Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Чисті ясні кольори лягли на вкриті снігом дахи, на високі заструги, на цнотливо біліючі пагорби, що обступали село, і у Васильовича аж стислося серце од усієї цієї краси та ще од думки про те, що хтось, десь, по якомусь ним самим вигаданому праву прийшов незваний та й став руйнувати їхнє життя. Бо тільки так і не інакше міг назвати Васильович усе те, що робили німці, і йому часом здавалося, що все це не реальність, а сон — одне з тих страхітливих марень, після якого людина прокидається геть розбита. Тож Васильовича не радувала ні гожа днина, ні чисте та свіже повітря, яке, здавалося, саме лилося в груди, ні бадьорий морозець, що пощипував підборіддя і щоки, бо він знав, що мине півгодини, а то й менше, і завищить, заголосить сталевим покликом рейка, женучи людей до управи, щоб звідти колоною, по чотири в ряд, рушити до маєтку нового поміщика. До того ж зовсім не радувала майбутня зустріч із Гайдуком і розмова з ним, що мала відбутися.

У дворі Гайдуків було вже розчищено: акуратні доріжки послалися од воріт до корівника, погреба і навіть отієї споруди, куди й царі пішки ходили. Васильович іще здалеку побачив дядьків, які, закинувши лопати на плечі, квапилися додому: щось укинути до рота, поки не забемкало в рейку. Двоє повернуло в завулок, а один ішов йому назустріч, і він одразу ж упізнав Глекуху Петра, який устиг побувати в німецькому полоні, а повернувшись додому, сказав: "Думав, що на волю вирвався, а воно: з плену в плєн". Приходько посторонився, вітаючись (відчув себе так незручно, наче Глекуха не Гайдукові — йому двір розчищав), спитав, аби щось спитати: "Уже розчистили?" — "Та розчистили ж!" — із серцем відповів Глекуха та й подався далі. А Васильович мовчки дивувався: які ото треба мати очі — щоранку примушувати людей гнути спини на себе (он і дрова жовтіють, напиляні та нарубані, та не просто нарубані, а складені в акуратний штабель: Гайдук якось вийшов, побачив, що той же Глекуха налаштувався додому, кинувши нескладені дрова, поманив його пальцем: "Ком!" Ткнув потім пальцем у дрова та й урізав по виду кулаком... І в корівнику вичищено, бо свіжий гній он парує на старанно складеній купі)... Хай би вже німець, тому, як кажуть, і Бог велів, а ти ж тут народився і виріс, так невже ж у тобі все людське вбите? Васильович аж сіпнувся був назад — так йому не хотілося стрічатися зараз із Гайдуком, та одразу ж пересилив себе і зайшов у двір.

Не встиг ступити на ґанок, як одчинилися-стрельнули двері, вискочила німа: в самій кофтині, у великих, аж за коліна, чоботях, з помийним відром у руках. Побачила Васильовича, смикнулась назад, аж хлюпнуло з відра, на худому обличчі злякано заблимали очі. "Біжи — ще застудишся!" — махнув їй рукою Васильович, але німа стояла зіщулившись, поки він і мимо пройшов. Не виплеснула воду прямо в сніг, а подалася за корівник, де була викопана яма помийна, ще й прикрита важкенною лядою ("Щоб і помий ніхто не вкрав!" — сміялися потай дядьки).

— А-а, пане старосто! Біте, біте!

Гайдук саме доснідував: чиста на столі скатертина, тоненько нарізаний хліб, вже порожня тарілка з слідами яєчні, паруюча чашка з кавою. Брав із тарілки білі сухарики, смачно хрумтів.

— Хочете кави?

— Дякую, я вже поснідав.

— Тоді присядьте, я зараз.

