Біль і гнів - Дімаров Анатолій
Що-що, а це' вони вміють: ховати своїх... Іди мундир вибирай, а то не дістанеться. А я ось у нього позичу,— кивнув Світличний у бік "конячого батька". І пояснив: — Попереду їхатиму, то щоб усім видно було, що сам комендант, а не будь-хто.
— А вуса? — посміхнувся Ганжа.— Вони ж як твої вусища побачать — гикати почнуть! Давай краще вже я.
Але Світличний нізащо не хотів поступатися місцем. І вуса обстригти, як жартома пораяв Ганжа. Сказав, що перев'яжеться якоюсь шматиною білою. Могли ж у коменданта розболітися зуби? Од звістки, що хтось насмілився на його коненят зазіхнути?
— Ну давай, перев'язуйся,— поступився Ганжа. Світличний підійшов до вбитого німця, підняв високий
кашкет. Обтрусив од пилюки, насунув на голову — мов там і був. А от з мундиром вийшло гірше: мундир теліпався, як на опудалі: "батько конячий" встиг добре роз'їстися на наших харчах. Дивлячись на свого командира, партизани не могли втриматись од сміху, хоч із них самих теж можна було посміятися: на тому широкий та куций, а той з головою пірнув. Підганяли, мінялися, приміряли каски...
На всіх, звісно, не вистачило. Що ж, решта сяде нижче, щоб не видно було
— Хоменко, веди сюди німця!
— Перекладай! — наказав Світличний Ксені. Переконавшись, що партизани не збираються її одразу розстрілювати, та заспокоїлась трохи. І, от же зілля невигубне! — вже просила Хоменка дістати в машині сумочку з олівцем, помадою, люстеречком. "Будеш гарна й без люстра!" — буркнув сердито Хоменко: лишив удома дочку такого ж віку приблизно, і аж руки чесалися провчити цю "фройляйн"! — Переклади, що він може на щось надіятися, якщо буде точно виконувати його ось команди! — показав на Ганжу, який уже був у німецькому— Ти теж сядеш у кабіну...
Ксеня усміхнулася кокетливо, повернулась до німця. Той, вислухавши, виструнчився ще дужче.
— Ну що ж, давайте по машинах, бо там уже, мабуть, заждалися. З кулеметами — попереду, з автоматами — по бортах, решта — в середину... їхатимете одразу ж за нами,— це вже до Ганжі, який, одчинивши дверцята, поставив ногу на приступок. Німець уже сидів за кермом, Ксеня — з ним поруч.
Зачекавши, поки всі повмощувалися, а підвода з пораненим, Нелею, Пекельним та ще одним партизаном, для охорони приставленим, звернувши з дороги, пірнула в бур'яни, Світличний насунув на брови картуз, поліз до "опеля". Сів, поклав автомат на коліна.
— Поїхали!
Володя, закусивши губи, щось смикнув, щось натиснув, щось відпустив,— машина, завивши мотором, рвонула з місця, а дорога стрибонула назустріч. Щось торохкотіло позаду, щось брязкало, а машина рвалася уперед, все більшу набираючи швидкість, і вже повітря свистіло за склом, і злилися в суцільну стіну бур'яни, і гуцикало на вибоїнах так, що в Світличного й картуз злітав з голови, а Володя, вчепившись щосили в руль, впивався очима в дорогу. Світличний оглядався раз по раз, чи не одстає вантажна машина,— не відстає, тримається, наче приклеєна, німець-шофер старається з усіх сил, та й де ж йому не старатися, коли на карту поставлене власне життя.
Ті п'ятнадцять чи двадцять кілометрів, що їх нещодавно долали, похмурі, пригноблені невдачею, чотири години, пролетіли за якихось двадцять хвилин.
А як вискочили на пагорб останній і побачили знову мури фортечні, шпичаками усіяні, дротом колючим обплетені, й відчинені навстіж ворота, і дві вишикувані шеренги на площі, чорну й зелену, що завмерли, "конячого батька" стрічаючи, сказав Світличний Володьці:
— Жми прямо в двір!
