Графство укрів "Фарана" - Східняк Марко

Рубався, убивав тих хто нападав на нього. Палахкотіли постріли. У бою за третій, а може за четвертий дім його просто шварконули чимось важким. По голові, на якій вже давно не було моріона. Потім казали біля нього:

– Живий. Тільки памороки забило.

Потім його тягнули кудись. Потім його кинули на причілку якогось дому. Потім його втягнули в цей дім. Потім стріляли поряд . Він намагався піднятись, щоб прийняти участь в бою, але щоразу валився на чиїсь двоспальні нари, де не було нічого, крім дощок. Потім було небуття. Як виявилось, тимчасове.

У двері ввійшов високий ставний юнак.

– Вихід вільний, ваше Превосходительство,– сказав він строго і значуще, наче він був головний лікар, а цей контужений — його неспокійним пацієнтом. Біля ганку цвів кетяг амарантових квіточок щириці, наче благословення далекої України.

Майже у безпам'ятстві Всеволод провалявся три дні. Коли свідомість вернулась, усі війська графства були всередині периметру, навіть прикордонна охорона з міністром оборони на чолі. Обложне військо ворога було тільки піхотним. Тому що Кость десь крутив по байракам та пагоркам кінноту ворога, не бажаючи давати генеральний бій. Все це доповів все той же ад'ютант, що, за відсутності боїв сидів біля командуючого замість няньки.

– А з тебе непоганий медбрат! – похвалив його підполковник.

У штабі Всеволод з порога почув, як начальник західного сектора вмовляє начштаба атакувати:

– Ну і які ми будемо, якщо замість нас ворога переможе один Гордієнко. Ото слава піде! Чужими руками жар вигрібають.

– А задурно вбиті перед очима стояти не будуть? – спитав Всеволод. – Як тільки хоч здаля покажуться індіанці, втечуть ці злодюги і обози покидають. Вони тільки в п'ятеро на двох хоробро воюють.

Графу було дуже добре. Світ сяяв і лучився біля нього. Проаналізувавши свої відчуття, він зрозумів, що справа не в тому, що перемога очевидна і не в тому, що він оклигав. В цій війні він був воїном, а не тільки полководцем і власноруч вбив не менше двох ворогів. Тая срамотна прилюдна поведінка під час нападу піратів в Атлантиді, що гнітила його підсвідомість, пішла у небуття. І якщо на державному комітеті оборони (ДКО) поставлять питання про втрату Верховним управління військами, теж буде голосувати за своє розжалування на одну ступінь. Не більше. Бо все-таки написав розпорядження про тимчасову передачу командування начштабу та проінструктував усно. – Це – його особисте.

А суспільне – довкола його розстилалась частка володінь українського народу. У нього було десь від двох до трьох тисяч війська. Запорожців тут теж помітно більше двох тисяч. У індіанців відчутно більше трьох тисяч (уже примчали кінні дозори). У ворога – десь до шести с половиною. Для цього куточка – це битва народів. Така історична подія визначає долю довколишніх земель років на п'ятдесят.

На горизонті замаячили загони індіанців. На відміну від Північної Америки, армія була пішою. Повернувши коней, кавалерія бандолерос, що було показалась, кинулась тікати, кинувши напризволяще і піхоту, і обози. Бо знали лютість тупі-гуарані, яким давно насолили і не бажали попадати їм в руки. Піхота сіла на вози, намагаючись прихопити обоз.

Це миттєве (згідно документам) спадання бойового духу ворога незрозуміло і самому автору. Але у декількох джерелах, які були у його розпорядженні, немає нічого про зустрічні бої бразильців з індіанцями. Все ж певно були. Може очевидці не згадали, як несуттєві для загальної картини розгрому. Якесь чудо над Тукурембо. Здається, об'єднані козаки і поселяни вже змотали і суттєво перебили вороже військо. А свіжа армія індіанців парою швидкоплинних сутичок тільки зробила перемогу доконаним фактом.

У погоню пішла одна кавалерія з трьох ескадронів, Іван Казан замінив пораненого командира кінноти. Кость послав у погоню всіх бажаючих запорожців. Наказним отаманом відправив паланкового полковника Пилипа Кібчика. Бажаючих повоювати індіанців посадили позаду себе чи на підмінні коні кавалеристи чи козаки.

Кінним прикордонникам і хуторянам Всеволод запропонував відправити тільки охочих. Але ніхто не згодився. Хуторяни сказали, що корови і кози поздихали мабуть з голоду, бо куди хазяйці самої вправитися з усім. Прикордонники сказали, що треба покінчити з сплесками бандитизму негрів-наймитів, що добре знають місцевість, і показались слідом за ворожими військами, і що граф разом з верховним суддею графства, скоро напрацюється.

– Постараюсь приймати тільки дуже вмотивовані прохання про помилування – пообіцяв граф.

Піхота ворога була частково перебита, в основному попала в полон. Обоз був захоплений повністю. Вийшовши на кордон, кіннота супротивника за ніч розсипалась на окремі купки, які годі переслідувати.

Коли ділили трофеї, найбільше його потішив Кость, який попросив усіх полонянок собі. Граф поторгувався, одна полонянка за трьох полонених. Треба відбудовуватись, а вдів у графстві і своїх вистачає. Індіанці попросили собі всіх захоплених коней. Але старання відбудувати місто красивішим, ніж було, закрило цікавість, як там Гордієнко пооженює своїх козаків. У чотири зміни – по шість годин запрацювали цементний та цегляний заводи, на каменоломнях тривалість зміни була п'ять годин, але чотири години найтемнішого часу робіт не було.

