Біль і гнів - Дімаров Анатолій
З даху на спину лилися холодні струмені води, але він того майже не помічав, весь націлений до кидка, до удару ножем.
Дійшов до рогу, прислухався, визирнув: знову нікого. Рушив далі. Завмер під вікном, що чорніло мокрими ставнями,— там лунав наче голос, якесь бу-бу-бу, монотонне й невиразне, мов читали заупокійну молитву. І хоч Андрій ніколи у церкві не був, йому спала на думку саме молитва: десь, мабуть, чув.
Поліцаї!..
Ще обережніше рушив уперед: не могло ж того бути, щоб вони не виставили вартового! Він уже бачив в уяві спину і як метнеться на неї. (Рот! Затулити найперше рота!) Ручка фінки аж пекла, аж горіла в долоні... Ось і ріг, за яким неодмінно має бути вартовий... Андрій знову прислухався, але, крім одноманітного шуму дощу, нічого не чув.
Тоді він обережно виставив голову.
Вдивлявся до болю в очах.
Нікого.
Тільки чорніє розмитою плямою ґанок.
— Спокійно живуть,— буркнув Світличний.— Не бояться.
— А кого їм боятися! — озвався сторож, і всі аж докір учули в тому зауваженні.
— От що, Панасовичу,— обернувся до нього Світличний,— спасибі вам за все. А тепер мотайте швидше додому, щоб вас не побачили разом із нами.
— Та піду вже, піду. То звиняйте, коли що не так,— сторож усе товкся біля них, йому жаль, мабуть, було розставатися з партизанами. Врешті подав руку Ганжі, Світличному, на прощання сказав: — Ви ж у сіни як зайдете, то двері праворуч. Там тільки руку простягнути...
— Та вже якось намацаємо...
— То Бог у поміч вам, хлопці... Та не забудьте посуд занести. Воно ж війна, ніде не дістанеш,— додав, наче виправдовуючись.
— Не забудемо.
— За ворітьми й покладіть. А я підберу. То бувайте здорові!
— Бувайте і ви! Спасибі за всь!
Постояли, мимоволі прислухаючись до кроків сторожа, потім Світличний скомандував:
— Нелю, Андрію,— до вікна!.. Стануть стрибати — з автоматів... Ти, Степане, лишайся з кулеметом на вулиці... Решта ж — за мною! — Завдав мішок на плече, рушив до ґанку.
В сінях теж не було ні душі. Лише праворуч, з-за дверей, лунав монотонний голос. Світличний затупотів щосили ногами, потягнув двері на себе.
— Добридень у хату! — привітався весело.
В яскраво освітленій кімнаті було повно поліцаїв. Сиділи на лавах, спинами до дверей, обличчям до столу, до невеличкого чоловіка з прилизаним чубчиком, в німецькому, без погонів, мундирі,— чоловічок тримав у руках великий аркуш паперу, він строго, а водночас і трохи здивовано втупився в зайду: не звик, мабуть, до того, щоб отак безцеремонно вривалися до них у приміщення. Поліцаї ж усі, як один, враз обернулися: дивилися на незнайомого чоловіка з мішком у руці (вже у руці, а не за плечима), а друга рука для чогось у мішку, наче він там щось намацує... ще й при зброї, з очима такими відчайдушно-веселими, наче він, чоловік отой, прямо з порога сплесне в долоні та й піде у танок.
— Х-ху, ледве добралися!
— Хто ви такі? — запитав начальник поліції: він уже звівся, але од того наче вищий не став.
— Зараз узнаєш! — пообіцяв ще веселіше Світличний і обернувсь до дверей: — Заходьте, хлопці, не соромтеся: тут усі свої!
Поліцаї ще більше витріщилися, побачивши "хлопців": мокрих, зарослих та забрьоханих, мов болотяних дідьків. Зупинилися в дверях і в кожного в руці — теж зброя.
— Та хто ви такі? — в голосі начальника поліції вже пролунала тривога.
— Та кажу ж: зараз узнаєш!
