Біль і гнів - Дімаров Анатолій
Так пильно дивилась, мов його бачила вперше.
— А ти ж чого не їси?
— Я, старий, щось не хочу.
— Х-ху, оце так наївся! — Хоч сьорбав, наче з примусу: од різних думок і їжа в горло не лізла.— Тепер і закурити не гріх.
— Кури вже тут.
Ну, зовсім свято сьогодні Васильовичу. Сидів паном, курив за столом, ховав очі за димом.
— Ну, треба йти...
Звівся, дістав з-за божниці наган, засунув за пояс.
— Нащо ото взяв? — стривожилася одразу Данилівна: ходив же вдень без зброї, іноді тільки на ніч діставав.
— Ото! А чим же я од німкень одбиватимуся? Похитала лишень головою. Журно зітхнула.
— Ти ж там бережися, старий.
— Та спробую не упитись...
— Я ж тебе виглядатиму— Наче на край світу збирався Васильович.
Провела аж до вулиці і, поки видно було, у воротах стояла.
По дорозі зайшов до Гайдука: учора домовилися йти разом, та й запрошення в нього ж Гайдук саме крутився перед люстром — рівняв проділ на чуприні. Напахтився — несе, як од дівки, а сорочка єдвабна так на ньому і грає.
— А, пан староста! Зараз ідемо!
Веселий, привітний, аж на себе не схожий. Із чуприною впорався, покрутив головою, сам себе розглядаючи,— лишивсь задоволений.
— Фрау Ольга, мундир!
Ввійшла Ольга, мундир несучи. Старості ледь кивнула. Сердита, заплакана. Васильовичу зрозумілі ті сльози: усе село знало, як Олька збиралася на бенкет. Замовила сукню аж у Хоролівці, тричі їздила приміряти, а тепер у сукні тій хіба що до корови: не запросив її пан! "Повезло тобі, молодице, а ти ще й плачеш!" — подумав про себе Васильович: пригадав Ганжу і Світличного. І які були в Федора очі, коли про смерть Тетяни довідався. "Повезло... А тобі?.." Аж трусонув головою, одганяючи чорні думки.
— Що ж, пішли, пане старосто? Біте! — Аж двері притримав, наперед пропускаючи.
Біте то й біте — ми люди не горді. Тільки даремно так скалишся: недовго доведеться радіти...
Вибравшись за село, йшли дорогою: прочищеною, накатаною. Після хурделиці усім селом відкидали, розчищали дорогу панам, а машини вкатали. Лише вчора, під вечір, проїхало три — повні солдатів. Охороняти гостей. Треба було б передати, попередити Ганжу, а як передаси... Та дасть Бог — справляться...
— Що це ви так задумались?
— Я?.. Та про що б це мав думати!
— Даремно. Про весну, пане старосто, думати треба! Погуляємо — й одразу ж до діла! Не забувайте, що гер Крюгер людина військова, залізна дисципліна для нього важить найбільше. О, він навчить наших ледарів, як працювати по-справжньому!.. Тож даю вам дружню пораду: настане весна — всіх до одного — в поле! Старого, малого — усіх! У плуги, у борони, лопати у руки — і щоб поле гера оберста було як крізь сито просіяне! Упораєтесь, встигнете, то й вам буде добре. А не зумієте догодити герові оберегові, тоді вам краще й на світ було не родитися!..
Говорив так, мов уже й не збирався бути в Тарасівці.
— Ото так, пане старосто...
Незчулися, як підійшли до палацу. До мурів фортечних, що підіймалися над степом засніженим.
"Ой важко буде хлопцям гребтись по снігах!" — мимоволі озирнувся на поле Васильович.
— Чого оглядаєтесь — дивіться вперед!
Попереду ворота: брама залізна. І два, з бляхами на грудях, жандарми.
— Хальт! — наче постріл.— Аусвайс!
Гайдук недбало послав руку за викот кожушка, дістав запрошення: на себе й Васильовича. Жандарм уважно й прискіпливо подивився на запрошення, потім на них, щось вимогливо мовив.