Серед полонених знайшлись і муляри. Захоплений загальним поривом, запрацював весь народ Фарани. Потім прийшло два кораблі з переселенцями з Європи, причому один — з дівчатами, бо ж герцог не знав майбутнього. Їх негайно підключили до оздоблюваних і подібних робіт. Коли відпустили полонених, це було найвідбудоване містечко Південної Америки, а може й обох.

У переслідуванні загинув друг і бойовий соратник Гордієнка дон Педро, якому куля з двох метрів таки пробила кірасу і вбила на місці, його син Пабло через дві години був чи то зарубаний, чи то затовчений ворожим кіннотниками, коли увірвався занадто далеку у їх гущу. Старі козаки, що розглядали тіло благородного лицаря після січі, сказали, що кожна рана окремо не була смертельною, але разом…

– Поки ми рубались над тілом Пабліто, він вмер від втрати крові, – сказали вони.

25

Коли обговорювали питання, хто транспортуватиме тіла батька і сина на асьєнду під Буєнос-Айресом, два благородних дона, що були товаришами дона Педро, хоробро билися як всю цю кампанію, так і в останнім бою, раптом перевернулися у мокрих мишенят під віником.

– Ми не повеземо, ми боїмося очей доньї Марії, – тремтливим дуетом заявили вони.

– Поїду я, – сказав Кость. – Він мені прискакав допомагати.

Коли Гордієнко відгорнув рогожі із поклажі звичайного українського воза, донья Марія похитнувшись, схопилась за його край та побіліла. Але ствердилась і сказала:

– Ти, заброда з невідомих земель, мав нахабність привезти мені такі дарунки і стати вісником загибелі мого роду.

– Та у тебе ж дві дочки заміжні, десь чоловіки і вони відіслані по потребам вашої імперії, – наважився нагадати немолодий козак.

– То й ти даси мені ще нащадків, – продовжила та, не звертаючи уваги на його слова.

Збираючись чи то розреготатися, чи то розсердитись на це сватання біля останків його друга і її чоловіка та сина, Кость сказав:

– Який я там майбутній батько, пройшло моє.

– Ти у мене, хлопчику (ninito), дуріти як в найкращу пору молодості будеш, – сказала та її явно безумні очі раптом засвітилися спокійно-огортаючим вогнем. – Ти зробиш це, навіть якщо мене проклянуть у спеціальній буллі Климента одинадцятого. Ми справді не молоді. Після поховання трауру не буде, буде моє перехрещення. І у мене будуть сини Педро і Пабло. Вони будуть справжніми іспанцями і хоробрими воїнами.

– Та я і не проти, щоб були Петрусь та Павлусь, – ляпнув Кость, відчуваючи, що божеволіє разом з хазяйкою. – А будуть вони козарлюгами.

Два благородних дона ховались за крупами коней.

Так по прадавньому українському звичаю дівка посваталась до парубка та припожалувала на хутір старого Гордієнка досить молода хазяйка, яку одразу сприйняли пахолки, і з'явилися погодки Петро та Павло.

1721. Першого січня якось механічно переобрали кошового отамана та старшину. Переможна участь у війні Фарани з байдератисами, відбудована Січ, закуплені та відбити гармати, батареї яких надійно прикрили бухту січової залоги. Жінки, що ходили по рядам запорожців і обирали собі чоловіків. Лише третина не обрала нікого та була викуплена якоюсь бразильською провінцією. Що ще треба?

Було досить тепло. Кость віддав регалії джурі і глянув на майдан. Козаки стояли, тримаючи очі долу перед щойно обраною ними старшиною. Тільки там-сям жаринами спалахували короткі погляди, які явно показували, що це зграя кугуарів, що імітує овечу отару.

– Є ще одне як на мене, то надважливе питання. – сказав кошовий отаман. Ось ми втратили шістсот козаків у війні. Як ви думаєте, коли набіжить стільки посполитих із графства?

– Дуже нескоро, Ваша Ясновельможносте, не так багато карних злочинців у графстві, – сказав хтось із кола.

– А чому? Ну скажи ти, Ігнате! І сотня твоя воювала добре. І людина ти письменна.

– Та граф порошинки з кожного переселенця здуває. – сказав Галагаз – Допомагає грошима. Від добра добра не шукають.

– То ми, воюючи без поповнення, швидко зійдемо на ніщо.

– Ось і я кажу, – повернув собі голос кошовий. – Треба січовикам переженитися. Ми вже й почали. Одкинуть вічне парубкування. То будуть козачата власного майстрування.

– Це порушення давніх звичаїв. На території січової залоги ніколи не було і нема жінок.

– Навіть Марію Петрівну не пускаємо!

– Ось воно! Отаман оженився, сподобалось та вирішив усіх ощасливити!

– Не всі жінки таки золоті, як наша матінка кошова.

– Та були козаки жонаті. Жінки жили і в Польщі, і у татарів, і у волохів. Просто жонаті не поїхали за океан у поход. От і підзабули.

Майдан переливався коментарями пропозиції.

– Жити сімейним козакам станицями. Хутори – для старшини, у неї завжди є пахолки. Станичники – захист простої козацької сім'ї від гулящих людей, якими завжди кишів степ.

Скепсис з приводу піднятого питання здається лився через край. Але проголосували за сім'ї. Крім того, вирішили просити корсарів привезти поповнення та дівчат з України. Десь з Берестейщини, Холмщини. Там тихо, бідно, людно, то бажаючих податись світ за очі мабуть багато.