Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Тільки позич у когось автомат, вернемось

— оддаси.

— Упораєтесь утрьох? — спитав Ганжа стурбовано.

— Упораємося!.. Хіба з такими орлами кількох поліцаїв не вхоркати!

— Це ще які поліцаї вам трапляться.

— Та які будуть! Теж вояків найшов!

— Забув Катеринівку?

Світличний і замовкнув одразу: пригадав двох поліцаїв, що засіли на горищі в управі, коли вони заскочили зненацька в село. Решта одразу ж навсібіч сипонула, хто відстрілюючись, а хто й про гвинтівку забувши, а ці зустріли їх таким кулеметним вогнем, що одразу ж усі згадали про землю: попадали на неї, на рідну, притискались — ворухнутись боялися, бо замалим не волосся на потилиці кулями стриже. "За хати!.. За хати давай!.."

— кричав тоді Федір своєму військові розпластаному і, ніде правди діти, сам повз, зариваючись носом у землю.

Сяк-так підповзли, оточили: "Здавайтеся, поки живі!" А вони зверху — гранатами: мов, побачимо, хто перший загине! І з горища: у вибухи, в дим...

Одного поліцая звалили одразу ж, а другий через пліт та городами. Тільки кукурудзиння тріщало. Вихопився аж на тому боці села на пагорб і звідти вже, обернувшись, погрозив кулаком: мов, заждіть, ми ще зустрінемося! Партизани ляснули пострілами. "Одставити!" — наказав похмуро Світличний: зменшена віддаллю постать уже зникла за пагорбом. "Хто?" — спитав Світличний поліцая, що його захопили в полон: стояв аж зелений, боявся й очі звести. І як же здивувався, що той відірвиголова не начальник поліції, не з розкуркулених, а з бідняцького роду... Що його стріляти примусило? Страх? Думка, що все одно не помилують, як упіймають?.. Чи натура така уже запальна та затята, що розкривається лише в бою?.. "А ти?! — закричав на впійманого поліцая сердито.— Чому не стріляв?!" Той уже й гикать став од страху. "Вояки, таку вашу мать!.. Всипати півсотні гарячих, щоб забув, як і гвинтівку тримати!" Бо поки що всіх підряд поліцаїв на той світ не спроваджували, декому давали можливість одуматися. Попереджали: підете знову в поліцію — тоді вже не помилуємо!г

Цих же, що разом із німцями стерегли конезавод, вирішили розстріляти. Усіх до одного. Бо мало того, що в довколишніх селах од них стогнали, так іще ґвалтували дівчат. Трьох нещодавно взяли начебто для того, щоб готувати на кухні, і, до казарми не довівши, прямо в полі й розіп'яли. І потім, розпластаних, у землю втовчених, тут же й постріляли...

Бачили матір однієї з дівчаті після того, як уже поховали сердешних, розмовляли з нею. Розмова — краще й не згадувати!.. Кожне слово не вимовляла — з серця видушувала. А в очах — стільки горя, стільки муки, запеченої, навіки застиглої, що прорветься, хлюпоне через край — весь світ спопелить...

Отоді й вирішили: поліцаїв-ґвалтівників — усіх до одного! Разом із їхніми хазяями — німцями.

Ганжа знову витяг зошит. Учнівський, з написом на обкладинці: "Катренко Василь, учень другого "Б". Де той школярик, живий чи помер, так і не знав: зошит Ганжа підібрав у школі, що її поліцаї перетворили в казарму.

— Отже, дивися сюди...

Малює, вже вкотре, план конезаводу. Просторе подвір'я оточене цегляними стайнями, збудованими ще до революції. Стіни — снаряд не візьме! І вузенькі вікна-бійниці. Не стайні — фортеці. Якщо варту наполохати передчасно: засядуть — довіку не викуриш.

— А підпалити?

— Дідька лисого! Стіни муровані, а дахи бляшані.

— Умгу...

В центрі двору широкого — два двоповерхові будинки. Теж цегляні. В одному контора була з усіма її службами, а в другому жив директор і три жокеї із сім'ями.

