Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Відтоді німа, підхопившись, насамперед кидалася до вмивальника.

Доки підігрівала каву й смажила яєчню, Гайдук встиг умитися й поголитись. Голився особливо старанно: упіймав себе на думці, що хвилюється. Вчора допізна сидів, готуючись до уроку, і хоч продумав ніби й усе, однак здавалося, щось таки забув, і те "щось" не давало спокою. Тому й голився з перебільшеною старанністю, і на мундирі ґудзики застібав, і надівав потім, після сніданку, високий кашкет з твердим, немов роговим, дашком. Узявши ремінь, завагався: чіпляти пістолет чи ні,— все ж таки школа, а' не поліція. Почепив: без кобури, без звичної ваги при правому боці почувався б, мабуть, не так упевнено,— весь час чогось бракувало б.

Клас зустрів його настороженою тишею. Попереду сиділи учні, всього два десятки, не більше, а на задніх двох партах — учителі: Козачок з дружиною та Зіна Кіндратівна. Вони мали опановувати німецьку мову разом з учнями. Гайдук пройшов твердою ходою до столу, повернувся різко до учнів, якусь хвилину помовчав, нагнітаючи тишу (так заходив колись викладач у школі розвідників — штурмфюрер' Брефт, витримуючи паузу й дивлячись строго, прискіпливо на завмерлих курсантів). Голосно привітався:

— Ґутен таг!

Діти підхопилися, заторохтіли партами, старші видихнули дружно: "Добри-идень!", найменші ж дивилися мовчки й налякано, не розуміючи, що хоче од них сердитий дядько.

— Вітатися треба по-людському! — мовив Гайдук невдо-волено.— Що за добридень? Гутен таг, а не добридень!.. Ану давайте ще раз!

Діти заґелґотіли, як налякані гуси.

— Шлехт!.. Зер шлехт!.. Дуже погано!.. Ану давайте іще раз. Всі разом, за мною: ґутен таг!

Тепер вийшло мов трохи краще. Гайдук іще кілька разів

примусив повторити німецьке вітання, врешті сказав, що для

першого разу досить. і

— Генуг! Сідайте!.. Віднині Ц удома вітайтеся тільки по-німецькому! Привчайтеся до людської мови! — Краєчком ока бачив, як завмерши слухають його вчителі, і це його тішило.— Я навчатиму вас німецькій мові. Вивчивши цю мову, ви будете вільно спілкуватися з нашими визволителями — німцями. Поки що я розповім вам про Німеччину та про її великого керманича — фюрера...

Гайдук підійшов до класної дошки, взяв шматок крейди: намалювати карту рейху, унаочнити, так би мовити, матеріал. Дошка була вся геть подряпана, поліцаї постаралися й тут, хтось із них чимось гострим видряпав слово, місце якому хіба що на паркані,— Гайдук од того слова й почав: повів білу лінію догори, а потім праворуч. Спиною відчував, як діти стежать за його рукою, що виводила контури рейху.

Він уже майже закінчив, коли позаду, за спиною, пролунав посвист. Рука здригнулася, крейда мало не випала додолу.

Різко обернувшись, Гайдук втупився в клас.

Учні сиділи принишклі, посвист, здавалося, аж попригинав їм голови.

— Хто свиснув?!

Діти мовчали. Ворухнувся був Козачок, але Гайдук застережливо наставив на нього долоню: хотів, щоб учні самі видали злочинця.

— Так хто свиснув? — пішов поміж партами.— Ти? — Учень аж головою затрусив: "Не я!" — Так хто ж, як не ти?.. Не знаєш? Не чув?...— Постояв над зовсім розгубленим учнем, повернувся до столу— Встать! — Діти встали, підхопилися й учителі.— Ви сидіть! — махнув на них рукою Гайдук І до дітей: — Вийти з-за парт! На коліна!" Всі на коліна!"— Бо хто опустився одразу ж, а хто іще й возькався: менші оглядались на старших, не знаючи ж, мабуть, як це робити.— А тепер слухайте: ви будете стояти на колінах, поки не скажете, хто свиснув!.. Ферштеєн?..