Васильович, скинувши шапку, сів на стілець. Мимоволі глянув на свої чоботи, які хоч і обмів на порозі, а все ж сніг залишився і вже став танути, а підлога ж вимита так, що дошки світилися! Та й усе у цій кухні було старанно прибране, і від столу, від дзиґликів, од буфета горіхового, що виблискував склом і дорогим посудом, од самого Гайдука, здорового, ситого, поголеного старанно, в білосніжній, мов на свято, сорочці, віяло таким самовдоволенням, що Васильович аж насупився.

Увійшла з надвору німа, поставила порожнє відро, послала у дверях картатий килимок, пройшла до плити, де у величезному казані варилося для свиней та корови. В їхній бік навіть не глянула, але відчувала, мабуть, їхню присутність усім своїм тілом: аж здригалася спиною, коли лунав голос Гайдука.

— Прошу до вітальні! — Допивши каву, запросив гостинно Гайдук

— Дякую, я уже й тут...

— Прошу, прошу!

Приходько, глянувши на свої мокрі чоботи, неохоче звівся.

— Насліжу я вам.

— Приберемо,— сказав недбало Гайдук— Біте, пане старосто! — Посторонився гостинно, уперед пропускаючи.

Колись тут стояло широчезне ліжко, на якому спав Твердохліб із своєю Марусею. Потім його зайняв Іван — разом з Олькою. Гайдук же ліжко викинув геть разом з подушками й перинами, спальню переніс до іншої кімнати, де жили колись діти Твердохліба, а цю перетворив на вітальню: завішав, заслав килимами, обставив дорогими, з Хоролівки привезеними, меблями, а на стіни прилаштував фарфорові німецькі тарілки з готичними написами, з високими фортецями, чоловіками й жінками в перуках та середньовічному одязі. Тут же були розвішані й фото самого хазяїна: у мундирі німецькому, і то лише з німцями поруч,— з одними запанібрата обнявшись, а перед другими шанобливо виструнчившись, а то й схилившись. Давши гостю помилуватися на оті всі прикраси, Гайдук відкрив портсигар, простягнув Приходькові:

— Біте, пане старосто!

— Дякую, я вже курив,— відмовився Васильович.

— Ну а я після кави без сигарети не можу— Гайдук дістав сигарету, постукав по блискучій поверхні портсигара, запалив. Пахнув димком, подивився на ГОСТЯ:

— Так чим зобов'язаний такою високою честю? — Очі дивилися з ледь помітним насміхом.— Яка вас біда привела?

— Та привела ж,— погодився спокійно Васильович.— Тільки не моя, а швидше ваша.

— О! — здивувався Гайдук.— Відколи це ви стали пройматися моїми турботами?

— Та мусив пройнятися, коли на такій посаді... Німці не тільки з вас, і з мене спитають... Як палац не збудуємо вчасно.

— А що там? — одразу ж стривоживсь Гайдук.— Що сталося?

— Сталося те, що ваші поліцаї калічать народ,

— Значить, заробили: дарма не битимуть!

— Заробили чи ні — не знаю. Тільки одне діло нагримати, ну, підігнати, якщо там завозькався, а друге — на тиждень в постіль укласти... Ярмола Погрібний сім днів лежав — зуби випльовував. Та й вид увесь затік — не міг очима й глянути. А з Глекухою? І досі за бока хапається... Той на тиждень, той на тиждень, а робота стоїть... Так ми і до літа не впораємось, якщо людей даремно калічити...

— Гаразд,— обірвав Гайдук нетерпляче.— Накажу, щоб більше не сміли. Що у вас іще? — вже зовсім офіційно.

— Та мовби і все,— ворухнувся, щоб звестися, Васильович.

— Тоді у мене є до вас розмова...— почав був Гайдук, але тут застогнала-заголосила рейка. На обличчі Гайдукові аж досада відбилася, що так перебили невчасно, але служба є служба, тут нічого не вдієш, тож розмову доведеться відкласти до іншого разу, а зараз треба зодягати мундир, навішувати важкий пістолет.

