Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Вона запинала його, наче саваном, а разом покривала й Тетяну.

У дворі вже не лишилось нічого: вогонь знищив усе, що міг лише знищити, тільки гарячі вуглини раз по раз спалахували то в одному місці, то в другому та густий сизий чад розтікався важко подвір'ям. І Тетяні здавалося, що й у ній, усередині, пройшлася пожежа. Все випалила, все вигоріло, і пече, і спалахує незгасле вугілля...

Знову зійшло сонце, таке ж ясне, як і вчора, і небо засяяло омитою за ніч блакиттю, і птахи запурхали, і заіскрилися роси. Тетяна взяла Івася на руки: не хотіла ховати тут, на подвір'ї, серед руїни й згарища. Син був важкий, смерть налила його тіло свинцем, руки Івасеві важко звисали і били її по колінах, а вона пильнувала, щоб не зачепити його ногами об землю, бо йому ж могло бути боляче, і йшла, як заведена, далі, далі од двору, аж поки й зупинилася на узвишші. Обережно опустила Івася на землю, нарвала трави, підмостила під голову, спустилася в двір: треба ж було чимось копати яму.

Довго шукала лопату. Врештр вигребла з купи обвуглених решток — почорнілу, з обсмаленою ручкою. Долоні одразу почорніли од сажі, Тетяні здалося, що то в неї обгоріли руки.

Копала яму. В твердій, наче камінь, землі, в дзвінкій ясній глині. *Це ж йому буде сухо лежати..." Бо ні дощок, ні гвіздків, щоб збити труну,— згоріло все. Зачищала стінки, рівняла — так ретельно і старанно, мов не могилу — хату зводила синові. Заслала травою, побільше трави, щоб м'яко лежати, щоб не муляло в боки, у спину, і довго по тому не наважувалася опустити сина до ями. А коли опустила, коли укрила щедро травою, ще й на обличчя накинула подерту кофтину свою, коли закопала і горбик насипала,— кинулася гарячково відкопувати: здалося Тетяні, що Івась раптом ожив. Що задихається, нею похований, що земля аж ворушиться — от-от вибухне його розпачливим криком. Задихаючись, відчуваючи, що вона ось-ось збожеволіє, Тетяна викидала геть землю. Враз подумала, що може зачепити залізом Івася,— одкинула з жахом лопату, ламаючи нігті, ранячи пальці, стала вигортати землю руками.

Зірвала кофтину, згорнула траву. Й аж застогнала, побачивши застигле обличчя Івася...

І довго по тому не наважувалася знову взятися за лопату. Відчувала, що, коли їй знову здасться те ж саме, вона вдруге не витримає. І не смерті боялася — божевілля.

Потім збирала квіти. Рвала й носила, рвала й носила, аж поки не видно стало й могили: білим, червоним, жовтим і синім розцвіла вона серед степу,— кольори, наче сльози, спливали сумно донизу, а Тетяна збирала й збирала, ладна визбирати всі квіти довкола. Врешті сіла, схилилася, втупилася в землю очима.

Не було ні плачу, ні сліз. Була тільки тиша, застигла і моторошна, був тільки степ обезлюднілий і вона, одна серед степу, одна на весь світ...

Аж через день знайшла в собі сили одірватися од Івасевої могили: згадала Андрійка. Розшукати, привести, щоб він попрощався з братом,— ця думка все більше оволодівала Тетяною, вона вже не могла ні про що інше й думати, вона уже йшла, вона уже бігла, продираючись крізь густі бур'яни, наче Івась міг їх не діждатися і вона мусила встигнути... мусила повернутися вчасно... Вона йшла і йшла — прямо на північ, бо туди ж вирушив загін, лишаючи хутір, бо звідти ж прикотила підвода з Олесем". Отже, Андрійко десь там, десь попереду, вона мусить знайти його, вона його знайде...

