Графство укрів "Фарана" - Східняк Марко

У місто вступали нехай пошарпані під час нападів на ворога, але цілком боєздатні війська. Розсідлали коней, напоїли, задали корм, самі поїли, та лягли на підіслані бурки відпочити від тряски у сідлі. Кульбака здається романтичної тільки тим, хто у порядку недільного відпочинку побув годину на ній. Тільки через п'ять годин показався авангард, а потім основна маса кінноти ворога.

Іван, порубавщись з авангардним ескадроном бандолерос , почав відходити по головній дорозі. Горбиста місцевість не дозволяла ворогові побачити, чи є перед ним відходячи частини Фарани. По закінченню обвідки, Казан повів своїх кіннотників взагалі у степ. Збентежені бандолерос не побачили ніяких військ на знов рівнинній пампі. Хіба щось рухалось на далекому горизонті.

Довкола містечка йшла імпровізована стіна з домів, мішків з піском, частин розібраних осель, що не вписувались у периметр, сільськогосподарського реманенту тощо. На напрямках можливих контратак стояли вози, зчеплені ланцюгами та з кілками, щоб не міг переплигнути кавалерійський кінь.

Передові загони наступаючих очікували накопичення сил. Тут впала пітьма і ворог почав непокоячий обстріл з луків стрілами з прив'язаною, просмальцьованою та підпаленою тканиною.

– Ну шмаття, це по жіночий частини, – сказав Всеволод, наказав війську спати, а жінкам з підлітками гасити вогняні клубки. Стріляли доволі здалека, просто на дальність, тому стріли елементарно хляпались плиском, запалюючи місце падіння. Хлопчати метались по дахам, дівчатка гасили те, що падало нижче, жінки поспішали туди, де виникали проблеми. Сира зимова ніч та боротьба з вогнем звели нанівець намагання підпалити місто, а цей непокоячий обстріл звівся до того, що вогнеборці на світанні, перемерзлі та переморені, розбіглися по домівках і заснули сном живої-живісінької, але смертельно змореної людини.

Видно визначившись, де буде штурм, військо бандерлейрос потягнулось до західної сторони містечка. На головній дорозі, що взагалі-то перетинала містечко, лишалось трохи військ, які відстали і здається щойно прибули.

Командуючий військами Фарани, якому це спокійне і впевнене розгортання супротивних військ надало сказу, сказав, дивлячись у підзорну трубу:

– Ач, задрипанці. Показові маневри тут влаштували, – і звернувся до бувшого тут начальника кінноти графства.

– Ну Порфирію Петровичу, підіймай кінноту та вдар по цім, що сплять на ходу. Тільки не зав'язни у битві. Порубай і швидко вертайся. Комескам скажи, що власноручно розстріляю того, хто буде товктись на полі бою довше, чим потрібно, щоб благополучно вернутися.

– Якщо втонеш, додому не вертайся.

– Звольте виконувати.

– Пане підполковнику, – звернувся командувач до начштабу. – Думаю, що побачивши результати нашої вилазки, ворог нерозсудливо кинеться в атаку. То зніміть регулярні частини з півдня та посильте північ. Тільки дядьків ополчення лишите на периметрі, не чіпайте, бо хаосу не оберешся.

– Слухаюсь. Йду.

Мінімум людей розібрала цепи возів. Потім сноровисто їх розкотили перед ескадронами, які вже набрали швидкість по широкій, проїжджій вулиці. Тих зустріла безладна стрілянина. Схиливши довгі списи, ескадрони дістали ворога за їх возами. Почалось знищення ар'єргарду. Раптом, абсолютно з тилу бандитів вискочила з-за гайка півсотня Казана і ударила по піхоті. Це подвоїло успіх. З криком "Оточили" найманці кинулися урозтіч. Почалося переслідування. Здаля побачивши галопуючи ескадрони ворога, начштаба, що був біля розведених возів, наказав трубити відбій. Це привело до тями розсипаних по полю кіннотників і ті почали поодинці повертати коней додому. У міру того, як меншало на битій дорозі своїх, звужувались вози. Останньою пролетіла півсотня Івана, який бився далі всіх та й не відразу зрозумів значення сигналу.

Згідно наказу, кіннотники проскакали на західну частину містечка, здавши коноводам тварин, кинулися до периметра та почали заряджати зброю. Впевнена у своїй могутності кіннота ворога, розлючена видовищем сколотої та посіченої піхоти, вернулась на захід і кинулась на ворога. Це була абсолютна помилка, бо саме тут їх і чекали. Висунути з-за найближчих домів гармати, щедрий дарунок Буенос-Айреса, виставлений на позиції ще раніш, ніж закрутили останній ланцюг між возами, вдарили по ворогу. Артилерія форту вдарила по ближньому флангу наступаючих. Вогонь війська, стягнутого звідусіль у цю точку оборони та загострений частокіл був настільки часті і потужні, що лавина кінноти затупцювала перед возами, намагаючись піками дістати ворога.

По щільності вогню командуючий бандеросами зрозумів, що військо попало у зарані підготовлену пастку і послав ад'ютанта з наказом піхоті негайно атакувати місто, по всьому периметру, кожному підрозділу — у точці, де знаходяться. А тут наказав трубити відбій. Не пішли в атаку бандити і по дорозі з півночі. Підійшли парламентери, попросили забрати трупи.

Командуючий північним сектором оборони мерзлякувато повів плечами і сказав:

– Могли б полежати до наступної партії. Прохолодно. Тільки ви спочатку підвезіть наших з поля, там небагато. Поки день –поховаємо. І коней забитих Ми також заберемо. Будемо їх їсти, ми ж в осаді.

