Біль і гнів - Дімаров Анатолій
Вона сторонилася німця, а він усе підступав, усе горнувся до неї, і погляд у нього знову був тоскний, зацькований,— погляд людини, яка усвідомлює, що її чекає попереду.
— Що думаєш із ним робити? — спитав Ганжа. Не для себе спитав — для партизанів.
— Німця одпустимо. Хай іде на всі чотири.
— А як знову за зброю візьметься?
— А ми що йому обіцяли? — визвірився Світличний.
— Так це ж німець! Фашист! — хтось із гурту.
— А ми — партизани! Партизани, а не курви німецькі! І гріш нам ціна, якщо ми свого слова дотримати не можемо! — І вже до Ксені, яка аж голову в плечі ввібрала: — Скажи йому, хай іде куди хоче... Тільки хай зарубає на носі: попадеться іще раз — не помилуємо! — Зачекавши, поки Ксеня, ковтаючи слова і збиваючись, переказала полоненому, Світличний уже звернувся безпосередньо до німця: — Зрозумів? Топай до своєї мутер, поки ми не роздумали!
— Данке зер!.. Данке зер!..— забубонів вдячно німець.
— Данке, данке! — махнув на нього рукою Світличний, і німець, сприйнявши той помах руки як команду, повернувся й пішов,— не в бік райцентру, звідки приїхав, а до конезаводу.
— Тю, куди він попер!
— Заверніть, бо заблудиться!
— Хай іде! — зупинив партизанів Ганжа.— Може, поживе довше на світі: прийде до своїх, ті його ще, гляди, й розстріляють...
— Ну а ти? — обернувся тим часом до Ксені Світличний.— Що накажеш робити з тобою?
З Ксениних очей одразу ж так і хлюпнули сльози.
— Та не реви — раніш треба було плакати! Як до німців на службу наймалася.
— Вони мене силоміць...
— Силоміць! — пирхнув Світличний.— І в ліжко лягла силоміць? Коменданту під боки?
Ксеня мовчала. Тремтіла і схлипувала.
— Так що нам з тобою робити?.. Що нам, хлопці, робити з нею?
Партизани мовчали. Врешті чийсь голос
— Розстріляти гадюку!
— Ти сказав? — знайшов одразу ж Світличний власника голосу — того самого молоденького партизана, що пропонував пустити за димом стайні й будинки.
— Ну, я.
— От бери і розстрілюй.
— А чого це я? Що я — рудий?..
— Можна, командире, мені? — виступив наперед Хоменко. Зняв гвинтівку з плеча, дав Андрієві: — Потримай.— Підійшов до вже зовсім обмерлої Ксені: — Ну, дівко, кажи, як тебе судити: по закону чи як серце підказує?
Ксеня голосно схлипнула, прошепотіла крізь сльози:
— Як серце...
— Тоді нагинайся!.. Нижче, нижче, не бійсь: голова не одвалиться! — І коли Ксеня нагнулася замалим не до землі, так наче просила партизанів простити її велику провину, Хоменко затиснув її голову поміж колінами — як у обценьки узяв! — Задирай спідницю! — скомандував. Поплював на долоню — і з усього маху по грішному тілу! Ксеня шарпонулась, вереснула, а долоня Хоменкова, тверда, мозоляста, залізна, знову опустилась, як ціп.— Не крути, не крути задницею!.. Оце тобі, суча дочко, оце!.. Не гуляй... не волочися з німцями!.. Не продавай свою душу за шмат одежини!.. Ось тобі!.. Ось!..
Ксеня вищала, аж у вухах лящало. Крутилася сюди-туди, а Хоменко лупцював та й лупцював не зупиняючись.
— Досить! — зжалився нарешті) Світличний: сміявся разом з усіма.— Досить, Хоменку, бо ще долоні одіб'єш!
— Нічого, для такого діла не жаль,— вимахував рукою Хоменко.— Вона в мене звична... Трьох до розуму довів...— Розмахнувся востаннє, припечатав щосили, одпустив Ксенину голову: — Носи на здоров'я та пам'ятай нашу науку!. Та спідницю осмикай, стид свій прикрий! • — нагримав, бо Ксеня, за рясними сльозами нічого не бачачи, і про задерту спідницю забула...