Підняв крейду, став домальовувати карту. І тільки торкнувся крейдою дошки, як знову свиснуло, тепер уже ледь чутно, несміливо, так, наче пробувало: ану ж, чи вийде? Гайдук аж крутонувся на місці.

— Хто свиснув?.. І цього разу не скажете?

Учні мовчали. Менші вже схлипували, старші низько поопускали голови.

29*

899

— Що ж, тоді вам доведеться стояти на колінах до вечора!.. І завтра також... І післязавтра... Будете з дня у день стояти

на колінах, поки я не дізнаюся, хто свиснув.— Гайдук поклав на місце крейду, витер ганчіркою пальці: продовжувати урок він уже не міг. Поманив Козачка. Той підхопився, мов у*ень, грюкнув кришкою парти.— Продовжуйте урок, поки я схожу в управу.

Козачок одразу ж став пробиратися поміж стіною і партами, бо прохід посередині був зайнятий учнями. Гайдук же йшов вулицею, і в ньому все аж кипіло. Наглий той посвист і досі лунав йому в вухах, перед очима гойдалися голови учнів, опущені уперто донизу "Щенята!.. Більшовицьке поріддя!.."

Навмисне затримався в управі. А коли, повернувшись до школи, зайшов у коридор, крізь щільно зачинені двері класу почув якісь голоси. Постояв прислухаючись, одчинив різко двері:

— В чім справа?

В класі одразу ж запала тиша. Старші все ще стояли на колінах, а малеча сиділа за партами.

— Хто дозволив?! — запитав грізно Гайдук.— Ви? Козачок, червоний, наляканий, сам на себе не схожий, аж

позадкував од Гайдука:

— Не я... Не я... То он вона! — Та й показав пальцем на Зіну Кіндратівну.

— Ага!

Гайдук втупив очі в учительку, і чим довше дивився на неї, тим більше вона знічувалась.

— Ідіть-но сюди!

Зіна Кіндратівна слухняно звелася, пробралась поміж партами й стінкою. Стала біля крайньої парти, обперлась об неї рукою: її, мабуть, уже й ноги не тримали.

— Ближче, ближче! — ї коли вона, хитнувшись, одірвалась од парти, строго спитав: — Хто вам дозволив?

— Я сама,— відповіла ледь чутно Зіна Кіндратівна.

— Сама! — В нього аж пальці звелися в кулак — ударити, але це все ж була жінка, та ще до того й учителька.— Ну що ж Якщо вам їх так жалко... Тоді ви зараз нам скажете, хто свистів

Зіна Кіндратівна зацьковано оглянулася на клас, на дітей.

— Так хто?

— Я не знаю...

— Голосніше!

— Я не бачила,— так же тихо: відповіла Зіна Кіндратівна.

— Не бачили? — перепитав знущально Гайдук—Всі учні перед вами, а ви нічого не бачили?

Зіна Кіндратівна убито мовчала.

— І вам не соромно — брехати у вічі? — допитувався жорстоко Гайдук— Ви ж учителька! Чому ви учите дітей?. Ну, скажете нарешті, хто свиснув? — А що вчителька продовжувала мовчати і від зіщуленої, зніченої постаті її віяло такою ж затятістю, як і від усіх оцих бандюг, Гайдук зрозумів, що вона нікого не видасть.— Гаразд, я вам дам можливість подумати.— І тихо скомандував: — На коліна.

Зіна Кіндратівна зітхнула й опустилася на коліна. Тепер настала черга Наталки Матвіївни.

— То, може, ви скажете, хто свиснув?.. А ви мовчіть! — гримнув на Козачка, що аж руки простягнув до своєї дружини молитовно: "Та скажи ж!.. Скажи!.."

Наталка Матвіївна теж не назвала нікого. Чи то й справді не знала, чи не могла.

— Що ж, доведеться подумати й вам...

Тепер уже обидві вчительки стояли на колінах. І не встиг Гайдук розтулити вуста, щоб запитати, чи й Козачок нічого не знає, як той вискочив з-за столу, ткнув у бік учнів рукою:

— Он він свиснув!.. Шульженко Петро!..

— Шульженко?.. Встати!..