Володя кивнув, газонув іще більше. Світличний же опустив бокове скло, приготувався стріляти прямо з машини. Востаннє озирнувся: їдуть?.. їдуть! Гойднулося за вітровим склом обличчя Ганжі, а поверх кабіни стирчали дула кулеметів.
Машина стрімко мчала вниз — все ближче, ближче насувалися ворота і виструнчені поліцаї при них... Ось продудонів дошками місток, промелькнули обличчя поліцаїв, але Світличний по них не стріляв: ніде вони не дінуться, спіймаємо потім! — туди, уперед, дивився напружено, піднявши готовий до бою автомат, і, коли вилетіли на площу й шеренги виросли перед ним, гукнув до Володі:
— Розвертай!
Володя щосили крутонув руля, шеренги й будинки з шаленою швидкістю понеслися набік, гойднулися, пірнули донизу, а натомість у очі вдарило небо. Світличний одірвався од сидіння, боляче вдарився тім'ям об дах, його жбурнуло на Володьку, завищало, заскреготало залізо, обдираючись об цеглу, : густо посипалося бите скло. Потім враз стихло, машина, якимось чудом знову ставши на колеса, струсонулась востаннє й завмерла.
Світличний кинувся одразу ж за автоматом, що його впустив, тільки чорт його знайде в оцьому шарваркові! — мацав осліпло руками, натикаючись на різний непотріб, а Володя сидів, безтямно вчепившись у руль: все ще, мабуть, не вірив, що лишився живий.
— Де автомат?! — закричав на нього Світличний: він ладен був його задушити.
І тут до них донісся натужний гул: у двір в'їжджала вантажна машина. Бризнула коротка черга: вони таки зрізали отих двох поліцаїв,— й одразу ж, тій черзі услід, вдарили кулемети й автомати, затріщали квапливі гвинтівочні постріли. Плюнувши на автомат, Світличний вдарив ногою у дверцята, але вони, покороблені, тільки здригнулися, їх таки добре заклинило, і він молотив по них ногою, аж поки й ущух бій.
Хоч, власне, боєм це було важко й назвати: шеренги поліцаїв та німців були розстріляні, зметені кулеметним та автоматним вогнем у першу ж хвилину, і тепер партизани стрибали з машини і, розпалені сутичкою, бігли до будинків, до стаєнь, шукаючи поліцаїв та німців, які ще, може, вціліли, а дехто кинувся до пом'ятого "опеля", і перший підбіг Ганжа:
— Живі?
— Живі! — гаркнув Світличний, висунувши люте обличчя у вибите віконце.— Та поможіть, чорти б вас побрали! — Бо дверцята ще міцно тримали своїх бранців у полоні.
Гуртом одчинили дверцята. Світличний підняв непотрібний уже автомат, що лежав під ногами (міг би поклястися, що хвилину тому його тут не було), виліз похмурий як ніч: отакий бій проґавити! Йому вже здавалося, що й партизани, які стоять довкола, перезираються, усміхаючись нишком, і він, ще більше насупившись, сердито спитав:
— Чого так одстали?
Ганжа хотів відповісти, але тут у будинку на другому поверсі, над їхніми головами, брязкнуло — посипалося донизу скло, голосно ляснуло кілька пострілів. Затупотіло, закричало. І одразу ж уже в друге вікно виглянуло червоне обличчя Андрія.
— Що там? — запитали знизу.
— Поліцая впіймали! — весело й зло вигукнув Андрій.— Під ліжком ховався, зараза!
— Убили?
— Зараз доб'ємо!
— Не чіпайте — ведіть сюди! — Бо з охорони, здається, не лишилося нікого живого.
Ба ні, лишилося: он одного турять у спину,— в стайні зловили, он другого,— цей як сидів у нужнику, так увесь бій і просидів, до дірки приклеївшись. Його так і пригнали: розстебнуті штани в руках і ремінь на шиї. Звели й отого, що ховався під ліжком: обличчя — як крейда, й рука закривавлена. Поставили під стіною.
