Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Дітей, і тих не помилували. А потім виявилося: ніхто у того німця й не стріляв Сам здуру вистрелив, прикладом у двері ударивши. "Німецький закон є суворий, але справедливий!" — сказав тоді їм комендант. Ще й погрозив на них пальцем: глядіть, мовляв, щоб і з вами того ж не було! А вони сиділи принишклі, бо й у найзатятіших та найвідданіших мурашки побігли по спині (старосту теж у тій клуні спалили). Виходили з бургомістрату — один одному не дивились у вічі...

Отакі вони — німецькі закони!..

І він, Приходько, в одній вовчій зграї. Із гайдуками та німцями. Плюнути б на все та й податися з села: пропади воно пропадом, оце ваше старостування! Пересидіти десь, перебути, поки наші повернуться. Або й знайти партизанський загін. Повинні ж десь бути партизани, не вибили ж усіх!..

А як не найде, що тоді? Тікати ще далі, як наші натиснуть? Бо хто ти такий, ким був під час окупації? Хто засвідчить, що тебе партизани умовили? Світличний, Ганжа? А де вони зараз? І хто дасть гарантію, що вони доживуть до того дня, коли наші повернуться? Загинуть — і обірвалася ниточка...

І вже вкотре аж стогне Васильович, що залишився в селі під час відступу наших. Що дався Ганжі себе вмовити...

Отак і жив: поміж петлею і кулею. І німці, коли що, не помилують, і в наших рука не опуститься пожаліти німецького старосту. Під кінець аж у сни вірити став: цілий день потім згадує, мучиться,— до чого б воно? Звідкіля іще напасті ждати? Бо щодня як не те, то друге.

Ще напровесні надійшов строгий наказ: щоб усе було зорано й засіяно. До останнього клаптика. "Німецька армія не для того проливає кров, щоб везти хліб із фатерлянду! — розорявся комендант на черговій нараді.— Українська родюча земля мусить дати усе, в чому має потребу німецький героїчний зольдат!" — кричав, аж посинів. Тільки од крику того не стало більше плугів або коней. І хоч Гайдук, з наради отієї вертаючись, грозився вголос: "Пальцями, а зоремо!" — хоч і моталися з дня у день поліцаї та комірник, на поле людей виганяючи ("Од тринадцяти літ до сімдесяти, щоб жодного в селі не було!") з плугами, коровами, лопатами, сапами, а так і не впоралися: половину сяк-так засіяли, а половина як стояла під бур'янами, так і лишилася стояти.

Як сіяли, так і вродило: сльози одні. І одразу ж, з-під кіс, з-під серпів, везли до району: молотили вже там, під недремним оком німецьким, щоб не пропала й зернина. Тут же зважували, зсипали до мішків і — пломбу на кожен. "Оце хазяїни, дак хазяїни,— цмокав Іван Приходько,— на кожну зернину — печатку!" — "Еге ж, хазяїни,— озивався хтось із молодших,— ще рік отак похазяйнують — од нас і маслаків не лишиться!" — "А я собі думаю, чого це вони нас землею не наділяють? — продовжував міркувати Іван.— То нахвалялися землю нарізати, а це мов язики поковтали".— "А чого?" — "Для себе приберігають. Не чули хіба: по той бік Хоролу у Німеччину вже стали вивозити. Підганяють вагони — і весь чорнозем під корінь... Кахи, кахи! — бо незчувся, як солдат підійшов, із тих, що тік стерегли. Але й тут не втримався: — Та й печатка ж важка: з чого вони її тільки й роблять?"