Світличний підійшов прямо до столу, поклав мокрий мішок. Там щось торохнуло, брязнуло, темна пляма одразу ж поповзла по столу — Світличний одгорнув набік папери, а другої руки з мішка не виймав, другою продовжував там щось притримувати. Повернувся веселим обличчям до поліцаїв, спитав:
— То як, хлопці, житуха? (
Поліцаї заворушилися, декотрі стали всміхатися навіть: чоловік їм явно починав подобатись.
— Помирати не хочеться?
— Хто ж би хотів! — реготнув. один із поліцаїв.
— То й добре!.. То й молодці!..— Світличний явно ігнорував начальника поліції, який стояв, не знаючи вже, що його й робити. Дуже ж бо незалежно та сміливо поводив себе оцей незнайомець! Ще, гляди, якесь начальство з району... А Світличний ще глибше засунув руку в мішок, спитав:
— А вгадайте, хлопці, що тут у мене?.. Хто вгадає, тому перша чарка... Е, ні, руками не мацати! — бо поліцаї так до столу й посунули.— Так хто перший вгадає?
— Сулія з перваком! Регіт.
— Смажене порося! Регіт ще більший.
— От і не вгадали!.. Тоді, може, ваш начальник угадає? — повернувся нарешті Світличний до чоловіка в мундирі. Той криво усміхнувся, але голосу не подав.— Що ж, доведеться підказати: гранати тут, хлопці! Одна протитанкова, а дві звичайні. І три протитанкові міни... Уявляєте, що б тут було, аби вони вибухнули?
"Хлопці" як стояли, так і оклякли. В декого аж щелепа одвисла...
— Ото, вже й злякалися! — здивувався Світличний.— Не бійтеся, я ж рукою запобіжник притримую... Чеку, правда, висмикнув, а запобіжник під пальцями. Що я, дурний — одпускати? То хіба що хтось із вас на мене накинеться чи вистрелить у спину, отоді вже не обезсудьтс Тоді одпущу.
Поліцаї вже й зовсім обмерли. Дивилися на мішок прикипіло, окрім того мішка нічого й не бачачи. Один лише начальник зібрався на голос. Хоч і в нього посіріло обличчя:
— Хто ви такі?
— Ху ти, забув! — ляснув себе по чолу вільною рукою Світличний.— Хотів одразу назватися, та, бач, забув.. Партизани ми, панове поліцаї!.. А до вас завітали, щоб розжитися зброєю. Люди ми скромні, багато просити не будемо: заберемо, що у вас є, та й бувайте здорові... Ну ти!_ Опусти руку!.. Руку, кажу! — бо начальник поліції, почувши про партизанів, інстинктивно смикнувся до кобури.— Я тебе стрельну, гнидо вонюча!.. Вітько, забери в нього пукавку!
Вітька якось аж неохоче одірвався од одвірка, лінькувато підійшов до начальника поліції: він, як ніхто, умів підігравати Світличному. З нудьгуючим виразом розстебнув кобуру, дістав пістолет, опустив до кишені. І з тим же нудьгуючим виразом — мов, нам це не первина! — пішов до дверей.
— Отак буде краще,— сказав Світличний.— А то, бач, стріляти! А ти про свою жінку подумав? Про діточок маленьких, що лишилися б сиротами? Про їхніх дітей он подумав? — кивнув у бік поліцаїв. І хоч усі поліцаї навряд чи й устигли завести дітей, такі були молоді та зелені, багато хто з них закліпав жалісно повіками... Лежить же оно на столі... Страшно і глянути... Лежить їхня смерть неминуча і аж ворушиться під рукою вже не кумедного — страшного чоловіка...
— Ану, хто навоняв? — поцікавився строго Світличний.— Фу, пани поліцаї! — аж похитав головою. А "пани поліцаї" вже й дихнути боялися.— Ну, гаразд, прощаю для першого разу... Отже, таю ви нам добровільно здаєте всю зброю, а щоб ніхто не подумав, що ми вас присилували, то про це й записку напишете... Ручка є?.. А чорнило?.. От і добре!.. Бери папір, пане начальнику, сідай і пиши... Пиши, пиши, я продиктую... Значить, так: "Командирові партизанського загону товаришеві Світличному..." Написав?.. Тепер двигай далі: "Ми, поліцаї села..." Яке пак ваше село?