— А тепер іди! — наказав їй Світличний.— Іди та добре подумай, як будеш далі жити на світі! — Провів поглядом Ксенину постать, сказав Володьці: — Ну, шофере, залазь до машини! Та гляди мені: перекинеш — нагая не пожалію!
— Не перекину! — вигукнув Володэка, щасливий.
— Може, сядеш у кабіну? — спитаЕ Ганжа Світличного.
— Сідай уже ти_. А я на все життя накатався.— Та й помацав голову, де виросла гуля — з яйце гусяче. І коліно опухле.
Зупинилися вдруге на тому місці, де лишили підводу. Світличний звівся на стременах, роздивляючись, але довкола нікого не було видно: тільки степ, безлюдний, розімлілий од сонця. Тоді він заклав пальці до рота, по-розбійницькому свиснув, але степ не озвався — мовчав, Світличний іще раз підніс до рота, але свиснути не встиг — іздалеку докотився посвист.
— Проснувся Корній! — засміялись довкола.
Згодом підкотила й підвода. Пекельний сидів на передку, похмурий та заспаний, а позаду вже — Неля.
— Ну як Степан? — спитав у неї Світличний.
Неля підняла на нього змучене обличчя, сумно сказала:
— Погано... Не приходить до пам'яті. Світличний важко зліз із коня, підійшов до підводи. Степан лежав застиглим обличчям до неба. Ніс загострився,
шкіра пожовкла, замість очей — глибокі чорні провалля. А з відкритого рота, з-поміж вуст, посірілих, потрісканих, у кривавих бульках, виривалося із свистом повітря. І груди, бинтами обмотані, кров'ю пропечені, весь час піднімались-опускались судомно.
Ех, танкісте!.. Що ж це ти так?..
— Ти йому хоч губи частіше змочуй.
Неля дістала із кухлика мокру хустину, обережно стала вимочувати криваву піну на запечених губах. Звела на Світличного великі, сльозами наповнені ОЧІ:
— В лікарню б його.
— Яка тут лікарня! — буркнув Світличний.
— Хоч лікаря б...
— Лікар буде: хоч із-під землі, а дістанемо! Ти його тільки припильнуй... Не дай померти!..
Одійшов від підводи, глянув очима гарячими:
— Хлопці, хто із вас жив неподалеку?
— Я жив.
— Я.
— Більше немає?
— Моє село за двадцять кілометрів звідси.
— Давай і ти!
— Та і в мене так само... Набралося сім чоловік.
— Хлопці, у кого в селі лікар лишився?
Лікаря не було. Не було навіть фельдшера: евакуювалися або забрали в діючу армію. Тож хлопці мовчали, зніяковілі, один тільки Хоменко й озвався:
— Я мовби знаю...
— Що значить: мовби?
— Не в нашому селі — десь у сусідньому. Тільки ж дуже він обережний, той лікар: боюсь — не знайдемо.
— Як то не знайдемо?
— Не знайдемо, бо його люди ховають. Од поліцаїв... Ото як розбили німці санітарну частину, то його люди й підібрали з ногою одірваною. Спершу в однієї жінки лежав, приходив до пам'яті, а тоді як поповзла чутка, що він не простий чоловік, поліцаї й давай за ним полювати. А люди — ховати. І знає поліція, що десь поблизу цей лікар, а де саме, в якому селі та у кого, не може довідатись...
— А ви хоч його бачили?
— Я не бачив, мене болячки не обсідали... А сусідка моя до нього ходила... Щось із серцем у неї.
— Тож із сусідки твоєї й почнемо,— вирішив Світличний.— Ану, кавалеристи, до мене!
Хлопці так і підбігли — шість душ. Та сьомий Хоменко.
— В кого гвинтівка — поміняти на автомат! Кулемет захопіть! — А сам уже знову в сідлі— І побільше гранат...
— їдеш? — запитав у нього Ганжа.
— Ні, на місці топчуся! — Світличний уже й коня уперед послав, та Ганжа його зупинив:
— Зачекай, треба домовитись. Ми зайве зерно закопаємо, машину спалимо, бо пального нема все одно, а чекати вас будемо он там,— показав у тому напрямку, де до цього часу підвода ховалася.— Знайдете?
