Біль і гнів - Дімаров Анатолій

І перший біль полоснув щосили по серцю.

Й одразу ж його хтось ухопив за ноги. Ухопив, поволік по шорсткій підлозі обличчям, і Васильович на якусь мить утратив свідомість. Коли ж отямився, то перше, що почув,— басовитий перестук кулемета. Стріляло над вухом, б'ючи болісно в скроню, а кров хлюпотіла вже в роті, лилася з-поміж зубів,— Васильович захлинувся... закашлявся, і кашель обривав йому все всередині, і біль був такий, що не було сил навіть стогнати. Боячись, що ось-ось він знову втратить свідомість, Васильович одірвав од підлоги лице і перед ним, наче в тумані, гойднулася спина німця, що стріляв з кулемета. Туди, в степ, у хлопців...

Васильович, мов виринаючи, ухопив судомно повітря і знову забився у кашлі, що вивертав усі нутрощі, а коли трохи одкашлявся, побачив наган: зброя лежала поміж ним і німцем. Він спробував вивільнити руку але тіло придавило її, його ж < власне тіло, воно було вже наче мертве: жили тільки очі, що прикипіли до зброї, та напружена до краю свідомість. Він смикав рукою і смикав, вивільняючи її з-під власного тіла,— нарешті вивільнив і, зовсім обезсилілий, опустив донизу лице. В голову било і било: здавалося, що кулемет стріляв не в степ

— ПрЯМО у НЬОГО: В ЧЄрЄП, у МОЗОК, 2 ВІН, ПрОШИТИЙ ВеСЬ

кулями, якимось чудом іще живий. Знову закашлявся, захлинаючись кров'ю, і, застогнавши, одірвав лице од липкої підлоги: знав — це вже востаннє. Наган лежав майже поруч — тільки дотягнутися: шкрябаючи рукою, обдираючи, ламаючи нігті, він тягнувся до нього, тягнувся, а наган мов відповзав, а кулемет все бив, бив по вкрай змученому мозку. Тоді він, зібравшись з останніми силами, усім тілом рвонувся вперед...

І Гайдук, вискочивши на балкон, побачив непорушні тіла, а там, унизу, вже не в полі — на подвір'ї — постаті в білому, що, стріляючи, бігли до палацу. Гайдук щодуху метнувся назад, донизу, до Віллі: розшукати, врятувати камрада, од якого залежало все його, Гайдукове, майбутнє... Гайдук стрибав сходами через трупи гостей, а стрілянина вже тут, біля ґанку і тупіт, і крик "Де Віллі?! Де Віллі?!" І, налетівши на Віллі, ухопив, потягнув за собою донизу. У бункер з бетонованими стінами, з броньованими, як у танках, дверима,— заховатися, одсидітись, поки прибуде підмога, поки їх визволять... Віллі стрибав, наче хорт,— Віллі теж хотів жити... А хто не хотів зараз жити?.. ♦Давай, Віллі, давай!.." Якийсь товстун застряв попереду — в спину його, у потилицю! Нижче, нижче, молячи Бога, щоб ніхто їх не випередив, не замкнувся у бункері...

Добігли, ускочили. Удвох навалилися на масивні броньовані двері, зачинили, замкнули на засуви...

Ну, дякуй, Віллі, німецькому богові! Та мені, Гайдукові, твоєму камрадові!..

А по той бік уже стукіт і крик приглушений, здушений, там набилося, мабуть, гостей по самісіньку зав'язку, а серед них, можливо, й хазяїн... Не треба. Віллі, не одчиняй: все одно всім не вистачить місця, хай вони гинуть першими, а ми вже після них! Чуєш: стріляють уже тут, в коридорі!.. Хитнуло, рвонуло — граната!.. Прислухались, молячи Бога, щоб було по той бік якнайбільше гостей. Хай завалять до стелі, аби лиш партизани не вгледіли двері.

Бо тоді їм каюк.. Рвонуло іще раз. Затихло...

А вони все ще стояли завмерлі, все ще вслухалися: аж не вірилося, що їм удалося врятуватись! і

— Пішли,— прошепотів нарешті Гайдук: він уже тремтів. Притулився до холодної стіни, витер мокре чоло.

Було темно і тихо, наче у склепі. Лише чутно: важко дихає Віллі.

— Пішли... Врятувалися...— прошепотів знову Гайдук: аж пекло підбадьорити Віллі й себе, переконатися ще раз, що смерть їх обійшла стороною.

— Ну, Віллі, тепер сто літ житимемо! — Гайдук уже сміється, охоплений нестримною радістю. І якоюсь аж ніжністю до камрада.

— Замовчи! — прошипів Віллі: він усе ще прислухався — не вірив, що партизани забралися геть.