— Зачепилівка! — хтось запобігливо.
— "..поліцаї села Зачепилівка, усвідомивши всю мерзотність служби на німецько-фашистських загарбників..." Не квапся, пиши краще, а то німці ще й не втнуть... "...німецько-фашистських загарбників, які рано чи пізно, а знайдуть могилу на нашій землі, вирішили всі як один... стати на шлях активної допомоги партизанам". Тому ми уклінно просимо вас, товаришу командире, прислати в наше село партизанів, аби ми змогли передати їм зброю. А саме: кулеметів ручних..." Скільки у вас кулеметів?
— Три.
— Молодці, спасибі, що приберегли!.. "Три ручні кулемети з дисками..." Автоматів? Усього два?.. Що ж ви, хлопці, так погано старалися?.. Пиши, скільки й гвинтівок.
— Хай пише, скільки-патронів! — Вітька од порога.
— Зачекай, не лізь поперед батька у пекло! Бач, чоловік аж спотів.— Лоб начальника поліції й справді був геть мокрий.— Ми ще до гранат не добралися, а ти — про патрони...
Були й гранати: два ящики. І набої: в коробках та насипом. Автоматних же: дві повні коробки.
— А більше немає? — допитувався жадібно Вітька.
— Є ще у них удома,— пригадав один з поліцаїв. Та й показав на начальника поліції, що кляк за столом.
— Що ж ти мовчиш? — Світличний до того докірливо.— Ми до тебе з душею одкритою, а ти хитрувати... Негоже, негоже... Ну, гаразд, пиши далі: "Хай ця наша зброя послужить вам у винищенні фашистської погані..." Написав?.. А тепер з нового рядка: "Смерть фашистським окупантам!" Т знак оклику... Та більший став, що ти поставив, як чвиркнув!.. А тепер підпишися! Ось тут. Молодець! І ви всі підписуйтесь, панове поліцаї... По черзі, по черзі, місця всім вистачить. А ти їм ручку віддай: бач, писати як розохотився! — Бо начальник поліції ніяк не міг розстатися з ручкою: прикипіла до пальців, чи що?
Коли поліцаї всі до одного підписалися (той чиркав, мов ждав, що йому от-от вріжуть по шиї,— підмахнув та й од столу подалі, а той виводив, аж язиком помагав), коли поліцаї поставили підписи. Світличний взяв отого листа примусового, похукав, щоб висохло чорнило, непоспіхом склав, заховав до кишені. Поліцаї стежили за його рухами так, наче не папір — їхню долю запакував до кишені Світличний.
— Тепер моліть, хлопці, Бога, щоб я не надумався оцю вашу заяву передати німцям... Догадуєтесь, що тоді буде?
Догадувалися. Похнюпили голови, вид — як у вішальників.
Світличний же тим часом поцікавився, чи не знайдеться підвода. Щоб повантажити зброю. Та й дещо з харчів. Висловив надію, що пани поліцаї і в цьому партизанам поможуть. Борошенця мішечок, кабанчиків пару...
— Хай сала дають! — нагадав од порога Пекельний: щойно появився у дверях,— одпустив, мабуть, Степан.
— Еге ж, і сальця не забудьте — хто чим багатий. От ви пригадайте, подумайте, що в кого є, то як повантажимо зброю, одразу ж і рушимо по ваших дворах.
Думали. Тужились — думали. Аж гусло повітря — пригадували.
Потім, поки Вітька з одним із поліцаїв ходив за підводою (парокінною, виїзд самого пана начальника), поки вони вернулися, чекали в тій же кімнаті. Вся зброя уже лежала в сінях, на порозі тепер уже замість Вітьки стояв Пекельний — пильнував, щоб ніхто не надумався ви/жочити. Та поліцаї про це, здається, і подумати боялися...
— Жаль, що всіх одігустили,— скаже потім Вітька-моряк про поліцаїв.— Я отого начальника їхнього першого пришив би!
— Нічого, нікуди він од нас не втече,— втішив його Ганжа.
