Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Обійшов опасливо матір, наче вона тримала у руці деркача і могла деркачем отим його вдарити.

Видерлися на горище. Пахло павутинням і пересохлою глиною, над головами шурхотів, на солом'яну покрівлю падаючи, дощ, а тут було сухо й темно, і хлопці із світла спершу нічого не могли розгледіти.

— Йдіть сюди! — покликав їх Світличний. І одразу ж запитав: — Принесли?

— Принесли,— відповів щасливо Степан.— У бур'яні заховали... Будемо йти — заберемо.

— Ну, молодці!

Ганжа поцікавився, як вони отой кулемет діставали.

— Це все він,— сказав Вітька.— Сам пірнав, сам і діставав. Пригадали ще, як клюнула риба, посміялися. Згадали й

дядька, який замалим не зірвав усю операцію.

— А поліцаїв не бачили?

— Не було.

— Спокійно живуть!

— А чого їм боятися? — запитав сердито Світличний.— Це ми, наче миші, по горищах ховаємось!

Ганжа промовчав. Повернувся до Степана, який встигнув уже шолом прилаштувати на голову, сказав:

— Ти от що, Степане, йди до матері.

— Ще чого! — наїжачився одразу ж Степан.

— Йди, йди,— м'яко умовляв хлопця Гангка.— Побудь біля —неї: невідомо, коли ще доведеться побачи'*ись.— "Та й чи доведеться!" — ворухнулася думка— Та й краще буде, як ти спустишся донизу. Поглядатимеш у вікна, в разі чого — попередиш. Тільки скинь гімнастерку й оцю свою шапку.

— Не шапка, а шолом! — образився за танкістську форму Степан.

— Ну, шолом, пробач. Ти його поки що сховай, щоб комусь не впало в око. Надінеш увечері. Як будемо йти...

Степан з видимою неохотою посунув з горища.

Коли ж настав вечір і вони спустилися донизу, Степан уже зібрався в дорогу. На лаві лежав заплічний мішок, перешитий із лантуха, мішок був набитий по самісіньку зав'язку (мати хоч тут узяла верх над сином), Степан знову був у гімнастерці та шоломі, а замість галіфе на ньому були штани з "чортової шкіри" та парусинові черевики: осколок, що зачепив Степанову ногу, пошматував і галіфе, й чобіт. Степан сидів край столу: стеріг вечерю, що парувала в мисках, і лице його було не веселе та радісне, а похмуро-насуплене, мати ж Степанова вже не плакала, тільки аж потемнішала на виду.

— О, вже й вечеря готова! — вигукнув весело Світличний. Жінка усміхнулася зблякло, запросила тихо до столу.

І весь час, поки вони їли, дивилася тільки на сина...

Коли ж стали збиратися, вона стрепенулась, заметушилася, хапаючи все, що могло їм знадобитися в дорозі: кинулася до сина, коли він узявся за сидора.

— Та я сам! — сказав Степан із досадою: йому було, мабуть, незручно перед партизанами.

А вона все поправляла мішок, все не могла одірватись од сина.

І потім, коли вже виходили, зупинила Світличного. Стояла посеред враз спорожнілої, враз посмутнілої, важкими тінями наповненої хати (навіть вогник у бликунові осів і потьмянів), стояла й просила, благально торкаючись його рукава:

— Ви ж за ним там догляньте! Один він у мене.— І лице її знову тремтіло, й трусилися губи.— Як із ним що станеться, то й мені не жити на світі..

Світличний. хотів весело відповісти: з таким, мовляв, нічого не станеться, та зрозумів, що оці всі навмисне бадьорі слова йе тільки/не втішають жінку, а завдають їй ще більшого болю.

1 він просто сказав: і

— Глядітиму, мамо,— хоч жінка оця була не набагато старша од нього. і

— А я за вас день і ніч Бога молитиму! — мовила вона з такою жагучою силою, з такою вірою в оту майбутню молитву свою, що Світличному аж запекло у грудях Вийшов з хати, даючи собі обіцянку оберігати Степана, хоч і сам до ладу не знав, як її здійснити: скільки їх, Степанів, уже розкидано по вкраїнських степах!..