— Біте! — усміхнувся Гайдук, кобуру знімаючи з ременя. І до Приходька: — Ви при зброї? Здайте!
Наган так і впився у живіт Васильовичу, заворушивсь, мов
живий. Васильович був уже смикнувся по зброю, та враз
пригадав Ганжу і Світличного і, буДь що буде, сказав до
жандарма, ще й руками себе по стегнах ударив,— ось, мов,
я весь перед вами: 1
— Та яка в мене зброя? Удома лишив!
Гайдук переклав, жандарм козирнув, поступився, даючи їм дорогу, і вони зайшли у двір. "Та й дурні ж таки ці жандарми — на слово повірили!" — аж розвеселився Васильович. Та одразу й насупився: на балконі, що нависав над першим поверхом, над ґанком, побачив групу солдатів: викладали мішки з піском і кулемет прилаштовували. Кулемет без кожуха, з хижо обрубаним дулом, був націлений прямо у степ: Васильович уявив, як свистітимуть кулі над спинами, заганяючи безжалісно в сніг, і ще раз подумав: "Ой, важко буде!.. Ой, важко!" — йому вже здавалося, що краще було б, аби хлопці не появлялися зовсім...
У дворі ж од машин аж чорніло: наїхало таки й справді чимало. Та все "опелі", "кадети" і "капітани", "адмірал" навіть один, коло самого ґанку, а на ґанку — хазяїн, гер Крюгер, оберст і новий поміщик тарасівський, пан і володар оцих усіх земель, що розляглися довкола, і отих усіх людей, що їх звідси й не видно. Тисне руки гостям, усміхається приязно, і їм навіть потиснув — оддав належну порцію усміху: "Пан Гайдук!.. Пан староста!.. Дуже приємно, дуже приємно... Біте, проходьте!" І вони зайшли досередини, де товклось повно німців, і Гайдук одразу ж поспішив одійти од Васильовича, щоб ніхто не подумав, що вони — одного поля ягоди, а Приходькові те було лише на руку, в Приходька були свої плани, тож він не засмутився ніскільки, залишившись один.
Перед тим як запросити до столу, гер Крюгер показував гостям маєток стайні, корівники, свинарники, пташарні, гамазеї для збіжжя, сараї для реманенту. А ще різні допоміжні приміщення: літню кухню, котельню, й генераторну, і карцер,— все було як на отому плані, що висів у коменданта. По широкому ж дворищі замість прислуги снували солдати, а карцер був поки що порожній. Німці, однак, бачили в своїй уяві вже всі приміщення заселеними, в них і очі горіли, вони все прицмокували: "О, колоссаль! Колоссаль!" — і аж на п'яти один одному наступали, а коли підійшли до ватерклозету, теж мурованого, з готичним дашком, коли пан Крюгер, усміхнувшись, щось до них мовив, здійнявся регіт такий, що й солдати у їхній бік обернулися. Німці стали гуртом умовляти гера Крюгера, а він не погоджувався,— йшлося про щось дуже веселе, бо сміялися всі: навіть дві німкені, єдині дві дами, вже у літах. Навіть вони щебетали щось до оберста... "Гаразд, якщо дами так просять",— вклонквея їм Крюгер галантно. Осмикнув поцяцькова іий рясно орденами й значками мундир під накинутою наопаш шинеллю, обличчя його враз стало урочисто-поважне. Ступив до клозета, зачинився зсередини. Пани, що досі ґелґотіли, мов гуси, одразу й принишкли, шанобливо завмерши, вони мов прислухалися до того, що діялося всередині, а коли одчинилися двері й появився гер Крюгер, всі закричали, заплескали в долоні. "Освятив!" — подумав Васильович, який стояв позаду, та й пригасив одразу ж усміх глузливий, що мимоволі набіг на вуста...