Вийшли разом, удвох і по вулиці йшли, і люди, які вискакували на металевий поклик, що лунав од управи, пропускали їх боязко. "Дожився — гірше вовка бояться!" — гірко думав Васильович. Гайдук же мов людей і не бачив: різав повітря, прямий, наче ніж, а на застиглім, холоднім обличчі — жодного поруху.

Аж тоді, як мимо школи проходили, ворухнулося на ньому зле і вороже: певно, згадав, як одкривав восени школу і що з того вийшло.

Він не забув — знайшов тоді нагоду поговорити з комендантом про школу в Тарасівці, у якій діти вивчатимуть німецьку мову

Ну, ще, звісно, письмо й арифметику, щоб не рахували на пальцях, бо тепер — вік машин і комусь же треба буде на них працювати, але основне — німецька мова, бо не буде ж гер Крюгер вивчати українську, щоб пррозумітися з власними наймитами!

— Ґут, гут! — схвально кивав комендант головою.

А коли "гут", то й не треба чекати, поки скінчиться війна: приміщення у них є, парти теж, ну а поки знайдуться вчителі, що володіють німецькою, він, Гайдук, сам поки що спробує повчити отих малих дикунів.

Одержавши ще одне "ґут", Гайдук шпарко взявся до справи: наказав засклити вікна хоч в одному класі, помити підлогу, побілити стіни, зібрати й полагодити парти, що їх іще не встигли спалити поліцаї, викликав Козачків та Зіну Кіндратівну — єдиних учителів, які лишилися в Тарасівці, і вони з'явилися, перелякані, бо думали, що їх заарештують. Зіна Кіндратівна захопила навіть вузлик з білизною, попрощалася з дочкою, і довго не могла втямити, що від неї хоче Гайдук: усе чекала, що ось він гукне поліцаїв та й накаже одвести в холодну. Коли ж зрозуміла нарешті, що поки що її лишають на волі, так зраділа, що забула, де вона і який зараз час,— бовкнула, мов з

КОНОПеЛЬ:

— А хто ж буде викладати історію?

Зіна Кіндратівна викладала історію, а Гайдук говорив лише про вивчення німецької мови, та ще письма й арифметики.

— Яку ще історію?

— Та України ж,— знітилася Зіна Кіндратівна: вже зрозуміла, що спитала те, про що й питати не слід.

— Забудьте й не згадуйте!.. Нічого забивати дитячі голови різними вашими історіями!.. І попереджаю: за найменшу спробу більшовицької агітації ви будете суворо покарані!

— А як же бути з підручниками? — несміливо спитав Козачок: мав на увазі підручники, що ними до війни користувалися учні.

— Підручники зібрати й переглянути. Усі сторінки, де "ми не раби", повиривати й спалити! Як і портрети всіх ваших вождів,— додав сардонічно.— Ми повинні готувати дисциплінованих і старанних трудівників, а не більшовицьких агітаторів. Наагітувалися, годі!.. І ще одне,— сказав Гайдук, коли вчителі вже звелися,— всі ви в найближчому часі повинні опанувати німецьку мову: в нашій школі не повинно лунати жодного слова іншою мовою! Тільки німецька!.. Все!... Можете йти!..

29 Л.Діма|хш

897

Учителі вийшли, мов у воду опущені. І коли Зіна Кіндратівна підійшла до Козачка — щось запитати, той аж сахнувся од неї:

— Не знаю, не знаю! — І смик за руку дружину: подалі од колеги, яка з першого ж разу встигла викликати гнів Гайдука.

Гайдук же того дня, коли мав уперше з'явитися в школі, встав дуже рано. Олька ще не проснулася, та Гайдук не став її будити, а підняв німу, яка спала на кухні, у запічку. Німа схопилася, зібрала похапцем свою нужденну постіль, кинулася до вмивальника: перевірити, чи не порожній. Бо якось забула, не залила звечора — Гайдук мовчки узяв її за вухо, провів до відра, показав на умивальник, а тоді став крутити, аж поки затріщали хрящі.