Біль і гнів - Дімаров Анатолій
Та й пригадав, як запопадливо допомагали поліцаї вантажити зброю. А потім виносили з власних дворів: той мі іюк борошна, той хліб, щойно спечений, той волік підсв шка з сажа. Одкуповувалися за власне життя чи й справді совість проснулася? Ганжі хотілося вірити, що совість. Хай не в усіх, хай більшість із страху старалася, але ж були серед них і такі, що тепер ріж їх — не підуть у поліцію.
Хоча б отой, Петро. Як він просився, уже коло власного
ДВОру:
— Візьміть мене із собою!.. Візьміть!..
І потім його вигук,— позаду, із темряви:
— Я все одно прийду до вас.
"А прийде!" — аж усміхнувся Ганжа. Подумав, що коли з'явиться з гвинтівкою чи з автоматом проситися в загін, у нього навряд чи й вистачить сил удруге відмовити. "А начальника їхнього таки слід було б розстріляти. То — гнида!.."
Наздогнав Світличного, який ішов попереду (дощ немов пересіявся), спитав:
— На хутір завернемо? — І щоб Світличний не відмовив зопалу, бо тоді вже як упреться — з місця не зрушиш, показав на підводу: — Треба ж із оцим добром розібратися. Та й подумати, що далі робити.
— Мало думали?
— Може, що й мало. Світличний якийсь час ішов мовчки.
— Скільки до хутора?
— Кілометрів сім.
— А якщо там німці?.. Чи поліцаї?..
— Перевіримо... Хоч навряд чи там будуть: біс його й зна де од шляху
— Панасович давно там був?
— Ще перед війною,— признався Ганжа.
— Отож-то й воно! Може, од хутора вже й сліду не лишилося, а ми попремося чортзна-куди!
— Ну, тобі видніше! Вирішуй як знаєш. Світличний, ще трохи пройшовши, спитав:
— Він хоч про дорогу, сторож твій, як слід розповів? Ганжа усміхнувся на "твого сторожа", відповів:
— Дорога скоро і буде... Як дійдемо до груші, то одразу ж і треба брати праворуч.
— Де ще та груша! — буркнув Світличний, однак Ганжа
зрозумів: погодився. Тепер т|зеба лише подбати, щоб не
напоротися на поліцаїв чи німців. Якщо їх і справді занесла
лиха година на хутір. і
Поліцаїв на хуторі не було. Ні поліцаїв, ні німців — були тільки Галя, Тетяна, Івась та Ашот, який лише вчора повернувся до хутора. Прибився серед ночі, і жінки, на смерть налякані, довго не відчиняли: здавалося спросоння, що то достукується зарізаний Іван. А коли Ашот догадався нарешті озватися, і вони його упізнали, і до хати впустили, і засвітили бликун, то так обоє і охнули: весь одяг Ашотів був забризканий кров'ю, кров оту не змив навіть дощ.
— Зарезал,— сказав коротко Ашот.
— Кого?! — аж простогнала Тетяна.
— Кого, кого! — Ашот зірвався з лави, збуджено забігав по кімнаті.— Він нас буде резать, да?! Убивать, да?! — Кричав на жінок так, що вони аж одступили од нього.
Не схотів навіть поїсти. Підхопив кулемет, подерся на горище, хоч Галя й постелила в кімнаті на лаві. Одштовхнув її рукою:
— Адстань!
Порипів — чули — драбиною, шурхотів потім довго над головами.
Згодом затихло.
А вони вже так і не могли заснути. За темними вікнами шурхотів тоскно дощ, хлюпав і схлипував, вони ж лежали рядком на широкому ліжку, лежали й дивилися на вогняний язичок, що його так і не наважилися погасити, і Галя кілька разів підхоплювалася: доливати олії. Боялася пітьми, мабуть, не менше, аніж Тетяна. Бо тоді знову випливе ота, сусідня, завішена двома ряднинами кімната, випливе, вивернеться, як рукавиця, і Иванове страшно укорочене тіло... І хоча вони його поховали три дні тому,— аж у кінці саду, за клунею, здавалося обом, що він і досі лежить у тій кімнаті, а одпанахана його голова валяється при самім порозі...