Без особливих почестей загиблих поховали в зарані підготовленій братській могилі. Війна зимова. – Спите спокійно, пани-товариши. Як переможемо – набалакаємося, прославимо, – сказав полковник, начальник кінноти.

Але ворог був відбитий і по периметру, що посіяло підозру, що оборонців більше, ніж вважалося. На наступний ранок все з тої ж півночі почали бити ворожі гармати, яких у вчорашній веремії наче не було. Методичне розбиваючи у дрізки вози, ламаючи опорні халупи. Всеволод наказав будувати другий вал, ламаючи ті будівлі перед ним, куди не долітали ядра та бомби гармат та відвів за нього свої гармати. Ворог, напавши з декількох сторін, прорвався таки по головній дорозі. Захисники відійшли за благеньку другу лінію, але все ж зупинили ворога. Гармати ворога, боячись зачепити своїх, стріляти по тилу захисників, а гармати Фарани — в упор по нападаючим. Як би то не було, але чверть містечка вже була у руках ворога Завтра треба чекати генеральний штурм. Але вранці раптом почалася стрілянина у тилу ворога.

– Хто це? – здивувався Всеволод, який саме був на півдні міста.. Але глянувши у підзорну трубу, він легко розрізнив форму прикордонної стражі. За місяць наступу противника вони відмобілізували та забрали добровольців на південних хуторах, коні і зброя якась була на кожному хуторі. Гриць, що крутився з кінним ополченням на певній відстані від міста та винищував невеликі підрозділи ворога, що попадалися, приєднався і очолив прикордонників. Вони обрушились на південні частини ворога, що чекав сигналу до генерального штурму. Готові до бою, бразильці просто повернулись проти недруга, що мчав з іншої сторони. Отримавши ці вісті, Всеволод кинув по головній вулиці ескадрони на південь. Там склалась ситуація, що фаранців більше. Але атака, третя вже, з півночі скинула вже з зовсім хисткої лінії воїнів Всеволода. Ворог був у місті, але спочатку фланговий вогонь не впалих фортів, а потім атака ескадронів, що повернулись з півдня відкинула наступ. Бої почалися за кожну мазанку.

Десь біля півночі бій стихав. Не витримавши, граф кинувся на передову. У нічному рейваху Всеволод втратив управління військами. Де ворог, де свої? Поранений і знесилений, він заснув у відбитому домі десь о першій години ночі. Ворог не турбував до ранку. Вранці знов забабахкало на півдні. Це що, мода така, кожний ранок починати з стрілянини невідомих. Ну нічого, поки це була непогана для нас мода. Поткнувся у двері – постріл відбив шматок стінного саману. У віконце глухої стінки показався його ад'ютант, розбив рукояткою пістоля шибку і звернувся до Всеволода, наче так і треба, що верховний командуючий сидить на самісінькій передовій у заблокованому домі, поранений і вимазаний під негра.

– Пане підполковнику, обороною командує підполковник Трохименко, південна частина містечка захоплена ворогом. Для тої латки, що лишилась у нас військ достатньо.

– Дуже утішно, – процідив Всеволод. Але ад'ютанта неможливо було збити. – До західної стіни, де ще ми стоїмо, підскакав роз'їзд Корпусу і сказав, що Гордієнко звів в один загін всіх хто має підмінного коня і наказав мчати, бо мабуть граф сидить вже на даху останнього дому Батурина та відстрілюється.

– Так воно і є, – сказав, поступово заражаючись оптимізмом молодого ад'ютанта, П'яст. – Навіть вийти не можу, а в це віконце хіба кішка пролізе.

– Нічого. Зараз вже атакують. – Наче по команді ад'ютанта поряд забахкало.

– А кіннота ворога де?

– Нема. Десь за прикордонниками і Боривітром ганяються. Ті їх вчора так дошкулили, що, мабуть вирішивши, що місто взяте, їх кіннота кинулась за кінними прикордонниками, щоб вибити до ноги. Десь ганяються, командиром там Гриць. – повторив ад'ютант.

– Раз запорожці мчали, то вони розтягнулися. Начальнику південного сектора скажи, щоб ...

– Убитий.

– То хто командує ?

– Іван Казан. під ним двоє коней вбило, то він приєднався до піхоти. А потім його назначив важкопоранений майор.

– Хай Іван не спішить атакувати. Нехай ворожа піхота переміститься частково лицем до запорожців. Потім, раніше запорожців, все ж атакувати. Хай вороги покрутяться, чи допомагати тим, хто вже реально обороняється від нас, чи чекати атаки запорожців, чуючи постріли за спиною.

Ад'ютант раптом відхилився від вікна, до чогось прислухаючись. Постріли віддалились.

– Не вистрелить, – сказав ад'ютант. – До ваших дверей йде командир взводу, що вибив ворога з найближчий домів.

Два стрілки, що раніше спали, а зараз стояли біля не набагато більших, чим глухе віконечко, вікон, і яких Всеволод тільки помітив, опустили зброю.

– За периметр піхоті не вискакувати надовго, – продовжив розпорядження підполковник. – Ми надто слабі. Нехай запорожці влаштують свій улюблений відступ і наведуть ворога на свої основні сили, як я колись. Кіннота наша нехай піде на підтримку січовиків. Але сковуйте піхоту ворога контратаками. Дійте!

– Слухаюсь! – лице ад'ютанта зникло.

Вчорашній вечір граф пам'ятав смутно і уривками. Він когось вів в атаку. Застрелив в упор ворожого піхотинця.