Графство укрів "Фарана" - Східняк Марко

Бо далі попа не пошлють служити: нема куди, і не виженуть при катастрофічній нехватці священиків. Скоро я подамся засновувати нову державу. Під новий народ зміниться і його монарх.

З подальшої розмови вияснилось, що маленька Марійка спить, коло неї юна індіанка, заміжня, хрещена Антоніною. Теж має дитинку, на рік старше, коло тої – бабуся. Чоловік її, хрещений Артемом, якраз пішов на заплаву, полює "на перо".

На сході селищним отаманом одноголосно обрали панотця Варлаама.

– Ну у тебе, Федоре Андрійовичу, теократія. Духовна і світська влада в одних руках, – сказав, поздоровляючи, граф.

Підійшов невисокий хлопець з арбалетом і битими, таки, кряквами. Звичайними, навіть для Придніпров'я, дикими вутками.

– Атау, – назвався він і простягнув руку. Глянувши в відкрите, спокійне обличчя тупі, граф з задоволенням потиснув його руку.

– Всеволод. А де ж твій рід? – спитав він. Виявилось, що індіанець вже достатньо володів українською.

– Тут. У землі, трошки на землі. – коротко відповів Артем. У подальшій розмові вияснилось, що Федір бігав по поселенню туземців, що вимирало від віспи і побачив, як цілувалися Атау з Инти, ще здорові, але певні, що скоро помруть.

– Це було неочікувано і велично, – сказав Варлаам. – Я зупинився благословив їх відчайдушну любов на фоні пандемії. – Я намагався зробити щеплення людям, вони відбивалися і навіть, у подяку, встигли порізати мені руку. В гарячці рани я не відчував. Инти промила рану в ручаї і зав'язала шматком тканини. Тоді я, вже зневірившись, запропонував їм щеплення.

– Я вирішив, – пояснив Артем, – що дивний шаман хоче, щоб ми теж були символічно поранені і дозволив подряпати плече Инти і собі.

– Потім прибігла мати Атау, – сказала Инти, яка принесла дитину кормити, віддала і приєдналася до розмови. – Наш жрець сказав їй, що смерть від вакцинації особливо болюча. І вона вирішила, що її гордий син вирішив померти найстрашнішою смертю, але не від цієї підлої віспи. І дозволила зробити щеплення собі і молодшій дочці.

– І це весь рід? – спитав граф.

– Ні, ще є один парубок, – сказав, якось пом'явшись, священик.

– А він як?

– Іду, бачу під чаньяром плаче хлопець. Побачив – і бігом від мене. Артем догнав і привів. Я зробив підпарубку щеплення, як він не крутився і не кусався.

30

Князь П'яст відкрито почав говорити про переміщення до Австралії і заснування імперії. Був складений перелік речей, потрібний для далекого плавання, починаючі з квашеної капусти.

Обійстя було обведено глухою огорожею вище зросту людини. Кіннотників побачили здаля, з голуб'ятні, хлопчаки. Ворота були на схід сонця. Їх відкривав наймит з безсумнівно-сизим носом. Ясно було, що довело його до нинішньої посади. Впізнавши графа, низько схилився. З північної, теплої сторони видно було ще одного, молодого сіромаху, що копав ямки для бетонних стовпчиків.

– Десь у ґазди лежать і мотки колючого дроту, – подумав Всеволод. – Роблять загороджене місце для худоби.

Залізобетонні стовпчики та дріт – ось на що поки спромігся за війною та спекуляцією граф для своєї теперішньої, степової, безлісої, продутої всіма вітрами країни. (Так написано у спогадах. Чого граф бреше на себе – незрозуміло. Зроблено було багато чого.)

Хазяїн розкидав чималеньку купу коров'ячо-кінського перегною, що накопичилась за зиму і вже трохи перепріло з об'їдками сіна та соломою підстилки, які кожен день вичищалися з помостів, на яких спала худоба у конюшні та корівнику. Пташиний послід вичищався в кінці весни, коли йшов на підкормку рослин. У кошарах кирпіч нарізали раз в декілька років, найжарчою порою літа, коли вівці були на відгоні, а достатньо товстий прошарок просихав донизу, але ще не засох на камінь.

Хазяйка, доволі миловидна, але, як на графа, трохи більш повненька, ніж бажано, моторно дала тазики з водою та рушники з голубами, щоб вмилися. Дівчина, чимось схожа на старшого наймита, накрила стіл. Був розігрітий плов (з рисом!), нарізана бринза, щось там ще. На стіл поставили дорогоцінний сік з суниці. Хлопчаки, байдуже дивлячись на всі наїдки, зачаровано втупились у рубіновий блиск напою. Всеволод попросив принести чогось простіше (виставили грушевий узвар), а карафу віддати пацанам і дати їм посуд. Граф управлявся з харчами досить активно, бо і справді зголоднів. Охорона (двоє), теж не відставали. Діти церемонно проголошували заздоровниці, дівчина їм підсунула гречану кашу з бараниною. Хлопчаки на краю довгого столу по черзі вставали, казали якісь довгі тости, які інколи викликали сміх обох жінок.

– П'ють тут тільки при великих подіях та на головні свята – визначив

Всеволод.

Тим часом був розкиданий на рівну товщину весь перегній і, вмившись під наказовим поглядом господині, троє працівників сіли відпочивати на причілку. Третьому просто крикнули:

– Захарко, доволі!

Хазяйка віднесла до чоловіків три кухля квасу. Ті димили, як цементна мануфактура у Сагайдачному, і запивали це квасом.