Ну, Іван як Іван, цей і в труні язиком теліпатиме, а верталися з току дядьки мовчазні та похмурі: що їсти, як жити, коли німець вигрібає до зернини? Отр, що на городі, ото тільки й твого. Іди, жни, кожну зернину пильнуючи, щоб не випала з колоска та не загубилася, молоти на печі, зсипай до торб і торбинок, а тоді потай — на жорна. На ручний отой млин, де більше поту проллєш, аніж борошна змелеш, та й то прислухаючись, та й то оглядаючись, щоб поліцаї часом не застукали: одберуть, ще й по шиї надають. Щоправда, у двох молоти можна було майже відкрито, про людське око тільки й ховаючись,— і комірник, і Козачок із поліцаями в обнімку ходили, зате ж дерли мірчук — літровими кухлями! Принесеш потім додому та й не знаєш: учиняти чи так і лишати в торбині,— нюхати, щоб не забути, як борошно й пахне.

Отакі тепер статки!

Після жнив пробували ходити по колоски. Самим було ніколи: той чортів маєток і душу вимотував,— налаштовували дітей. Вішали торби на плечі, наказували:

"Ти ж, Васильку, іди туди, де ярок. Я там жала, то навмисне колоски там лишала".

Діти раді, у поле — пташиною зграєю. А увечері розходилися дто хатах опухлі од сліз: поліцаї перейняли й повитрушували зібране. Ще й кількох, що хотіли втекти, побили.

Васильович ходив тоді лаятися з Гайдуком: це що ж, хай гниє, аби лише людям не дісталося!

— Хай гниє! А красти відучимо!

І поліцаям наказ: ще хоч раз кого побачать у полі з торбою — стріляти!

Вимерло поле. І колоски погнили. Під час осінніх обложних дощів, що як зарядили у вересні, то й лили до перших морозів. Промочили землю, аж чавкотіла, перетворили в суцільне болото, і німцям, хоч-не-хоч, довелося роботи в маєтку тимчасово прининити: все розкисло, розмокло, не трималося купи. Ходив туди тільки щодня Данько Бородай: запам'ятав німецьку науку — не головою, посіченою спиною. Рубці довіку носитиме. Та Гайдук час од часу навідувався: перевірити, чи все ціле, чи на місці усе. І чим довше лили дощі, тим більше нервував: бачив маєток уже збудованим і німецьку прихильність до себе, що був її втратив, і ще одну зустріч із старим камрадом OTTO, який обов'язково приїде на новосілля до нового поміщика. Приїде і забере його, Гайдука, знову в район, а то й в область. Від оцих когутів подалі: ненавидів їх іноді так, що аж за горло хапало.

А тут іще чутка про якийсь невловимий загін, що гасає по області: сьогодні тут, завтра — там, розорили конезавод, спалили залізничну станцію і три ешелони з військовою технікою, розгромили постерунків з десяток,— вриваються серед білого дня, звалюються, як грім на голову, не милують, кажуть, нікого: ні поліцаїв, ні старост, а німців захоплять — теж на той світ спроваджують. Гайдук спершу не вірив, відмахувався зневажлива брехня, вигадка чергова більшовицьких недобитків, а потім виявилось, що не така вже й брехня,— зібрали в районі начальників усіх постерунків і попередили, щоб були особливо пильними, бо отой невловимий загін таки є і його поки що не вдається знешкодити. Тож усіх поліцаїв перевести на казармове становище, постерунки обладнати для тривалого опору, на випадок, якщо ота банда заскочить у село. Захід, звісно, тимчасовий, банда невдовзі буде знешкоджена, але поки що треба постерегтися. Повернувшись, Гайдук наказав поліцаям перебратися всім до одного в управу, виставити два кулемети у вікнах, наготувати гранати. Перебрався до поліцаїв і сам, ще й Приходькові запропонував ночувати в управі, але Васильович відмовився: захворіла дружина, і він не хоче лишати її одну. "Ну, як знаєте! — сказав Гайдук роздратовано.— Я вас попередив, а там діло ваше".

А у Васильовича на серці аж тьохнуло: невже Ганжа і Світличний? І він знову став ждати нічних гостей, ждати і раз по раз підхоплюватись та підбігать до вікна: здавалося щоразу, що то не дощ хлюпоче, а чиїсь обережні кроки.