Як того ранку валялася...
Бо Жорка зарізав Івана під ранок. Одчикрижив йому начисто голову, як отому німцеві з золотими коронками, хоч Іван жодного золотого зуба не мав,— Жорка, мабуть, не міг уже інакше й різати,— одібрав ^ ще сонних Ашота й Пилипа їхню зброю, навіть кулемет забрав: боявся, щоб вони його, в свою чергу, не вбили...
А перед тим вони з Іваном ділили золото. Весь вечір, до пізньої ночі, ділили награбоване золото. Приглушені їхні голоси лунали тут, у кімнаті, де лежали жінки та Івась, неспокійна смужечка світла золотим відблиском металася по долівці.
— Збираються,— шепотіла Галя Тетяні.— За гряницю збираються.
Тетяна знала й без цього, що збираються. Ще тиждень тому, коли вони повернулися з поїздки особливо вдалої, коли притягли здобич до хати, коли все роздивилися та перемацали, відкладаючи, що взяти з собою, а що продати знайомим перекупщикам з міста (за золото ж, звісно, тільки за золото, золото їм лише й світило), перекупщикам, з якими мав справу лише Жорка, бо то були його давні знайомі, фарцовщики, що якимось дивом урятувалися од в'язниці, а може, і вийшли з в'язниць, коли з'явилися німці, і знову взялися за старе, і Жорка одвозив їм повен фаетон "шмотків", а повертався з "рижйом", і Йван питав підозріло: "Оце й усе?", а Жорка бив себе в груди, бив і кричав: "Ти щьо, не віриш?! Жьорі не віриш?!" — на що Іван відповів неохоче, що вірить, хоч з обличчя його не зникала підозра: він таки Жорці не вірив, день і ніч, мабуть, мучився, що той його обкрадає.
А тиждень тому Іван, веселий та балакучий, якийсь аж на себе не схожий, коли сіли обідати й налили по чарці, звівся, розправив молодо плечі, дзвінко сказав:
— То вип'ємо за щасливу дорогу!
А Галя весь отой день ходила заплакана (вона таки любила Івана, хоч і слала йому чортів у очі й позаочі, хоч і проклинала його: де він і взявся на її нещасну голівоньку), весь тиждень заплакана була й сердита, аж Тетяна боялася підступатись до неї, бо коли одного разу не витримала — спитала пошепки, чи вони й справді збираються, Галя аж ополоник пожбурила:
— Хай ідуть, щоб і земля провалилась під ними!
Та Йван не помічав Галиного обличчя сердитого, не хотів помічати. В очі йому вже світила Туреччина, далека поки що Туреччина, де він стане паном. Ого, яким паном, на всю губу паном, бо там таки люди живуть, а не більшовики чи німці, які його так обдурили... Там таки справжня житуха, були б лише гроші в кишені. А гроші в Івана були, не гроші навіть, а золото, у мішечку брезентовому, тричі обмотаному й тричі обв'язаному, в мішечку, що важчав день од дня, важчав і гладшав... У мішечку, що з ним Іван ніколи не розлучався, і коли Жора, лишаючись наодинці з Іваном, просив дати той мішечок, щоб глянути, чи багато вже набралося "риж'я", в Івана одразу ж псувався настрій: стежив ревниво, як Жорка запускає руку, дістаючи то коронки, то ланцюжки, то годинники, врешті-решт не витримував:
— Дай сюди! і
Одбирав у Жорки мішечок, зав'язував старанно і одразу ж ховав до командирської сумки, а якою не розставався весь день. А на ніч клав під подушку, під голову. І перше, що робив, поосинаючись,— намацував сумку...
Тож вони того разу ділили золото. До пізньої ночі ділили. Чутно було: часто сварилися. Крізь ряднину проривався то Іванів бас сердитий, то Жорчин різкий тенорок, одного разу жінкам навіть здалося, що вони зчепилися битись: гримнув, упавши, стілець, посунувся стіл. Вони аж завмерли, прислухаючись, але там, мабуть, не билися: засміявся з чогось Жорка, відповів весело Йван.