Розшукали мішок, дістали кулемет. Степан хотів одразу ж завдати його собі на плече, але Світличний сказав, що першим номером він призначає Степана, а другим — Пекельного, отже, другому номерові кулемета й нести, як водиться в армії. А Степан хай візьме у нього гвинтівку. Однак Пекельний уперся,— гвинтівку нестиме теж. "Неси!" — махнув на нього рукою Світличний, бо знав, коли Корній вже що надумає, то хоч кілок на голові у нього теши.

Ішли усю ніч... Та ще дві... Весь час під дощем, промоклі до нитки, і двічі днювали в позаминулорічній стодолі, з соломою, геть перепрілою, бо села потягнулися густо — і в них повно було поліцаїв, а третій день провели в бур'янах, недалеко од шляху: наламали бадилля, та так і полягали на нього, і мокра земля аж чвакотіла під ними, і вони тремтіли од сирості, і Ганжа сказав уже ввечері, коли звелися та пішли далі,— швидко пішли, щоб хоч трохи зігрітися:

— Оце аби до війни отак полежав — палила б пропасниця! А тут — як на собаці!

А на четвертий день їм пощастило: набрели на польовий табір.

Тут стояли до війни трактористи: досі збереглися накатані гусеницями сліди, купи ганчір'я в мастилі, аж червоні од іржі гайки та гвинти, дві перевернуті бочки. Андрій похитав одну — в бочці важко хлюпалося. Видно, невідомі трактористи так квапилися, що й пальне забули. Чи не німці насідали? І трактористи, хто в чому, скочили на сталевих своїх коників та й подались навпрошки. Бо й слід вів останній — не на шлях, а в поле — прямо на схід.

Ганжа пройшовся тим слідом, мов сподівався наздогнати трактористів, і таки недаремно: це був старенький "фордзон", ветеран колективізації,— волікся, мабуть, слідом за потужнішими побратимами, з останніх спрацьованих сил вибиваючись, та й закашлявся, та й занімів старечим серцем своїм, і тоді тракторист вицідив з бака пальне, облив дідугана і підпалив: трактор стояв геть обгорілий, з пошматованим од вибуху баком, і така гнітюча приреченість віяла от мертвого заліза, що у Ганжі й на серці защеміло.

— Одгулявся, коняко? — запитав співчутливо, та й провів по металевому боці долонею. Долоня враз узялася іржею й сажею, але Ганжа її навіть не витер важко пішов назад, до вагончика, у якому раніше жили трактористи.

Рятуючись од дощу, всі вже забралися досередини. Тут теж стояв невигубний дух мастила, валялося брудне ганчір'я: одразу видно було, що трактористи не належали до людей акуратних,— і Неля вже заходилася давати лад: зробила з бур'яну віник, стала підмітати підлогу. Решта ж сиділа на двох табуретках, на великому тапчані, на якому спали трактористи: там і досі валялися брудні, засмальцовані подушки і подрана, вся у мастилі куфайка.

— Де ти пропадав? — поцікавився Світличний.

— Так., ходив...

Ганжа втомлено зняв автомат, обережно поставив у закуток Підійшов до грубо збитого столу, до єдиного вікна з висадженою рамою. Одірвався поглядом од вікна, побачив забуту стіннівку: якимось школяриком старанно намальований заголовок "Червоний тракторист", і трактор під заголовком, і вирізаний із газети та наклеєний портрет Сталіна праворуч. Але не на заголовок, не на трактор, не на Сталіна навіть дивився Ганжа, а на останню колонку: "Що кому сниться?" — де був намальований тракторист, який солодко спав прямо під трактором, а над головою у нього стирчала півлітра. І щоб не було жодного сумніву, хто то зображений, чорнів іще й напис: "Трактористові Василеві Хоменкові сниться півлітра". Ганжу так у жар і кинуло: враз пригадав, де бачив оцю газету. На столі в знайомого директора школи, з яким він партизанив ще в часи громадянської і якого провідав перед Першим травня сорок першого року. Він одразу ж упізнав цей малюнок ще й тому, що директор тоді його запитав, чи зручно в першотравневій газеті наводити критику. "А п'є?" — спитав, здається, Ганжа. "Та не просихає!" — "Тоді наводьте!.." Ганжа одірвавсь од газети, схвильовано мовив:

— Хлопці, знаєте, де ми?— Вже на Хоролівщині!.. Тут недалеко й знайоме село,— І хоч він напевне не знав, скільки кілометрів до нього, бо в таборі перед війною не був, вирішив одразу ж туди піти.

