Українська література » Класика » Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Читаємо онлайн Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Смикне за ланцюжок, тутукне, мов скрикне, зачахкотить, огортаючись парою, крутоне шалено колесами, мов од вагонів втекти намагаючись,— тільки ні, не втече, не одірветься,— попливуть усе швидше й швидше платформи з гарматами й танками, із снарядами й бомбами, червоні вагони вантажні з солдатнею веселою: пісні, вигуки, регіт, звуки гармошки губної "Нах Дон!", "Нах Кавказ!", "Нах матушка Вольга!" —

Вольга. Вольга, муттср Вольга. Вольга. Вольга, Русланд флюс!..

"Хох!.. Хох!.. Хох!.."

"Ну, заждіть, їдрі вашу в корінь!.."

Риссю, риссю — аж сльозяться очі од вітру!..

Коні вже переходять у галоп, їм наче передається нетерпеливість Світличного: "Не жени так, бійців розгубимо!" — стримує його Ганжа, порівнявшись. Притримує коня, пропускає колону: ніхто не одстав? Пропливають, гойдаючись у сідлах, зброєю тихо побрязкуючи, старанно тримаючи стрій: далася-таки юнаки люта школа Світличного, що аж голос зривав, майбутніх кіннотників вишколюючи. До крові, до сліз, до сьомого поту. До синяків — завбільшки з тарілку, поки навчились не падати...

З горба на горб, з долини в долину, аж поки Світличний осаджує різко жеребця, і кон', розпалені, налазять один на одного, форкають збуджено, рзуть повіддя з рук Колона враз змішалася, збилась докупи, але не на партизанів дивився зараз Світличний, а донизу, вперед, де, мов на долоні, висвітлена рясними вогнями, лежала залізнична станція.

— Бач, як світять!

— Не бояться!

— А чого їм боятися?

І Світличний дивиться, дивиться так, мов бачить уперше. Мов не був отут позавчора, у бур'яні ховаючись, і оце вперше побачив і одноповерховий станційний будинок, високу водонапірну башту поруч із коліями, до якої саме підповзав паровоз, тягнучи за собою довгу нитку вагонів, і спресоване сіно, складене в довжелезні штабелі,— там, освітлена лампою, похитувалася фігурка вартового,— а колючих дротів, що ними обнесено сіно, звідси не видно, то вже хлопці намацають, коли підповзуть.

— Почнемо? — під'їжджає Ганжа до Світличного.

— Давай — кива йому той і підносить до очей годинник, поцяцькований цифрами, що світяться в темряві— В одинадцять нуль-нуль був щоб на місці!

Звірили годинники. Потім Ганжа обертається до партизанів, тихо командує: — Ану, хлопці, хто зі мною — сюди.— Кіннотники мають перебратися по той бік залізниці, щоб ударити з тилу.

— Починайте ж тільки, як ми почнемо,— нагадує ще раз Світличний.

— Та пам'ятаю... Ну, ні пуху тобі ні пера! — Розвернув коня, і невеличкий загін розтанув у темряві.

Тоді Світличний з жалем злазить з коня: все на світі оддав би, аби тільки атакувати станцію в кінному строю! Помчати навально донизу, щоб тільки тупіт шалений та свист у вухах... Ех, і померти б не жалко!.. Світличний похмуро стрибає на землю, оддає коноводові повід:

— Донизу женіть. Та глядіть: розбіжаться — шкури поспускаю з усіх! — І, провівши очима табун, повертається до спішених партизанів: — А що, хлопці, помацаємо, з чим німці кашу їдять?

— Помацаєм! ,

— Тоді всі — за мною! ' І повів партизанів донизу.

КОЛИ б хто сказав Тетяні раніше, що після всього цього ще можна жити на світі, вона'не повірила б. Ходити, дихати, їсти, чути й бачити — з обірваним серцем. І ненавидіти себе за те, що дихає і їсть, відчуває голод і спрагу, за дрімоту, за сон, за утому,— щохвилини здавалося Тетяні, що вона весь час зраджує. Зраджує кожним словом; кожним рухом своїм,— тим, що живе, а не лежить у могилі. "Господи, та що ж це таке?! — мало не кричала вона, беручи до рук ложку— Та що ж я роблю?!" І в ложці, бувало, збиралося більше сліз, аніж страви.

