Графство укрів "Фарана" - Східняк Марко

Коробка будівлі уряду з розшивкою швів та з ординарної червоної цегли, без найменших архітектурних надмірностей, з стандартними дверима і вікнами, обійшлась на диво дешево. Але "що занадто, не є здраво". Там наче люди із землянки щойно перебрались у добротний дім. Перестарався граф із скромністю. А у провідних казенних будівлях кожний віник повинен кричати про дух держави.

Тут проблем для переговорів вистачало. По-перше, Військо нахапалось у свої ряди індіанців, креолів, негрів і було на шляху до народу змішаного штибу. Вже на початку перемовин граф Фарани зробив зауваження про це. Кошовий сказав, що втеча православних з володінь Всеволода до Січі – виключне явище і то більшість є звичайними кримінальними злочинцями, які просто користуються старим козацьким звичаєм і правилом "З Січі немає видачі ніякій короні". Ні про яку Волю тут не йдеться. Несправедливо зобижені є, бо ж графство – не рай на землі, але їх небагато. Романтики з Фарани і Атлантиди появляються, гарно воюють і, якщо лишаються живі, то вертаються до своїх благополучних земель. Тому людей Війську катастрофічно не вистачає і проблисків на краще не помітно.

– Ну й найшов би собі жінку, завів би трійку козачат та сказав би січовикам, щоб копіювали. Лишайте це вічне парубкування.

– Княже, у мене народ дуже не сімейний. Від заснування Січі. Он про Сагайдачного співають бандуристи, "що проміняв жінку на тютюн та люльку".

Бувший професор літератури, наче в напівсні, процитував "Жінок там на тютюн міняють, Вдень п'яні сплять, а крадуть вніч". Потім, оговтавшись, підвів свої слова під переговорні проблеми.

– Крадуть твої хлопці, ой крадуть, по всій лінії кордону крадуть, на хуторах і у полях.

–Так ти ж уже прикордонну варту ввів. Від Бразилії у тебе нема охорони, а від січових вольностей є. І саме тих, хто попадається на кордоні Січи і Фарани, ти здаєш у Бразилію.

– Іше тих, хто учудить щось карне на нашій території, але не вбивство.

– І чим, все ж такий добрий сусід – Бразилія.

– З Бразилії ідуть тихі та сумирні люди. Більшість, між іншим, до твого кордону не добирається, а розсипається по хуторам. Працюють як негри, бо здебільшого неграми і є. При нашій майже відсутності бідняків у дальніх округах, це не має ціни і дуже важливе для збагачення графства.

Але десь на Благовіщеня Пресвятої Богородиці, після завершення основних польових робіт, я кидаю всю свою невеличку армію на перевірку населення і даємо цим наймитам неділю, щоб щезнути з графства. Тому добропорядні працівники розраховуються днів за десять і тікають, коли може біля кордону, з того боку, ще нема мисливців за збіглими рабами і подібної наволочі. Кордон довгий. Хай зимують десь там, на батьківщині. Коли люди наберуть потрібні гроші, то через посередників можуть викупитися на волю. Жуан п'ятий дозволив існування вільних негрів, навіть назвав їх афро–бразильцями.

–Зрозуміло, хочеш, щоб наймити ішачили, не хочеш, щоб вони укорінювалися. А від нас чому цілорічні строгості?

–Так. По-перше, наймані працівники з запорожців майже ніякі, де сядеш, там і встанеш. По-друге, до тебе добираються самі затяті. Військо вже здається не звертає уваги на віросповідання, а релігійна совість має пряме відношення до дій людини. Якщо запорожці – православні, то, спіймавши у нас на хуторі жінок, зав'яжуть їм на голові гузирем довгі спідниці, щоб та не мішала руками, поглумившись, прихоплять все, що можна і підуть.

– Бо ж православних у цьому кутку світу небагато, і можна ненароком перевести усіх. Вони, якщо попадуться, працюють у мене на каторзі, у копальнях. Не православні злочинці всіх мастей, що рахуються козаками, поглумившись над жінками, часто згадують про свої садистки схильності, нівечать жінок до смерті, підпалюють садибу та кидають у вогонь дітей. Я таким, якщо спіймають, влаштовую аутодафе їхнім улюбленим вогнем…

Стоп збалансовану розповідь, авторе. Граф зараз повідав те, що йому сказав голова Верховного Суду Фарани. А тепер ще раз. "Неправославні запорожці".

Далі розмова (по двом джерелам, граф продовжує):

– То всіх затятих з Бразилії, хто добрався до південного кордону, ми хапаємо і передаємо їх хазяям.

– Не дуже логічно. І отримуєте винагороди, як мерзенні ловці збіглих рабів. Людей, що на горизонті вже побачили вимріяну волю. А щодо складу злочинів. Ну, мабуть буває всяко. Раз на раз…

– Ні у хаосі подібних подій чітко прослідковується це правило. За всім цім, те, що вважаю головним, я навів спочатку.

– Ясно, я переговорю з священиками, щоб більш уважно шукали у тих, хто готується до Війська, неофітів.

– Неправославних запорожців не буває, – нагадав собі кошовий. Нейтральність Війська до релігії – то граф звідкись взяв. – Гордієнку було не до посмішки. – То хтось воліє бути спаленим у своїй вірі, відкинувши формальну.

Практично одразу після того, як кораблі графа пішли через естуарій, було визвано церковних ієрархів і при розслідуванні, при цілеспрямованих зусиллях, раптом була виявлена якась африканська релігійна нечисть, чи то культ, чи то секта.

