Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Знав: попереду бої, значить, будуть і поранені.— А ми навідуватимемось... Так що одразу й рушайте. І Нелю беріть...

— А чого це мене! — запротестувала Неля.

— Так треба, Нелю,— почав умовляти Світличний: не хотів прямо сказати, що в них же кінний загін формується. А який із баби кіннотник? Коза верхом на тинові! — Нам сестра милосердя потрібна. От підучишся у Миколи Петровича — ми тебе заберемо одразу.

— Та й радіо за цей час дістанемо,— докинув Ганжа.

— От-от: розживемося в німців.

Неля неохоче погодилася. Подумала про Андрійка, що й не попрощається з ним,— одразу ж запекло в очах. І, сердита, нещасна, ображена, видерлася на підводу, підняла автомат. Сталь холодила їй руки, а в очах пекло і пекло — хоч бери і реви.

Пекельний запріг уже коней, забрався на передок: цьому було байдужісінько — лишатися в загоні чи подаватись на хутір. "А що,— так і віяло од його згорбленої постаті,— мені й там добре, аби лише без діла не смикали".

— Ну, пора! — Світличний, Ганжа потиснули лікареві руку: він теж сидів уже на підводі— Ліки ваші зберемо, не турбуйтеся. Та обережніше їдьте, на шлях не вискакуйте!.. Чуєте, Хоменко?

— Та чую... Миша не з'їсть, то й вовк нас не ковтне. Корній, наче проснувшись, заворушив віжками, нокнув. Скрипнули колеса, люди, що сиділи на підводі, хитнулися, попливли у темряву.

— Хоч би благополучно добралися.

— Доберуться.

Хоч обоє вже знали: до всіх тривог, на які таке багате партизанське життя, долучилася ще одна.

А підвода все віддалялася. Ось і коней минули. "Куди ви?" — запитала темна постать, що пасла табун. "Туди ж!" — відповів Хоменко сердито. Ось зникли й коні. Вони опускалися нижче й нижче, повітря ставало дедалі прохолоднішим. їхали, мабуть, з годину, аж поки Хоменко сказав Корнієві зупинити, зіскочив з воза.

— Піду пошукаю дорогу. Десь тут має бути. Зашелестів бур'яном, затріщав пересохлим бадиллям, потім

затихло і нічого не чутно було, хоч як прислухалася Неля. Тільки якийсь звук дивовижний,-!— не звідти, де зник Хоменко, а спереду. Неля повернулась, прислухалася: Корній! Сидить і похропує смачно та солодко. її аж злість узяла на Пекельного, вже простягнула була руку — штовхнути у спину, та й схаменулась одразу: "Що це я? Хай спить". Натомість намацала кухлик, дістала хустину, схилилася над Степаном.

Степан дихав мов не так уже важко, чи то тільки Нелі здалося. Обережно витерла губи, легенько торкнулася чола. Наче й лоб у нього не такий гарячий, як був.

— Миколо Петровичу!

Лікар, який теж, здається, задрімав, од її збудженого шепоту аж здригнувся.

— Йому наче легше. Не такий лоб гарячий... Ось попробуйте...

Микола Петрович торкнувся Степанового лоба, взяв його руку. Потримав, мовчки до чогось прислухаючись, обережно поклав.

— Він житиме? — з палкою надією запитала Неля.— Житиме?

Лікар кашлянув, помовчав, відповів стереотипною фразою:

— Будемо надіятись.

Нелю аж кольнуло неприязно в серце. Так, наче лікар не бажав швидкого Степанового одужання.

Сиділи мовчки. Неля думала вже не про Степана, який лежав поруч, а про Андрія, ^і думка ця зігрівала її і повнила ніжністю, такою незвичною й сильною, що її аж кидало в жар. Відчувала його усього: його руки, ще по-хлоп'ячому невмілі, його сковані рухи, зімкнуті сором'язливо вуста. "Яка він ще дитина у мене!" — усміхалась, розчулена, і була дуже щаслива оцією материнською майже розчуленістю,— аж очі заплющила, зімкнувши вологі, гарячі повіки. "Я довго там не буду",— подумала про хутір, майже вороже подумала, бо їй уже здавалося, що вони навмисне послали її, аби розлучити з Андрійком.