Частина сьома

Настала друга воєнна зима — рання і щедра: сипала снігом, як з віялки. Вже й хати потонули по самісінькі стріхи: хоч вилазь у димар; вже й на городах заструги — наче білі стоги, і дітлахи спускаються з них, мов із гірок, а коли задував вітер, піднімалося таке, що й носа не виткнеш,— ліпило і зверху, і знизу,— а сніг валив і валив, наче зима заповзялася поховати живцем усе суще.

Раніше дядько не дуже цим і журився б: ну, намело, ну, насипало, що на коні не проб'єшся, так на те ж і зима! — і, розчистивши вузенькі стежини до корівника та до колодязя, навряд чи й подумав би пробиватися далі, на вулицю: все одно ж замете! То навіщо даром і вхоркуватись! То ж, бувало, не виходили на вулицю тижнями: одсиджувалися, мов борсуки, по хатах

Ниньки ж гіршої кари, ніж оцей сніг, трудно й придумати: щоранку виганяли людей розчищати дорогу од села до палацу Старих і малих — нікого не милували. Хуртовина не хуртовина, хай ліпить таке, що й білого світу не видно,— бери лопату і йди. З ранку до пізнього вечора. Поверталися: одежина аж хлюпотить, а спину мов сто вовків пожувало. Намахаєшся ж, накланяєшся ж за день так, що й рук-ніг під собою не чуєш. Чоловіки, сяк-так поївши, падали кулями в постелі: стріляй — не розбудиш! А жінки, охкаючи та стогнучи, повзали до пізньої ночі од печі до мисника, готуючи на завтра сніданок, обід і вечерю, бо вранці буде вже ніколи. Вранці хоча б устигнути подоїти корову та погодувать дітлашню, яка тільки й знає, що їсти. І добре, як діти вже поспиналися на ноги: саме з печі злізе, саме й поїсть, а як. таке, що в колисці? Що без маминої щедрої циці заходиться кричати весь день, аж синіє? Отаке, як у Катерини Шульженкової, чи тепер уже Приходькової,— Євген, що його як безногого не чіпали, носиться, носиться, сина укоськуючи, а під кінець і сам мало не реве.

— Плодитимуться менше! — відрізав Гайдук, коли Васильович натякнув, що треба було б молодих матерів не чіпати. А коли Васильович сказар, що й так у селі немовлят не густо, Гайдук і зовсім визвірився:,— А кому вони потрібні, ваші щенята?! Хай хоч і всі передохнуть — не тужитиму!

♦Ти-то не тужитимеш! — подумав гірко Васильович.— Про тебе — лиш би ти лишився живий". Але не сказав більш нічого — постерігся. І так поміж ними чорні коти щодня пробігають, особливо після того, як утекла Тетяна Світлична. Сплив у пам'яті той літній ранок.

...Васильович іще спав, коли Гайдук до нього загрюкав,— ледь займався світанок. Гайдука ж самого підняв поліцай, який, патрулюючи по селу, навідався до управи. Гукнув Ашота — у відповідь анітелень. Подумавши, що він, може, спустився до вчительки, сам заглянув до холодної, та одразу ж і метнувся назад: там були навстіж одчинені двері й порожні нари. Біг селом, аж лопотіло, затарабанив щосили у двері:

— Пане начальнику!.. Пане начальнику!.. З переляку і про мову німецьку забув.

— Хто там? — Гайдук з-за дверей.

— Це я, Санько! Одчиніть!

Упізнавши поліцая, Гайдук одчинив двері: в руці тьмяно зблиснула сталь пістолета.

— Що там?

— Учителька втекла! — видихнув той.— І Ашота немає... Гайдук натягав німецький піджак на ходу, вже на вулиці.

Збіг на ґанок управи, аж застугоніли дошки, спустивсь до холодної. Садонув ногою відчинені двері, закричав на поліцая:

— А ти?! Ти де був?

Санько задком-задком та од нього: ще ніколи не бачив таким лютим начальника.