Але сльози приходили рідко. Сухими гарячими очима дивилася Тетяна на світ і нічого не бачила. Весь її зір був утуплений у той жахний день, за яким усе зупинилося. Заніміло, застигло, закам'яніло, скуте відчаєм, мов кригою, і хай гріють із неба хоч тисячі сонць — не розтоплять!

Коли б вона знала, того ранку проснувшись, що несе їй цей день, вона і секунди не сиділа б на хуторі. Ухопила б Івася за руку, підняла б їх усіх, побігла б щодуху, отак, у чому була, в чому зірвалася, аби тільки встигнути, аби лиш подалі, аби вони всі уціліли... А тепер уже пізно. Пізно, пізно, пізно — ще жодне слово, відколи Тетяна й на світ народилася, не несло в собі стільки безнадії гнітючої. Вона аж гнулася, аж ламалася, і стогнала, і кусала вуста.

І знову поверталася думками в той день. Гнала себе на тортури, на вогнище, до Ивасевого перекошеного од болю обличчя, до різкого сплеску його крику, до нестерпно болючого спалаху крові на синовім тілі...

Іноді Тетяні починало здаватися, що вона марить. Що ось зараз, в цю мить, розплющить по-справжньому очі — й отой увесь жах щезне, зникне безслідно, мов сон важкий, од якого серце ячить і зривається в безвість...

Але той день стояв перед нею — в усій своїй жахливій реальності...

І те, як вона проснулася радісна, бо вчора їй уперше вдалося нагодувати Олеся. Хлопчину, тяжко пораненого в груди. Це вже був другий, після Степана, поранений, і теж — у груди.

Його привезли тиждень тому, і весь оцей тиждень він не приходив до пам'яті. І вони день і ніч були коло нього. Разом з лікарем, який сам од утоми ледь тримався на єдиній своїй нозі. Протискався на милицях у вузький отвір "шпиталю", опускався біля пораненого, брав його руку з набухлими жилами і довго тримав прислухаючись. А Неля-Галя-Тетяна — хто саме чергував — не спускали із нього очікувального погляду.

— Будемо надіятись,— казав щоразу Микола Петрович. І обережно одпускав руку пораненого. Так обережно, мов була вона в нього із скла і могла щомиті розсипатись на друзки.

А вчора Олесь врешті отямився. Лежав непорушний, обмотаний бинтами, лише обличчя чорніло пережитою мукою, і дививсь, дививсь на Тетяну так невідступно, мов боявся, що вона от-от щезне і тоді він знову шасне в безпам'ять.

У "шпиталі" враз потемнішало: в отвір пропихався Микола Петрович. Тетяна повернула до нього щасливе обличчя, прошепотіла:

— Отямився...

— От і добренько! — голосно й весело сказав Микола Петрович.— А чого це ми плачемо?

Аж тепер зрозуміла Тетяна, що вона плаче. Сльози мимоволі котилися з очей, дурні оті сльози, що їх годі зупинити,— Тетяна провела по обличчю долонею й сказала лікареві, який, як і всі чоловіки, не міг зрозуміти, що можна од радості плакати:

— Так він же отямився!

Микола Петрович одставив милиці, опустився на підлогу. Підсунувся до Олеся, взяв його руку:

— Ну як, молодий чоловіче? Та ти у нас герой!.. Сто літ тепер житимеш!..

Але навіть той бадьоренький басок не розімкнув Олесеві вуста: дивився пильно і строго на лікаря, і якесь аж невдоволення відбивалося в його глибоких очах. Наче усе те, крізь що він пройшов, було настільки вище, важливіше, серйозніше од бадьорих слів лікаря, що Тетяні стало незручно.

Потім вона з ложки годувала Олеся. Бульйоном. Вливала обережно, боячись, що він захлинеться. "Ще? — питала очима після кожної ложки.— Ну, давай ще одну!" І він ледь розтуляв рота і так дивився на неї, ніби їв лише для того, щоб зробити їй приємність...