Тим часом повернувся Хоменко.

— Найшов,— сказав тихо. І до Пекельного, який перестав хропіти: — Паняй прямо за мною... Та прав обережніше: там рів.

Корній розвернув коней ліворуч, услід за Хоменком, вони якийсь час котили по рівному, підминаючи колесами високу траву, потім підводу хитнуло, перекособочило, аж затріщали дошки, і Неля, вхопившись однією рукою за дошку, другою намагалася притримати Степана. Корній ноюгув, махнув батогом, Нелю ще дужче гойднуло, підвода випрямилася, а по литках боляче хльоснув бур'ян.

Рів лишився позаду, вони деякий час їхали полем, і тріск лунав такий, що чутно було, мабуть, по всьому степу. Аж ось бур'яни одступилися, коні пішли веселіше, колеса зашурхотіли по м'якому та рівному; Хоменко, який досі йшов попереду, стрибнув на підводу, весело сказав:

— Ну, тепер покотимо до самого хутора!

Отак вони їхали не зупиняючись до ранку, а як добре розвиднилося, Хоменко наказав зупинитися.

— Днювати будемо? — поцікавився Микола Петрович: він уже злазив з воза, опираючись на милиці, горблячись.

— Навіщо?.. Будемо їхати далі, бо часу немає.

— А як німці зустрінуть?.. Чи поліцаї?

— А оце-о нащо?

Хоменко поліз до кишені, дістав звідти цілий жмут білого ганчір'я. Розгорнув одну, розгладив на коліні, і Неля одразу ж упізнала пов'язку, що її носили поліцаї, з чорними готичними літерами, орлом та свастикою.

— З вами, бачу, не пропадеш! — усміхнувся лікар.

— А нащо пропадати? Хай вороги наші пропадають, а ми ще будемо жити.

Поки Микола Петрович шкутильгав подалі в бур'ян (Неля аж одвернулась цнотливо), Хоменко прилаштував собі на рукав пов'язку, почепив і Корнієві, подивився критично, лишився задоволений:

— Отепер і сам дідько не розбере, хто ми такі! Глядіть же: питатимуть — кажіть, що веземо поліцая пораненого.— Ти,— звернувся до Нелі,— сестра його... А ви,— це вже до лікаря, який вибрався із бур'янів,— йому дядьком рідним будете. А вертаємося в Крутояри,— назвав село, що лежало по дорозі до хутора.— Крутояри, не забудете?

— Та не забудем.

Невдовзі довелося й перевірити: діють поліцейські пов'язки чи ні. Бо про те, щоб звертати з дороги в бур'яни, об'їжджаючи села, тепер, серед білого дня, не могло бути й мови: їх все одно помітили б, і підвода, що рухається не по дорозі, викликала б одразу підозру. Тож коли наблизилися до великого села, що витягнулося вподовж розлогої балки, і Пекельний мимоволі притримав коней, Хоменко сердито спитав:

— Чого став? — І вже до Неді, яка потягнулася мимоволі до автомата: — Ану заховай! Сховай свою пукавку! Забудь, що вона в тебе і є.— І до них, до обох, до притихлих: — Глядіть же мені!.. Паняй! — ткнув у Корнієву спину.

Пекельний чмокнув якось особливо голосно, ворухнув віжками, кзні затрюхикали по дорозі. Пригорнувши автомат сіном, але все одно тримаючи руку на зброї, Неля напружено дивилася на хати, що наближалися: їй здавалося, що з кожного вікна виглядає якщо не німець, то поліцай. Ось проплив перший двір, одгороджений од вулиці тином і розквітлими соняшниками, якийсь дядько, що викидав саме гній із корівника, повернувся на тупіт, застиг, тримаючи вила.

— Бог у поміч! — привітався Хоменко весело й голосно та й штовхнув Корнія: — Зупини!.. Хазяїне, а йди-но сюди!