Й одразу ж появився у дверях. Постояв, притримуючи рукою ряднину, прислухаючись, мабуть, чи сплять, потім прокрався до мисника. Щось там намацував, щось брав, чимось торготів обережно, потім так же тихенько повернувся назад. І жінки почули, як забулькотіло в склянки.
— Пийте, пийте, бодай отак вашу кров пили! — шепотіла зло Галя: вона вже не криючись плакала. Аж тепер, мабуть, по-справжньому повірила, що Іван таки їде до тієї, бодай вона йому й провалилась, Туреччини. Що Йван її кидає... Вона вже аж трусилася, і Тетяна, не знаючи, чим втішити, мовчки гладила її по плечу.
Вони довго пили, про щось розмовляли, і говорив здебільшого Жорка: веселий його тенорок не вмовкав ні на хвилину, а Йван відповідав зрідка, і потім, уже випивши, світло погасивши і полягавши у ліжка, вони ще довго перемовлялися — такі були збуджені...
Заснула, наплакавшись, Галя, давно спав Івась, а Тетяна все не спала, все дослухалася до тих голосів, все думала, що їй робити далі, куди податися в оцьому незатишному світі. І нічого не могла надумати. І, геть змучена, вже аж під ранок важко провалилася в сон.
А рано-вранці її розбудила Галя.
Стояла біля ліжка в одній сорочці, торсала щосили Тетяну, а на застиглому, як маска, обличчі, в розширених очах бився такий жах, що Тетяна аж похолонула.
— Що?.. Що?..— закричала підхоплюючись.
Галя затулила щосили долонею рота, затрусила німо головою: і Тетяна, зрозумівши, що скоїлося щось жахливе, скочила з ліжка, стала хапати кофту, спідницю, хапати й кидати, не усвідомлюючи навіть, що вона й робить. Л Галя вже показувала їй рукою на ряднину, що висіла на дверях, і її всю аж тіпало...
Як вона не збожеволіла, коли одхилила ряднину й мало не наступила на відрізану Іванову голову, не знала й сама. Опустила ряднину,, ухопилася руками за стіну, бо в^е так і попливло перед очима, й затрусилися, підламуючись, ноги. Галя ж дивилася на неї, все так же затуляючи долонею рота. Галя мов ще надіялася, що Тетяна обернеться й скаже, що там нічого немає, що їй все привиділось...
Трохи отямившись, Тетяна повела Галю із хати: на вітер, під дощ,— подалі од тієї кімнати. Двір зустрів їх темними проваллями дверей: у сараї, у клуні, в коморі. В широко одчинені ворота вели глибоко продавлені сліди од коліс,— аж тепер подумала Тетяна про Жорку, Ашота й Пилипа й пригадала, що Ашот і Пилип ночували у клуні. Залишила Галю, метнулася до клуні. "Ашот!.. Ашот!.." Клуня німо мовчала. Тетяні здалося, що й Ашот лежить зарізаний, в грудях у неї аж сколихнулося, каламутно й нудотливо, замерехтіло, попливло перед очима. Відчуваючи, що ось-ось упаде, вчепилася в одчинені двері...
Згодом, переконавшись, що Ашота й Пилипа, слава Богу, в клуні немає, Тетяна повела Галю до хати: дощ лив і лив, обоє встигли добре намокнути. Галя ж до того була лише в сорочці, то недовго й застудитися,— на Тетянині плечі враз звалилося все: й зарізаний Іван, і Галя, яку вона вела за руку, мов безпорадну дитину, й Івась, який іще спав, нічого не відаючи... А може, й проснувся, може, встав з ліжка і, шукаючи матір, іде оце зараз до тієї страшної ряднини... Тетяна вбігла до хати, щоб перейняти Івася, але син ще спав.
Тоді вона заходилася коло Галі: дістала суху сорочку, переодягнула, поклала у ліжко, бо Галю вже тіпало.