Ганжа вимальовує ті будинки по-школярському старанно. Стіни, вікна усі до одного, двері. Навіть димарі не забув.

— В оцьому, що зліва, тепер німці живуть. А в оцьому — взвод поліцаїв.

— А комендант, коли приїжджає, де зупиняється? — поцікавився Світличний: "батько конячий" не виходив йому з голови.

— Ось тут, на другому поверсі,— тицьнув у перший будинок Ганжа.

— А вся площа цеглою вимощена...

— Да-а... Ямки не видовбаєш, як стріляти почнуть. Не двір — мишоловка!

— Отож і треба, щоб вона вас не приклацнула.

— Не приклацне, не переживай.

— Дивися сюди,— продовжує малювати Ганжа.— Стайні назовні глухими стінами виходять. А поміж, ними — паркан цегляний, триметровий...

— Перемахнемо!

— Перемахнеш, як він увесь шпичками утиканий! Та ще й дріт колючий зверху... А тут ось ворота, залізом оббиті. На ніч закриваються намертво, і по той бік — два поліцаї™

— Не одчинять? :

— Не одчинять.

— А як добре попросимо?

— Все одно не одчинять.

— Ну, тоді через паркан...

— А дріт?

— Перекусимо! Та в наших хлопців зуби такі, що й рейку перегризуть!

— Дріт найкраще різати отут, подалі од воріт,— правив своєї Ганжа: згадав про ножиці, що їх змайстрував їм коваль. З отого села, де дівчат поховали. "Точно такі, як були на війні!" — сказав, передаючи: коваль був на імперіалістичній, всю Галичину на пузі проповз. "Дріт перекусять?" — "Перекусять і виплюнуть!"

— Тож ми ось тут вас і ждатимемо,— тицьнув олівцем у ворота.— Ломик, глядіть, не забудьте! — Ломик ламати замок. Що його сам фельдфебель щовечора на ворота навіщує.— Та тихіше ламайте, щоб не підняти на ноги...

— Не піднімемо. У підштаниках візьмемо.

Ганжі б оця впевненість! Ба, скинув піджак, ліг на сонці, на вигріві, потягається солодко:

— Лягай і ти, комісаре: вночі навряд чи доведеться заснути. Ганжа й сам знає про це. А заснути не може: така вже

вдача. Знову пригадує, чи все врахували, і весь отой двір, червоною цеглою вимощений, мурованим парканом оточений, фортецями-будинками і фортецями-стайнями ("Будували ж, чорти")... весь отой двір перед очима. Наче Ганжа зараз стоїть серед отого широкого двору. Стоїть, роздивляється пильна он два будинки, ось стайні... А то що?— Стривай!.. От бач, і забув!-Та то ж нужник! Теж із тієї ж цегли червоної, за будинками, при самій стіні,— от де хлопцям перебратися! Щоб не стрибати з паркану — ніг не ламати. Дістав знову зошит, хімічний олівець, намалював, ще й стрілку наслинив: ось тут!

А тільки сонце на захід — став хлопців розбуркувати:

— Ану, годі хропака задавати: у тещі після війни одсипатиметесь!

І до Світличного, що підхопився, наче водичкою ясною умитий:

— Кулемета не братимете? і

— А на біса він?

— А то узяли б... Мало що статися може.

— Нічого не станеться. Та ти не переживай, комісаре: все буде гаразд! Хіба не бачиш, які орли йдуть зі мною!

"Орли" вже зібралися біля Світличного. Озброєні автоматами, з гранатами в кишенях, хлопці стояли якісь вже од загону віддалені.

— Глядіть же там, обережніше,— напучував їх Ганжа.— Головне — це ворота одчинити. А німців та поліцаїв уже разом добиватимемо.

— Рушили? — перебив нетерпляче Світличний. І скомандував весело: — Животи до хребта, причандали до пупа — за мною!