— Знайдемо по машині.
— По машині не знайдете: машину ми одженемо подалі, щоб німці зерна не нанюхали. Та й могилу з Сорокіним... Краще я залишу, двох при дорозі: вони вас і стрінуть. Ви тільки напрямок запам'ятайте — частіш оглядайтеся". Ну, щастя вам! Та за поліцаями не дуже полюйте! — гукнув уже вслід.
Із зерном провозилися години чотири, не менше. Спершу місце вибирали далі од дороги, якби Ганжа не зупинив, то зашилися б хтозна й куди: і туті мов нічого, а там іще краще; а потім, коли яму викопали та стали пиряти важкенні мішки од дороги, то самі себе й лаяли, що так далеко забралися здуру. Про те ж, щоб підганяти машину чи кіньми підвезти, Ганжа не хотів і слухати: німці теж* не дурні, сліди одразу ж помітять. То поки те зерно перенесли, чуби попогріли.
А перед тим поховали Сорокіна. Загорнули в брезентину, опустили до ями. Був чоловік і не стало: лишився тільки горбик землі, польовими квітами обкладений. Годилося б хоч якийсь стовпчик поставити: із табличкою, з написом, хто тут лежить, але й цього не можна зробити: партизан без імені воює, безіменний і в могилу лягає.
Що ж, запам'ятаємо й так Якщо живими лишимося. От повернуться наші, перенесемо тебе у село або й до центру районного. Поховаємо на площі, в труні, ще й пам'ятник над тобою поставимо.
Іще подумали про його батьків, дружину, дітей, якщо вони в нього лишилися (за життя й розпитати не встигли), що треба буде їх сповістити, коли— наші прийдуть.
— З якого він хоч села? Не знав ніхто.
І подумав Ганжа, що треба список завести. На всіх партизанів, сьогодні ж Хто, звідки, яка лишилася родина...
Упоравшись із зерном, позамітавши сліди, погнали машину назад, до німців побитих, що валялися при дорозі. Ганжа наказав Володьці:
— Поїздь, поїздь, насліди... Та не жени так, бо й тельбухи повитрушуєш!
Володька й старався. Ганяв машину бур'янами, аж поки пальне захлюпотіло на денці.
— Давай на дорогу! Виїхали, зупинили.
— Зціджуй бензин!
Володька дістав відро, ключ, поліз під бак А Ганжа разом із хлопцями став ламати сухий бур'ян, тягати до машини. Накидали в кузов, навіть у кабіну напхали.
— Вицідив?
— Та до краплини!
— Тоді обливай!
Ганжа підпалив віхоть, кинув наверх. Вогонь так і бухнув, знявся стовпом, обняв з усіх боків машину, вдарив жаром і смородом, а вони стояли й дивилися, як обвуглюється дерево, як корчиться й чорніє залізо, а потім червоніє, розжарене, як від коліс попливла догори густа кіптявина з чорними клаптями сажі.
— Зараз рвоне! — сказав Володька, одступаючи, і тільки те вимовив, як і справді вибухнув бак під тиском пари, та так, що вони аж пригнулися, а машина важко осіла на задні колеса.
— Пішли! — і без нас догорить!
І вони пішли. І довго ще оглядалися на стовп ядучого диму, що хилитався над степом.
Зупинилися в балці: глибокій, широкій, з високою, по пояс, травою, з тихесеньким струмком посередині,— не балка, а рай, в отакі до війни приганяли коней на пашу, тому й берегли — не розорювали, і цвіли вони, первозданні, з весни й колихалися до пізньої осені, до перших морозів медовими травами, й викохували таких коненят, що любо-мило й глянути: і під сідло командирське не сором — недаремно ж приїжджали сюди посланці далеких кавалерійських частин.
Зупинилися, стали циганським табором побіля струмка, розгнуздали коней, пустили на пашу стриножених: Ганжа пильнував, щоб в'язали як слід, бо шукай тоді вітра у полі,— кінська пам'ять тривка — одразу ж гайне до конезаводу.