Піднявшись із холодної, Гайдук побіг до телефону. Крутонув ручку ♦бандури", зняв трубку, та одразу і передумав. Кинув трубку на важелі, пішов до кабінету. Санько, який уже й дихнути боявся, чув лише кроки: сюди-туди, сюди-туди. Спершу поспішні, потім повільніші.

Вийшов із кабінету холодно-спокійний.

— Пішли!

Всю дорогу мовчав. Санько ж, радий, що йому, здається, не перепаде, теж мовчав завбачливо.

— Стій тут! — наказав Гайдук, коли підійшли до порога.— Як гукну — одразу ж заходь... Ферішеєн? — Бо вже вирішив твердо: заарештувати Приходька. Як пособника вчительки.

А може, й отого бандита — Світличного. Ну, та про це вже пана старосту в гестапо питатимуть.

І, недобре звузивши очі, постукав у двері.

Тільки з тієї розмови нічого не вийшла Приходько нічого не знав і не відав. Жила в його хаті? Ну, жила: десь же то треба жити людині! Поселилася ще тоді, коли війною й не пахло: то він що, бог,— знати, як хто себе поведе через десять років? А що втекла, так не од нього ж: ви її брали, ви її й проґавили. Ви, а не я, пане начальнику поліції! То з вас у першу чергу й треба питати...

— Це вже не вашого розуму діло! — не витримав Гайдук: відчував, як вислизає з рук Приходько.

— А не мого,— погодився спокійно Васильович.— То вже гестапо розбереться у всьому...

Гайдук так ні з чим і пішов: зрозумів, що сказав би у гестапо пан староста. А Васильович, провівши несподіваного гостя, вже й не лягав: утекла! — аж дзвеніло у ньому.

— Слава Богу!" Слава Богу!..— радісно хрестилась Данилівна: дізнавшись, що Світличну посадили із сином у холодну, плакала, поки й заснула.— Вони хоч їх не половлять?

Васильович відповів, що не знає. Самого вже їла тривога: хоча б не спіймали! І весь той день, хоч який був заморочений та засмиканий, весь день тільки про вчительку й думав.

І про її брата, Світличного. І про Ганжу. Де вони, що з ними? Ходили глухі чутки про якийсь партизанський загін, що його німці розгромили ущент, не лишили нікого живого,— Васильович не знав, що й думати. Хотів був з'їздити в ті краї, розпитати обережно людей, як воно було насправді,— Гайдук •не пустив: "Ось побудуємося, тоді по гостях і роз'їжджатимете. А поки не кінчимо, ні вам, ні мені — з села ні ногою!"

З того часу й тривожився Васильович, достеменно не знаючи, як склалася доля зниклих односельчан™

А тут іще й карта, будь вона проклята: дістав її Гайдук ще влітку, з району привіз, та й наказав вивісити біля управи, при вході. Наша карта, а не німецька, і слова усі написані по-нашому, а здається чужіша чужої. Бо від краю до краю, од Ленінграда до Волги і далі, донизу, підминаючи під себе Кубань і Кавказ, поповзла чорна лінія, з чорними, хижо націленими кудись аж за Урал стрілами. "Кінець більшовикам! — сказав тоді, вішаючи ту карту, Гайдук.— Капут!.. Восени будемо святкувать перемогу. Якщо не раніше". І Васильович, щоразу мимо тієї карти проходячи, гірко думав: "Невже ж і справді кінець?" І, сам того не помічаючи, горбився.

І ще: надходило на село! дві газетки, що друкувалися українською мовою десь аж у^ Харкові, та ще одна — вже німецькою. Харківські газетки, убогі, нужденні, на такому сірому папері, що й літери важко розгледіти, мусолили спершу поліцаї, а вже потім пускали зголоднілим за новинами селом, німецьку ж читав Гайдук, часом, коли був у доброму настрої, переповідаючи Приходькові та поліцаям прочитане. І виходило так, що війна й справді ось-ось закінчиться, бо Червоної Армії вже, по суті, й немає: так, окремі групи фанатиків, які чинять упертий, але безнадійний опір.