І загін, сміючись, рушив за своїм командиром. Усі до одного, навіть Неля та Пекельний на бричці. Спершу її хотіли тут полишити, а тоді й передумали: ану ж хто осколка чи кулю впіймає! Все може бути. Тож вирішили бричку лишити в байраці найближчому. І Нелю з Корнієм. Корній аж зрадів: це ж можна й поспати. Та й од куль подалі. Бо він хоч і не лишав самовільно позиції, коли стріляти доводилося, і в атаку піднімався з таким видом, наче не на ворога — по сіль у крамницю чалапав, однак даремно ризикувати не любив: пам'ятав, що життя тобі мама дала одне і жоден командир його тобі не доточить. Тож Пекельний одразу й видерся на фаетон, а Неля ще довго канючила, що вона піде хоч у групі Ганжі. І тепер, невдоволена, сердита на всіх, їхала позаду колони.

Колона йшла степом швидко й бадьоро, і степ розгортавсь перед нею запущений. Наче й не ступала тут зроду-віку людина, не орала, не сіяла: бур'яни й бур'яни, степові буйні трави, здичавілі злаки, що й росли вже не в колосок, а у стебло. А колись же пшениця стояла стіною чи жито, а то й розливалися білі гречки!.. Отак швидко все здичавіло! Скільки ж то праці людської доведеться докласти, щоб знову заколосилось довкола!.. Колона йшла степом, і не в одного стискалося серце при оцьому дикому буйстві, що пре із землі, як шалене. І коли Неля, не селючка — міська, коли Неля побачила велетенський клин поля, порослий суціль волошками, що переливався бузково майже до обрію, коли Неля не витримала й закричала до Корнія, щоб зупинився, і побігла у розлив волошковий, а потім з отакенним букетом повернулася назад і сказала Пекельному, зариваючись у квіти обличчям: "Та погляньте, яка ось краса!" — той глянув неприязно на зілля, що із ним доводилося воювати щороку... Колона йшла степом, і сонце вже сідало за хмари, і всі з надією поглядали на сизу стіну, бо над їхніми головами, їм навперейми, виплив уже місяць: не відстане, не зіб'ється, вони до двору — і він повисне над двсром, вибілить, висвітлить кожну шпарину — миша не прошмигне непоміченою. "Ходу, хлопці, ходу!" — нетерпеливиться Світличний, бо йому все здається, що партизани йдуть не так швидко як слід.

Зупинилися в байраці: там, за пагорбом, вже конезавод.

— Перекур.

Світличний та Ганжа одразу ж подерлися на пагорб, решта опустилася на землю: в ногах аж гуло, одмахали добрий десяток кілометрів не присідаючи! І одразу ж то там, то тут — цигарки світлячками: довкола вже сутінки, хмари вже й місяць накрили. Неля одразу й скористалася цим: підійшла до Андрія.

— Втомився?

Андрій муркнув щось нерозбірливо: соромився, коли Неля отак, на людях, підходила до нього. А вона сіла поруч, злегка торкнулася до нього рукою: їй захотілося раптом, щоб він її обняв, пригорнув, до болю, до сліз захотілося, і, закушуючи губу, щоб не розплакатись, сама на себе сердита за оце несподіване бажання, що нахлинуло, залило, пронизало до останнього нігтика, вона довго сиділа застигла, аж Андрій стривожено повернувся до неї. І той його порух наче зламав Нелину застиглість: вона схилилась над ним, запитала тихенько:

— Пам'ятаєш свій випускний?

І Андрій відразу ж зрозумів, що Неля питає не про школу розвідників, яку кінчила й вона, а про іншу, далеку, майже нереальну, в яку вже важко й повірити, бо вона була по той бік війни... Андрій одразу ж згадав випускний вечір і як він стояв під стіною високого залу, з виглядом незалежним та гордим, бо не вмів танцювати, і як підійшла до нього Юля, дівчина з десятого паралельного класу,— красуня, відмінниця, за якою зітхали всі хлопці старших класів,— сама підійшла і силоміць майже потягла його в коло, до танцю.