Вставши і сказавши "дякую!" хазяям, граф попросив показати місце проживання наймитів. Там був такий же кришталевий порядок, як і в домі. Окремий куток для дівчини, плита для опалення і якогось чаю, все нормальної чистоти і терпимої якості. Всеволод недовірливо оглянув помешкання.

– Людям з такою увагою до побуту здається не місце серед попихачів.

Відчувши замішання графа, ситуацію досконало вирішив прояснити старший з хлопців.

– Вчора ізвечора примчав дядько Славко, сказав, що граф у містечку, і, за своїм звичаєм, мабуть, з малим конвоєм буде об'їжджати хутори. То мати проснулись на світанку, вигнали всіх дядьків і нас на вулицю, на гамаки, досипати. Потім підняла Катрю і вони все перемили, поміняли. Тільки у Катрі все у кухонці завжди в порядку. Допіру не може добитись, щоб батько і дядько Степан не курили у ліжку. То відро з водою кожен вечір у куток ставить.

Характер государя був відомий у пампі, тому ніхто не здивувався, коли той посміхнувся та пішов до гамаків під тінню абрикосів на сієсту.

У надвечір'я розкиданий гній перестав парувати та трішки підсох, навіть посвітліла солома підстилки, якої багато було у перегної. Всеволод послав принести з переметних сум його робу. Перерядився, вже переодягнені у стареньке офіцери благально дивились на командира. Вірно оцінивши ситуацію, хазяїн пішов, виніс ще одну штикову лопату і сказав:

– Найважча робота – це копання ямок під стовпчики. Хай цим займуться браві офіцери. А Захарко буде нам допомагати притоптувати оцей млинець.

З'явилась Катря у коротенькому, латаному платтячку (хлопці, якщо з якогось переляку це читаєте, не уявляйте собі. По нинішньому це міді, а може трошки й довше.) Тим часом відігнали хлопчаків, сказавши, що у них буде й голова в навозі, якщо їх допустити до роботи. Але ті вилися довкола, наче гнойові мухи. Тоді хазяїн зробив хід конем – послав цю шантрапу на голуб'ятник, дивитись, чи не їде ще хтось.

Потім відправили хазяйку на кухню – готувати вечерю на значну ватагу. Коли таки звернули увагу на цю велетенську пишку серед двору, помітили, що Катря відтоптала вже помітну латку. Тоді, роззувшись, пішли інші, згідно вагових категорій та до сутінок ущільнили перегній на третину. Потім його поріжуть на кирпичи, потім поставлять на торець, ще перевернуть, нарешті висушать до повної без водності і буде він жарко горіти взимку, куди там антрацитові!

Присмерком, повечерявши затіркою і голубцями, та відмовившись ночувати, граф поскакав у Батурин. Мчав, задоволений своєю демократичністю.

Микола, хазяїн, дивився услід, поки стих стук копит, потім звернувся до жінки:

– От не повірю, що у нашій запущеній державі, що зовсім недавно воювала, нема більш важливої справи для государя, як топтатись по гною. То тиняється десь по Франціям, то лізе у самі бридкі роботи. Тільки молодець, що надавав цим паскудам із Бразилії. І то не сам.

– А я безумовна прихильниця графа. Кожен блазень своїм строєм. Ти як дитина мала. Вистачає князів, при яких зараз я би з Катрею була у графа у нашій горниці, а ти з її батьком стояли у коридорі з рушниками та водою, прислухаючись, як бавиться його величність. І звідки знаєш, може все потрібне він зробив, а це так, вирішив розім'ятися.

31

1722. Механічно кивнувши офіцерові, який віддав честь, Всеволод сів, кивком запропонував тому також сісти, але не починав розмови. Він згадав цупку і рішучу руку німецької принцеси, якою вона вивела Данила від батька. Ну ось, відчалить він, Всеволод Володимирович, у напрямку Австралії, а тут два сильних, з досвідом керування військовими операціями, чоловіка, міністр оборони, барон і знов бригадний генерал (за спиною якого маячить гранітна постать Костя) і тільки що коронований граф, а між ними – дві честолюбні принцеси, які з гарантією не захочуть поступатися одна одній.

– Забираю Уляну з Грицем у Австралію, — вирішив государ. – Не буду чіпати первородство Ореста. Навіть не треба нікого зобижати салічною системою. У нього ж абсолютна прімогенітура.

Підремонтувавши в черговий раз "Апостола Хому", Всеволод вийшов на пошук земель у південно-східному куті Великого океану. Йшли протокою Дрейка. Але щось протікало не так. Було тепліше та привітніше, чим очікувалось, причому майже безпомилково. Професор українського ВНЗ все життя чомусь відчував особливе тяжіння до того місця, де клинами сходились континенти Південна Америка та Антарктида. Тому передивися всі відео на всіх мовах про цю протоку та узбережжя біля неї.

В задумі він, тут Всеволод Володимирович, наказав йти від мису Горн на південь, подолавши лютий супротив капітана Шульженка. Скажені вітри Південного океану почали якщо не добивати, то порядком шматувати далеко не новий бриг. По знанням Всеволода з попереднього життя, вже повинні бути на траверсі острів Сноу в архіпелазі Південні Шетландські острови. Не видно було ні його, ні сусідніх. Пройшовши ще трохи, князь побачив на горизонті ціано-блакитні айсберги і наказав відвернути з курсу, та йти на північний захід у напрямі острова Сан-Хуан Баптиста.

Команда, яка була мало не доведена до бунту, бо об'явлена мета – пошук вільних земель для колонізації, що ніяк не в'язалося з торосами на горизонті, заспокоїлась. За три неділі при мало вітряності та частих супротивних вітрах, побачили зелений острів.