Поміж учнями здійнявся рух. Діти заворушилися, обертаючись до білявого хлопця з обличчям, густо всіяним ластовинням,— воно в нього було, мабуть, аж руде, а зараз дуже зблідло і якось аж стягнулося...

— Вийди сюди!.. Ком, ком! — Бо в хлопця вже й ноги прилипали до підлоги. І коли Шульженко підійшов, Гайдук простягнув руку, міцно затиснув худе підборіддя: — Хто тебе навчив свистіти? Батьки?.. Вчителі? Відповідай! — Все дужче й дужче стискав підборіддя, впиваючись поглядом в застигле од страху обличчя.— Ти що, язик проковтнув?

— Я сам,— сказав нарешті Петро.

— Не бреши! Ти не міг сам до цього додуматись — тебе навчили дорослі!.. Ну, хто?.. Батько?.. Мати?..

— У нього немає батьків,— несміливо втрутився Козачок

— Ти що, сирота?

Хлопець скривився, в очах його вже стояли сльози.

— В кого він живе? — спитав Гайдук Козачка.

— В рідної тітки... Одарки Безрідної...

— Хто вона?

— Удова.

— Більшовичка? — Гайдук надіявся докопатися до чогось суттєвішого, аніж оцей посвист. Згадав записку, наклеєну йому на ворота.

— Та мовби ні,— вагаючись, відповів Козачок.— Вона мов би віруюча...

— Всі ви віруючі! — мовив глузливо Гайдук. Одпустив нарешті Петрове підборіддя: — Стій на місці — підеш зі мною! А ви,— це вже до вчительок,— можете звестися. Хай це вам буде наукою... Сідайте і ви! — махнув у бік учнів рукою. І коли ті звелися й посідали за парти, сказав Козачкові: — Можете продовжувати. А я поки що оцим більшовиченям займуся. Марш уперед!

І повів хлопця із школи. В управу. Ще не знав, як його покарає, але кара повинна бути такою, щоб іншим відбити охоту. І поки вів похнюпленого Петра од школи, спрацював сільський "телефон",— не встиг замкнути малого в холодній, як і Одарка прибігла.

— Ой Боже!.. Ой Боже!.. Та нащо ж ви, іроди, дитину схопили?! Та чи у вас уже й серця немає, що ви за дітей узялися?!

— Ша, тьотю, ша! — застеріг її Гоша.— Серенади потом!

— Хто там? — виглянув з кабінету Гайдук.

— Та от прибігла визволяти ребйоночка...

— Пропусти!

Сів за стіл, а Одарка закричала прямо з порога (була червона й розпалена, єдине око її аж горіло):

— Та чи ви уже й Бога забули, що дітей стали хапати?! Чи й совість свою погубили?! Та що він вам таке зробив, що ви за ґрати укинули?

Гайдук мовчки дивився на жінку, аж поки вона перестала кричати.

— Все? — запитав її різко. А коли Одарка сіпнулася щось сказати, ударив долонею по столу: — Мовчати! — І звівся: суворий, нещадний, у мундирі німецькому— Слухай, тітко, сюди... Слухай і запам'ятовуй, якщо хочеш іще пожити на світі... Разом із своїм щенюком, з більшовиченям... Твій племінничок влаштував демонстрацію проти німецької влади...

— Та що ви таке кажете, Господи! — аж у долоні сплеснула Одарка.— Та чого б це він мав те робити! Хто б це його так навчив!..

— Оце і нас цікавить: хто його навчив. Ми його випустимо, але після того, як він у всьому зізнається.

— Та в чому ж йому зізнаватися?

— А це вже ти йому, тітонько, підкажеш,— холодно всміхнувся Гайдук— Ми тобі таку можливість дамо.— І до Гоші: — Одвести в холодну!

— Та куди ж ви мене ведете?! — знову закричала Одарка.— Та чого ти мене хапаєш, щоб тобі й руки повсихали?! Пусти, сатано!.. Пусти, сила нечиста! — лунав її голос уже в коридорі. Аж поки й урвався внизу.

Гайдук же схилявся до думки, що Петра, можливо, ніхто й не намовив свистіти на уроці.