Нагулявшись, посідали до столу. На першому поверсі, в бенкетному залі, так душ на сто. У високі вікна ясно і гаряче лилося сонце, воно відбивалося од пляшок, од графинів, од келихів, рум'янило і без того підрум'янену страву: курей, качок, гусей, поросят,— гору наїдків — аж столи прогиналися. "Колоссаль! Колоссаль!" — котився захоплений гомін, а згори, з антресолів, лилася вже музика, ніжна й тиха, щоб у гостей виділялися соки, коли стануть оті страви жувати. І вони таки жували — тягнули все, що було на столі, і Васильович, який сидів аж при дверях, бачив тільки роти, що чавкотіли, дерли, трощили, вминали,— йому тоскно було, тоскно і бридко, бо й сам же був за одним із ними столом, сам же мусив їсти то одне, то друге, щоб не збудити підозри, хоч йому шматок у горло не ліз. їсти й пити: за їхнього фюрера, за їхню перемогу, за здоров'я пана господаря,— тости лунали невпинно, гості поступово впивалися, Васильовичу вже давно лежати б під столом, аби він нишком не спорожняв келиха під той же стіл. "Дай Боже! Дай Боже!" — обертався до сусідів і справа, і зліва, а сам уже прислухався — щохвилини ждав пострілів — і думав, думав невпинно про кулемет, отам, на балконі. "Ох, не видержать хлопці!.. Не видержать!.."
І коли й справді ударили постріли і гості застигли, хто як сидів, ще нічого не розуміючи, Васильович, поки його не збили з ніг, не підім'яли, перший схопився з-за столу й кинувся в двері. На сходини, мимо вікон, з яких уже скло так і бризкало, а стіни навпроти вишивалися густими подзьобинами... Біг задихаючись, а стрілянина густішала, і лемент отам, унизу, і басовите, люте металеве гарчання угорі, на балконі. "Ой хлопці!.. Ой хлопці!.. Потримайтеся, хлопці!.." А дверей перед ним — наче чорт понавішував; штовхав, бив люто ногою,— з кімнати, в кімнату, мимо ліжок, шифоньєрів, сервантів; столів та стільців,— до балкона, до того балкона проклятого, що, здавалося, вже над усім степом нависнув...
"Зараз, хлопці... зараз... Потримайтеся, хлопці!.."
Шарпонув двері останні, і в обличчя йому різонуло таке світло яскраве, що він аж похитнувся, заплющивши очі. А коли розплющив — побачив кулемет і двох німців біля НЬОГО: один стріляв, а другий подавав стрічкуз патронами. І стрибали, і сипалися гільзи, стікаючи димом...
Васильович глянув донизу: там, у дворі, металися солдати, вони бігли до муру, до брами, а по той бік, у полі, серед снігів, ворушилися постаті в білому: залягали, зариваючись в сніг. "Зараз!.. Зараз!.." Васильович смикав наган і все ніяк не міг висмикнути, зачепився курком чи ще якоюсь нечистою силою... Врешті висмикнув, вистрелив майже не цілячись.
Німець смикнувся, осів, випускаючи руків'я, другий одразу ж кинувся до нього: одтягнув убитого, похапцем ліг, і кулемет знову ожив. Тоді Васильович вистрілив удруге...
Цей навіть не стріпнувся. Васильович одтягнув його набік, (німець був важкий, як колода), ліг за кулемет. Повів дулом донизу, вицілюючи солдатів, що обліпили мур, натис на спусковий гачок. Кулемет затремтів, затрусився, випльовуючи дим і вогонь, одна, друга постать там, біля муру, сповзла донизу... "Ну, хлопці, давайте!" — звівся Васильович, щоб роздивитися, де ж там вони, але тут його щосили вдарило в груди. Ударило, кинуло донизу обличчям, і ще не боліло, а вже усередині, в грудях, кров так і бризнула цівкою: "Таки упіймав... Добре ж хлопці стріляють..." Кров лилась усе дужче, кров аж шуміла, кров аж ревла, заливаючи нутрощі, і він вдавлювався, вдавлювався в крижану поверхню балкона, зливаючись з нею.