Усі сили дізнання було кинуто на знаходження прибічників цієї гидоти. Коли стало ясно, що більше їх не розкривається, козацьке коло визначило: повернути десь більше півсотні негрів-відступників від православ'я до Бразилії (єдиний випадок за писану історію Війська біля естуарію), білих (в основному це були бувші заколотники Фарани, що таємно відмовились від православ'я в знак протесту проти мирного співіснування козаків з графством) відшмагати та відправити на сім років у станиці понад Ріо-Колорадо із забороною відвідування території Січі.

За життєвим потоком ніхто не помітив, що після цього кримінал запорожців на кордоні графства негайно знизився до незначних розмірів і став без надмірних жахіть.

Вертаємось до висвітлення подальших переговорів. Репліка кошового.

– А щодо головного... Офіційного женихання. А не захлинемось ми від вдів та сиріт, княже? Якщо заженихаємося. Ми ж все-таки Військо запорізьке, не звичайна країна, – риторично спитав Кость.

Але досвідченого державного діяча годі було збити будь-якою риторикою.

– Коли у військо біжать виключно чоловіки, то недовго хуторянки — вдови будуть одинокими.

Далі розмова перейшла до проблеми можливого вторгнення у північні округи графства потужного загону бандейратів, що формується у Ріо, про підключення до боїв традиційних союзників – індіанців — гуарані з єзуїтських місій парагвайської волості Гуайра. Почали узгоджували склад та строки висування на північ експедиційного корпусу запорожців. Всеволода порадувало, що сам Гордієнко очолить направлене військо. Пішла торгівля з приводу того, скільки, де і коли графство повинне надати Корпусу фуражу, провіанту, взуття, яке просто горіло на ногах у цих степах. Нарешті добрались і до мети місії графа Фарани через протоку. Відредагували прохання про можливу поміч з боку Буенос-Айреса (за цим їхав туди Всеволод), про її можливі види та підписали обидва відповідний документ для пред'явлення в столиці провінції.

Невеличка флотилія пішла понад козацьким берегом до паланкового містечка Колонія, де напряму повернула до недалекого Буенос-Айреса. Всі півтори сотні кілометрів узбережжя були облиті рубіновими маками.

В степу цвітуть маки червоні,

Маки червоні польові.

Мов жар, горять на степу лоні

Їх короговки вогневі.

Микола Чернявський

Тьмяна гама кольорів портового міста була як відпочинок для очей. М'яч, чомусь темно-зеленого кольору, буцався хлоп'ятами на вулиці Буенос-Айресу та був явно зі соку бразильської гевеї. Прислухаючись до хлопчачого гамору, Всеволод подумав: " Ну ї хто тут є предком Мессі чи Марадони, ну хоча б по жіночій лінії".

Переговори були швидкими і рішучими. Граф побачив як на його очах погнали на кораблі великий табун коней і відправили ті до портів Фарани (поставили на океанічному узбережжі ще дві пристані) для його двох безкінних ескадронів та взяли у трюми з арсеналу порох, кулі та інші припаси, в основному – холодну зброю для його, ще не пристосованої до лінійної війни, армії. Прямо на його корабель погрузили для Гордієнка, який боровся з надмірною безшабашністю своїх козаків, добротні панцирі для піхоти. Але на прохання графа допомогти живою силою, відповіли, що це може бути витлумачено як пряме зіткненням між імперіями і вони на це не підуть. Набір озброєних приватних осіб, від бандюг до національних романтиків – державне військо? Але сказано безапеляційно.

Отже воювати треба було чужою зброєю, але своєю кров'ю. Ленд-ліз середньовічний, хай йому. Далебі, подібність була значна, бо домовились, що платити граф буде тільки за те майно, що залишиться після війни.

21

Був кінець місяця липня за цим, григоріанським календарем. Зима лютувала над просторами пампи, наче в насмішку над привезеною з далекої півночі слов'янською назвою місяця – "місяць цвітіння липи". Якщо чарруа із народів тупі-гуарані розуміє українською, іспанською чи португальською, та почує значення назви, то закриється своїм так званим пончо і буде потихеньку пирскати, щоб не зобидити білого, бо на їхньому діалекті тупі–гуарані той самий період називається "місяць льодяних дощів" і тут вже ніхто не посміється, а скоріш зіщулиться від холоду.

Може й не надто волога, але вітряна і похмура зима у пампасах. Князь каже, що вторглися з Антарктики холодні сильні вітрів, з завтра почнуться заморозки і випадання інею. Назар і сам бачив, що сильне "памперо" скоро перевернеться в бурю. Не той тропічний ураган, якого так боялися на батьківщині, у Атлантиді, але таки добрячий буревій. Вітер почав класти повітряну кулю, під якою у корзині сидів дозорний, набік. Той перехрестив руки, "Досить, спускайте". Кулю блоками притягнули у велику, глибоченьку яму, викопану трохи більшу її розміру, звідки вона, власне, підіймалась на півкілометра в небо . Натягнули маскувальну сітку, звичайну, риболовецьку, але крашену під пожухлу траву.

– Маскування, – поясняв дядько Овсій, командир відділення, – щоб ворог не помітив. А куля ця з кошиком покрашена індиго з розводами під хмари з тією ж метою. Сама тканина кулі прорезинена, тобто просякнута соком гевеї, як ваші плащ-палатки. Каучук у Бразилії добуває компанія, що належить графу, тому ця справа достатньо дешева.