Дядько встромив вила у гній, пішов непоквапом, на ходу витираючи об штани долоні.

— Ворушися пошвидше, нам ніколи ждати! — прикрикнув на нього Хоменко, ще й руку одставив, так щоб видно було пов'язку. Але дядько був, мабуть, не з боязких: не побіг, не заквапився, лише досі цікаве обличчя його одразу ж спохмурніла "А, он ви хто!" — говорив увесь його вид.

— Здрастуй! — буркнув, наче рублем кинув, Хоменко: він явно входив у роль поліцая. Та не просто поліцая, а якоїсь важної цяці.

— Здрастуйте.— Дядько стояв коло воріт, глибоко посаджені очі його вже встигли обмацати всіх.

— Де тут у вас поліція?

— Та де ж, як не в школі! Отак прямо і їдьте! — Дядько махнув уподовж вулиці рукою, він явно хотів швидше їх спекатись.

— А корова в тебе є?

— Та щось там стоїть...

— Доїться? — допитувався старого Хоменко.

— Та щось ніби капає...

— То винеси молока! Та ворушися швидше, бо в нас часу немає!

Дядько неохоче пішов у бік погреба.

— Бач, капає! — проводжав його очима Хоменко.— А в погріб глечики зносить! — Наче він побував уже в погребі й побачив ті глечики.

Коли дядько вернувся — виніс півглечика молока, та ще й, мабуть, зібраного, Хоменко дістав кухоль, налив, став непоквапом пити. Він наче демонстрував оту свою непоквапність: самовпевненість людини з пов'язкою, та ще й озброєної, яка відчувала себе володарем над життям і смертю всіх оцих дядьків та тіток, які, напевно ж, з усіх вікон зирять на них,— так, і тільки так мав вести себе поліцай, і навіть Неля відчула, як у ній ворухнулося щось аж вороже до Хоменка, а що вже тоді казати про дядька, який бачив лише кургузий німецький мундир, з німецького ж таки, мабуть, плеча, й нарукавну пов'язку. Напившись, Хоменко витер вуса, задоволено крекнув:

— Смачне молочко!

Дядько не сказав: "Пийте на здоров'я!" — як годилося б відповісти, він похмуро дивився в землю, а той, наливаючи в кухоль молока, обернувся до лікаря й Нелі:

— Ану спробуйте! Холодне!

Неля поспіхом відмовилася: відчувала, що не зможе не те що пити — ковтнути. Не схотів і Микола Петрович. Корній же вицмулив залюбки, ще й решту з глечика злив.

— Поїхали,— сказав, оддавши порожнього глека, Хоменко: не подякував навіть. Це теж мало переконати хазяїна, що перед ним таки поліцаї.

Вони їхали селом, непоквапом їхали ("Не жени, не жени,— стримував Хоменко Корнія,— забув, що везеш пораненого?"), і Неля раптом відчула, що вона більше вже не боїться: вона немовби глянула під час щойної сцени на них усіх збоку, глянула очима отого похмурого дядька й переконалася, що Хоменко й Корній таки й справді на поліцаїв схожі, тож і боятися нічого.

Тому вона досить спокійно подивилася на поліцая, який невдовзі їм і стрівся— ішов назустріч, закинувши недбало гвинтівку за плече,— дулом донизу. Ще й лузав насіння, спльовуючи поперед себе лушпиння. Вона тільки послала руку під сіно, намацуючи автомат, і холодне залізо заспокійливо торкнулося її долоні.

— Зупини! — скомандував Хоменко.— А йди-но сюди! Поліцай, сховавши насіння, підійшов до підводи.

— Як ото ти носиш гвинтівку? — по-начальницькому строго запитав Хоменко.— Ногу собі хочеш прострелити?

— Дак вона ж незаряджена! — весело відповів поліцай.

— Все одно так носить не положено! — ще строгіше Хоменко.— Забув, що ружжо раз у рік і незаряджене стріляє? — Поліцай поспіхом перевісив рушницю, тепер уже дулом догори. Хоменко ж безнадійно зітхнув: — Учити вас!..