Світличний, Ганжа, партизани підійшли впритул. Дивилися на них, наляканих, знічених, на юні обличчя, що й бритви не знали, але молодість їхня не викликала зараз співчуття, а бридливу ненависть.
— Довоювались, голубчики? Хто дівчат розпинав? Поліцаї ще нижче опустили голови, мовчали пригнічено.
Потім один відповів:
— Я не розпинав.
— А тих, що в казарму приводили? — допитувався нещадно Ганжа.— Мовчите?
— Ми дівчат не чіпали.
— Не чіпали! А хто ж — святий дух?..
— Розкажіть краще, як людей грабували! — втрутився Світличний.— Як перед фашистами собаками повзали. Вояки засні!
— Розкажіть!.. Вони розкажуть, як же!..— відповів бридливо Ганжа і повернувся до партизанів: —4— Товариші партизани, що накажете з ними робити? Може, пожаліти та одпустити?
— Годі жаліти!.. Набридло!
— Вони б нас одпустили?
— Та що з ним панькатися: розстріляти, і квит!
— Чуєте? — повернувся до зовсім уже обмерлих поліцаїв Ганжа. І до Світличного: — Давай, командире!
І тільки Ганжа оте вимовив, як партизани, які щільно обступили поліцаїв, одразу ж відхлинули. І поміж ними й гими, що стояли під стінкою, оголилася вузенька смужка бруківки, що ширшала й ширшала.
— Ну, хто? — спитав Світличний.
Охочих щось не знаходилося. Партизани переминалися, [ховалися один за одного, відводили очі. ! — Що, немає охочих?
— Ех, так вашу!..
З гурту вирвався Вітька. Збив пілотку аж на потилицю, зірвав з плеча автомат. Не чекаючи команди, не цілячись, натис на гачок, повів автоматом зліва направо. Партизани так і сипонули од нього, а поліцаї одразу ж зламалися в ногах, звалились на землю.
— Чистоплюї! — лаявся Вітька, і бліде обличчя його було перекошене ненавистю.— Вони нас!.. А ми їх!..— Закинув автомат за плече, рушив до стаєнь. І партизани, всі як один, посунули слідом.
А в стайнях, схарапуджені пострілами, все ще билися коні, розносили стійла, зривалися з ланцюгів. Металися по вузьких проходах, щулячи вуха, іржали тонко і зло. Партизани, які сміливіші та мали вже справу з кіньми, накидалися на них по [двоє, по троє, ловили за вуздечки, за гриви, кричали, сміялися |і лаялись, і не один уже побував на землі, збитий з ніг, не один дістав копитом у бік чи у спину.
— Спереду!.. Спереду заходь!..
— За вуздечку хапай!.. За вуздечку!..
— Та тримай же!.. А, ч-чорт!..
А Світличний поміж ними, червоний од збудження:
— По одному! По одному виводьте!.. Куди женеш? Куди питаю, женеш?
— Дак ви ж сказали виводити!
— А ти його загнуздав?.. Вуздечку спершу надінь!
— Так він же головою мотає!
— Мота, бо це тобі кінь, а не пень! Дай сюди!.. Отепер і виводь... Кавалерист, таку твою за ногу!
Партизан, замалим не плачучи, тягнув до дверей непокірну худобину, а з другого кінця стайні уже крик відчайдушний:
— Командире!.. Командире!.
— Що там іще? — так і кинувсь Світличний-
— Та йдіть-но сюди!.. Та швидше!..
Підбіг і обмер: в стійлі на двох ланцюгах стояв жеребець: чорний, як ворон, з вигнутою дугою шиєю, з сухою породистою головою. М'язи так і перекочувалися під єдвабною шкірою,— жеребець голосно форкав, топтався на місці, косував вогняними очима на партизанів, що відступили подалі: такий вирветься
— не доведи і помилуй! А поміж ними, такий же розлючений, з такими ж очима червоними мотався Ашот:
— Дай автомат!..