А вони таки забралися, вони таки пішли, партизани: приглушений тупіт лунав уже над головою, тупіт і скрегіт,— щось наче совали, щось тягнули важке,— меблі, чи що? — Гайдук прислухався, а уява вже малювала машини, повні солдатів, що мчали з району... Та — що це? Якийсь наче дим... Звідкіля тут дим?_ Гайдукові спершу здалося, що то Віллі запалив сигарету, але Віллі не курив... Тоді звідки ж тут дим?.. Гайдук нахиляється: йому здається, що дим проникає ізнизу, і, задихнувшись, закашлюється: густий їдкий дим йому вже майже до пояса. ♦Пожежа?.. Вони підпалили палац!.." Гайдук кинувся до дверей: одчинити, вибратися з цієї пастки страшної, поки їх не подушило, зіткнувся з Віллі — той теж смикав засуви, рвав їх на себе. "Зараз, Віллі, зараз!.." Одімкнули нарешті, навалилися, але двері не одчинялися: у щось упирались, м'яке, неподатливе. "Трупи!.." Гайдук аж застогнав у відчаї, гатив і гатив у двері — плечем, усім тілом, а дим уже по груди, по шию, густий, наче дьоготь... "Давай, Віллі, давай!" — а Віллі уже поруч немає, Віллі кудись щезнув... "Віллі!.. Віллі!.." Одбіга од дверей, налітає на Віллі — ледь не збиває камрада з ніг. І в лице йому, в жадібно розтулений рот, б'є, немов з джерела, чисте повітря. Ще не розуміючи, звідки то, Гайдук припадає до продухвини і ковтає, аж здригаючись тілом, але тут чиясь рука хапає його за плече, оддирає, одштовхує, б'є щосили у груди. Гайдук знову пірнає у дим і, видираючись, рвучись до повітря, до свіжого струменя, натикається на спину, що заступає, одштовхує, одкидає у дим, і, захрипівши од люті, впивається у неї руками.

Б'ються камради запекло, на смерть. Хриплять, рвуть один на одному мундири, намагаються дістати до горла. І, вже упавши, вже свідомість втрачаючи, не випускають один одного з рук:..

І німці, які врешті-решт прикотили з району, так їх потім і знайшли: на підлозі, із спотвореними люттю обличчями, не могли розчепити рук: навіть мертві вони продовжували душити один одного...

І вдруге прогриміла війна над Тарасівкою — у вересні сорок третього. Прогриміла, прокотилася на захід. І тоді з обгорілого льоху, мов із могили, вибралася на світ білий єдина душа, що лишилася в селі. Ганна Кононенчиха, мати трьох синів, які воювали на фронті (а може, й загинули), й однієї дочки, яку забрали в Німеччину, дружина чоловіка, якого спалили взимку, другого дня нового року, після того, як партизани розгромили маєток. У той день спалили всіх чоловіків Тарасівки — немовлят навіть з колисок висмикували. І був плач великий по всьому селу, і жінки чіплялися за чоловіків та синів, а їх били прикладами в груди і голови. І була ще рясна стрілянина: на тому кутку, біля Шульженків, бо коли забирали сина з колиски, то безногий Євген вирвався з рук жандарма, висмикнув з-під подушки автомат та й поклав усіх німців, що набилися в ,хату. А потім одстрілювався, поки й згорів: із сином, із жінкою Катрею, із тестем і тещею. Решту ж погнали через всеньке село: на колгоспний двір, і дорослі несли малих, а молодші підтримували ветхих дідів. І жінки, які бігли слідом, хапаючи в гарячі груди повітря, бачили потім, як їх загнали до стайні, забили дошками двері, а потім облили бензином і запалили. Уся стайня одразу ж узялася вогнем, і кричали в ній чоловіки, батьки та сини, а жінки, збожеволілі, ще дужче кричали і кидалися до того страшного багаття, а їх одганяли, стріляючи, б'ючи по чому попало прикладами...

Так убили Явдоху Погрібну, Калину Бородай, покалічили Мокрину Нековану....

А потім іще раз горіла Тарасівка — тепер уже вся, до останньої хати. І німці, які, одступаючи, погнали за село бабів, жінок і дівчат, бігали з двору у двір, стріляли з автоматів, жбурляли гранати, щоб не лишилося й живої душі.

Стріляли і в Ганну, яка не послухалася, забилася в льох, та ще й залізла в діжку порожню,— діжка ота її і врятувала, коли німці ще й гранату пожбурили. Оглухла од вибуху, осліпла од диму, вона просиділа в льоху майже дві доби й не бачила, як горіло село, як утікали німці і як проходили наші війська.

Вибралася лише тоді, як угорі все затихло.

Не було ні хат, ні дворів — самі попелища. По закіптюжених травах важко збігав чад, чад той уївся в обгорілі дерева, у землю, Ганна вже й хустку розв'язала, бо й .хустка наче вп'ялася їй у горло.

А потім, прийшовши трохи до тями, стала підбирати все, що не знищив вогонь.

Знайшла граблі з обвугленим граблищем...

Лопату, червону од застиглого жару...

Миску полив'яну і чоловікову ложку залізну...

Вигрібала з іще гарячого попелу, зносила терпляче на купу...

А потім одволокла вниз, за город, убитого німця. Німець був важкий, наче обжерся землі, і Ганна попомордувалася, тягнучи його за собою,— впряглася в костяні його ноги, як у голоблі, та й цупила. Аж поки й звалила до рову.

Повернувшись, побачила каску, що залишилася по німцеві. Однесла на купу...

Згодом Ганна надумалася поїсти. Винесла з льоху картоплю, довго шукала, у чому б зварити. Взяла каску, оддерла якесь реміняччя і вже мала непогану посудину. Намила картоплі, склала обгорілі цеглини, розшукала ще незгасну жарину, запалила вогонь. І невдовзі в наповненій картоплею касці забулькотіла вода.

Ота каска і привернула увагу військових.

Військові в'їхали у спалене село вантажною машиною: двоє в кабіні, двоє у кузові, й одразу ж побачили Ганну, яка сиділа застигло над вогнищем. Військові були з фронтової газети, і один із них, наймолодший, аж шию витягнув, бо вгледів, у чому варить Ганна картоплю. Він одразу ж подумав, що обов'язково напише про жінку і каску, він складав уже подумки фрази, красиві й гучні: про війну, про звитягу наших солдатів, про безсмертя народу.

А Ганна ні про що те не думала: Ганна просто варила картоплю.

1974-1980