— В тебе там є хто знайомий? — поцікавився Світличний.

— Має бути.— Хоч директор ІЦКОЛИ навряд чи й лишився в селі. Натомість Ганжа пригадав ще (одного чоловіка. Шкільного сторожа й конюха, який його підвозив до залізниці і з яким вони багато про що поговорили в дорозі. Ганжа й досі пам'ятав ту розмову: сторож виявився людиною тямущою та цікавою і про все, що діялося у світі, а особливо в селі, мав свою думку, яку й відстоював однією й тією ж фразою: "Е, не кажіть!.." Тож сторож отой напевне є у селі, Ганжа пам'ятав навіть, що він живе одразу ж біля школи, бо й коней шкільних тримав у себе в дворі і вони тоді виїхали прямо од нього.

— Автомат не береш? — спитав Світличний, коли Ганжа вже зібрався.

— Щоб одразу видно було, хто я?.. Вистачить і цього,— торкнувся рукою кишені, де лежав пістолет.

ч Зачекай.

Світличний пішов до нар, дістав із кишені піджака єдину гранату.

— Тримай. Може ж, таки пригодиться.

Ганжа зважив гранату в руці, наче приміряючись, як її кидати, поклав до другої кишені. Удвох вийшли надвір.

Дощ мовби розійшовся ще більше, довкола тьмяно блищали великі калюжі, обважнілі од вологи бур'яни аж похилилися, посічений простір набув отого безнадійно збляклого кольору, коли здається, що всі фарби змиті навіки, що вгорі давно щезло сонце і невідомо яким побитом тримаються нужденні залишки світла.

— Ну й ллє,— аж здригнувся Світличний: уявив, як ото буде Ганжі одному на степовій розкислій дорозі.— Ти ж одразу не лізь — спочатку розвідай як слід!

— Спробую,— ледь усміхнувся Ганжа.

— Ну, вертайся здоровий! Та гляди: підстрелять поліцаї, то й на очі не попадайся! — пожартував Світличний.

Ганжа лише кивнув головою. Насунув поглибше на голову кепочку, підняв комірець піджака, ступив під дощ.

Світличний же, хоч і ліг разом з усіма і трохи зігрівся, а заснути не міг: все думками був із Ганжею. І здавалося: чавкотять його кроки. Схоплювався, одчиняв двері, вслухався у темряву, але нічого не було чути. Тільки дощ, дощ, дощ, нудний та затятий, наче небо зібралося затопити всю землю, а разом погасити й пожежу, яка палала на ній ось уже який рік...

Ганжа повернувся посеред ночі, та не сам, а з якимось чоловіком. І хоч як вдивлявся Світличний, не міг розгледіти, що за один.

25 А.Дімарои

769

— Ось,— озвався з пітьми Ганжа,— привів ще одного партизана.

— Е, не кажіть! — одразу ж пролунав тенорок.— Який я там партизан! 1

"Сторож",— здогадався одразу ж Світличний.

— Не хотів одпустити самого,— пояснив Ганжа, вже зайшовши до вагончика. Одразу ж і сів, так, мабуть, натомився.

— А то ще заблудилися б! — відгукнувся сторож.— Де ж це видано, в таку погоду серед ночі самому ходити!

— А ви як добиратиметесь?

— А з вами й вернуся!

— Все хитруєте, Панасовичу? — теплий голос Ганжі.— Боїтеся, що я до села вдруге не втраплю?

— А й не втрапите! Хіба не блукали? Аби не собаки, то хтозна-куди і прибилися б.

— Ваша правда,— погодився Ганжа.