Потім він заснув. Не впав у забуття, а заснув. Досі гаряче чоло стало холодне й вологе, рясні крупні краплини скочувалися по шкірі, обличчя пом'якшало, втратило мертву загостреність, лише губи залишались мов спаяними,— дивлячись на них, пригадувала Тетяна, як він, маривши, лаявся,— брутально, як його навчила війна. Але навіть ^ей спогад не міг пригасити тремтливої радості, що він видужає, що лишився живий, і весь день Тетяна була сповнена тієї жадоби діяльності, яка опановує людину, коли їй щось удається. ¡1 жінки, і лікар, і Хоменко, й Степан, який уже майже одужав, і Корній, і навіть Івась ходили іменинниками, а Тетяна, прокинувшись наступного дня вранці, одразу ж подумала про Олеся й не могла втриматися од щасливого усміху.

З усміхом отим вона й підхопилася, й обережно, щоб не розбудити нікого, вийшла надвір.

І ранок видався — під настрій Тетяні. Високе небо було чисте та ясне, там уже давно пощезали зірки, лише місяць відсвічував блідо, і був він такий тонкий та прозорий, наче вирізаний із цигаркового паперу. Чисто, ясно і світло було й унизу, на землі,— земля наче вмилася, стрічаючи сонце, що вже поспішало з-за обрію, посилало червоне проміння. От-от вигляне, бризне гаряче й щедро відіб'ється в росі, і весь двір запалахкотить, заіскриться, заграє веселковими кольорами, простелиться килимом, що йому й ціни не складеш, на який не ступати — молитися. Все довкола завмерло, готуючись до урочистої миті, і навіть стрункі явори, які і в тишу найбільшу вхитряються струмувати своїм листом сріблястим, навіть вони стояли, мов вирізьблені.

А повітря, а повітря! Тетяна дихала й не могла ним надихатись. І, відчуваючи, як зливається всім щасливим єством із природою, стояла й чекала трепетно сонця.

— Гарно, правда?

Тетяна аж здригнулася. Оглянулась — Хоменко. Вийшов так тихо, що вона й не почула. Стояв босоніж, у домотканих штанях, у натільній сорочці, ще й груди розхристані. Стояв, дивився мимо Тетяни, і його темне, посічене вітрами обличчя із обвислими статечно вусами було геть розчулене.

— Недаремно ж старі люди казали: божа краса.

Тетяна не озвалася: тільки мовчати, тільки дивитися, тільки вбирати у себе оцю дивовижну красу. Балакуча присутність Хоменка починала її дратувати, хоч вона нічого проти нього не мала, хоч він їй подобався: хазяйновитістю, якоюсь устояною селянською мудрістю. Але зараз краще було б, аби він помовчав.

— Ба, уже й сонечко! — привітав появу сонця Хоменко та й одразу ж скрушно зітхнув: — А ми спокою не знаємо.— Ступив із порога — прямо в спориш, у росу — до колодязя, де стояло на високій цямрині дерев'яне відро,— не вмиватися,

28 А Дімаров

865

а спершу напоїти худобу Хоменко ішов по траві до колодязя, і вся постать, непоквапні рухи його так органічно вписалися в ранок, у двір, в оцю всю трепетно-чисту красу, що коли б він оце щезнув, то й природа багато що втратила б. Тетяна подумала про коней, яких він зараз виведе на водопій, про сумирну корову, таку ж терплячу та лагідну, як і Хоменко, і їй аж соромно стало за те, що не озвалася до Хоменка й словом. (Потім, пізніше, як мучилась через оту миттєву до нього неприязнь). Вона вже дивилася лише на нього, непоквапного, сонцем омитого, що лягло спершу на розкуйовджену голову, на плечі широкі й трохи обвислі,— плечі людини, яка попоносила важкого, а потім залляло вже всю постать, і босі, од роси мокрі ноги наче взулись одразу у вигаптувані діамантами черевики — так спалахнули росинами.

Відгуки про книгу Біль і гнів - Дімаров Анатолій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: