

Щось шелестить, вона бігом;

Жахнулась, як не раз жахалась,

Когось-то палко обняла

І так обіймами пекла,

І так дивилась чарівливо,

І так здавалася щаслива,

Щаслива навіки була.

IX

То був Омелько. На розмову

Не раз приходив він сюди.

Його гарячу, щиру мову

Текінка слухала; біди

Не чуло серденько дівоче;

Почуття не туманить очі...

Чи до почуття ж їй - скажіть?

Вона пала, вона дрижить,

Вся завмирає від кохання,-

Любов’ю серце розцвіло;

Якесь безглуздяне жахання

У серці зрушенім жило.

Вона забула всі обіти,

Коран лякати перестав;

Таланом, долею на світі

Один Омелько тільки став;

Вона йому вся віддалася;

Жила у серці тільки їм,

Коханим, судженим своїм,

І тут не раз уже клялася,

Що за любов його одну

Вона з ним піде в чужину;

Клялась аллахом - скільки сили -

Кохать, як душу, до могили...

Здригнув козак від слів її...

«Навіщо поклятьби твої?

Ти - нехрещена; на Вкраїні

Всі мають віру у Христа;

Загинеш ти в чужій країні,

Мов та нещасна сирота».

X

Немов огневі зіроньки,

Блиснули у текінки очі;

Вона схопилася і хоче

Відмовить на слова такі.

Спинивсь козак. Текінка палко

Своєю мовою мовля:

«Покинуть степ мені не жалко,-

Мені не мила ця земля;

Мене не тягне до країни,

Що кров’ю добува шматка;

Візьми мене до України,

У тиш вишневого садка;

Не ізляка мене чужина;

Я буду щира вік дружина...

Жіноча доля тут гірка;

У вас, мовляв ти, не така;

У вас добріші, кращі люди;

Не жалкуватиму - візьми,-

Аллах з аулами цими;

Твоя рідня моєю буде.

Нехай охрестить твій мулла.

Я стану справді українка...»

Перехрестилася текінка

І знов Омелька обняла.

XI

«Аллах, аллах!» Де не взялась

Із-за кущів сестра текінки;

Вона спинилась, затряслась,

Вона упала на колінки,

До неба руку підняла

І, мов відступницю, кляла,

Бо щось таке пробубоніла.

В її руках блиснув кинджал.

«Невже мара не оманила?

О ні... аллах... не жаль, не жаль!..»

Вона скривилась, застогнала,

Тягучу думку відігнала;

Котились сльози, мов кришталь.

Вона змахнула... «Сестро мила!» -

І прямо в серце устромила

Своїй сестрі холодну сталь.

Заграла швидко кров гаряча;

Квіток підкошений неначе,

Текінка впала нежива,

І кругом неї, молодої,

Без жалю вбитої сестрою,

Зачервонілася трава.

А промінь з неба чарівливо

Ласкав обличчя чорнобриве,

У мертві губи цілував

І тихим блескітом несміло,

Зате так пестівно, так мило

Розкішні коси обливав.

І довго-довго тут над нею,

Над чарівницею своєю,

Стояв Омелько без речей;

І дрібні слізоньки козачі

На теплий труп, живий неначе,

Лилися із його очей.

Епілог

В Сибір на каторгу пішла

Текінки вбитої сестра;

Вернувсь Омелько в Україну,

В садок вишневий над ставком,

І пов’язався рушником;

Про завойовану країну,

Про те, яка була війна,

Козак і досі спомина;

Згадає про текінку дивну,

Про смерть дівочу несподівну -

І сумувати почина.

(Є. І. Шефтель)

Ще місяць, два - і небо рідне

Над Вами знову засія,

Не те похмуре, завжди блідне,

Яке вік мушу бачить я.

Я рад, що врешті Ви неволю

Збули під ношею хреста;

Пошли Вам, боже, кращу долю,

Ніж наша тяжка самота.

Світіть же знову серцем миру,

Щоб зорі правди зайнялись;

Не похиляйтеся кумиру,

Як не хилилися колись.

Не забувайте нас в чужині,

Ні сестер ваших, ні братів,

Що тут почили в домовині,

Що тут конають у катів.

Привет вам, гордые бойцы!

Мужайся, юность удалая,

И вы, невольные жильцы

Людьми отверженного края!

Всем-всем горячий наш привет,

Кому сковали злобно руки

На слово истины в ответ,

Кого гнетут отчизны муки.

Вперед! Святой зари лучи

Над миром ярко разольются,

И животворные ключи

Из серца вашего пробьются.

Вперед! Заря недалека,

Привет, друзья, до вольной встречи,

Когда могучая рука

Пожмет вам руки в вихре сечи.

Пускай же дикая тайга

Вас оживит на подвиг новый,

И навсегда сразит врага

Венец ваш чистый и терновый.

Да будет свят свободы свет!

Привет наш братский вам, привет!

88 г. 24 июня

Песни гордые, свободные -

Это песни не мои;

Не кипят в них благородные,

Духом бодрые, народные

Животворные струи.

Песни желчи, озлоблення,