Та як не виглядав, як не стеріг, а таки проґавив: повернувся якось із управи геть вимотаний, ледь до постелі доліз, не схотів навіть вечеряти, та й заснув кам'яним отим сном, що хоч із гармати над вухом стріляй. І довго не міг розшолопати, навіщо його будить Данилівна.

— Та проснися, старий!

— Га?.. Що?..

— У вікно хтось шкребеться!

Аж тоді схопився, підбіг до вікна: і справді, чиїсь пальці по той бік по шибі — тук-тук — обережно.

— Ти ж спитай — хто,— Данилівна тривожно у спину. Махнув тільки рукою. Вискочив у сіни, притуливсь до

дверей (серце гупає — мало не вискочить).

— Хто?

— Свої. Одчиніть...— по той бік тихенько. Ганжа!

— Зараз... Зараз...— А пальці ніяк не могли намацати засув. Врешті знайшов, рвонув, одчинив широко двері.

— Сам удома? — спитав його в сінях Ганжа: віяло од нього сирістю й холодом, реміняччям намоклим.

— Сам, сам... Та заходь же до хати! — Не помічав, що стоїть на порозі, заважає зайти. Згадав, що двері надвірні полишив одчинені, кинувся, щоб замкнути, але Ганжа зупинив:

— Облиш, там хлопці у мене.

— Та клич же і їх: хай хоч трохи обсохнуть!

— Нічого, вони в мене звичні,— мов аж усміхнувся Ганжа. Ступив до хати, привітався у темряву: — Добривечір вам! — Хоч давно була ніч.— Давненько ж я у вас не був.

Данилівна, яка теж підхопилася з постелі, аж охнула, почувши голос Ганжі. Метнулася до мисника — по сірники,— Ганжа зупинив: треба ж вікна завісити, щоб поліцай який не заглянув.

— Ходять вулицями?

— Та ходять, бодай їх болячка вхопила! — озвалась Данилівна. Васильович мовчки завішував вікна.

— Гайдук тепер начальником? — Бач, і це знав.

— Гайдук... Івасюта забіг...

/ — Забіг,— повторив Ганжа. І знову вчувся якийсь усміх у його голосі.

Засвітили. Не бликун — лампу. Трохи ще гасу лишилося. Данилівна протерла скло, викрутила ґніт — ясне світло так і омило мокру постать Ганжі, в плащі німецькому, чорному.

— Скиньте хоч верхнє! — вже од печі Данилівна.

— Скину,— Ганжа зняв плащ, недбало кинув на лаву. Був у мундирі німецькому ладному, тільки й того, що без хрестів та погонів, а на командирському, вже нашому, ременеві, з п'ятикутною зіркою на пряжці,— жовта нова-новісінька кобура. Перехопив погляд Приходька, всміхнувся у вуса: — Не впізнаєш? — І пояснив: — Ми тепер на повному німецькому утриманні. Німець нас і зодягає, й годує. Ще й зброю дає,— торкнувся долонею кобури.— А ви не запалюйте! — до Данилівни, яка вже й солому у піч запихала.

— Та розігріти ж хоч трохи!

— Нічого, і холодним поїмо. А то ще поліцаї нанюхають.— Сів на лаву, до лампи ближче, дістав кисет, поліз досередини.— От же погода: і тютюн к бісу одсирів!

— То я дам свого! — Васильович метнувся до піджака, дістав цілу пригорщу і, поки Ганжа лаштував цигарку, не спускав погляду з гостя.

Він таки дуже змінився: поголене лице якесь аж чуже — чи не од того німецького одягу? І голова геть посивіла. (А була ж як крило ворона: до п'ятдесяти — жодної волосини срібної). Видно, таки не з медом було чоловікові весь оцей час.

Наслинивши цигарку, Ганжа рипнувся був вийти у сіни (бач, не забув, що хазяйка не терпіла тютюнового диму), але Данилівна його аж за рукав ухопила:

— Та куріть уже тут! — А сама вже од мисника та до столу— Оце хоча б розігріти трохи! — журилася.