Біль і гнів - Дімаров Анатолій
І до Світличного: — Наші сплять?
— Сплять, що їм станеться! Та й вам треба спочити.
— Та треба,— погодився Ганжа.— У село все одно в сю ніч не встигнемо. Завидна прихлюпаємо.
— Є за чим хоч іти?
— Є,— відповів Ганжа коротко. І, помовчавши, додав: — Три ручні кулемети, два автомати... І повно гранат та набоїв.
— Ого! Де ж це вони розжилися?
— Назбирали в степу,— втрутився Панасович.— Тамечки оборона наша стояла, так ніхто, вважайте, й не уцілів. Цілий місяць потому могили копали...
— Ви й ховали?
— А хто ж!.. Ідеш, а воно з бур'янів як потягне... Ото так і знаєш: бідолашний... Одвоювався, знацця, навіки... А зброю вже поліцаї збирали. Дві підводи в район одвезли і собі зоставили дещицю.
— Багато у вас поліцаїв?
— Сімнадцятеро. Разом із начальником.
— Начальник місцевий?
— Та наш же. Сиділо, стерво, ховалося, щоб не забрали на фронт, а як німці прийшли, так одразу ж і виповзло. До району побігло, за чорним мундиром... Тепер таке цабе, що й конем не об'їдеш! Як іде, то ні на кого й не гляне.
— Ну якби тільки в цьому біда...
— Отож-то й воно, що звір — не людина! Іде, приміром, увечері селом, то як вікно де не завішане, того забере — і в холодну...
— Панасович теж двічі сидів,— докинув Ганжа.
— Та сидів, щоб їм так на тім світі сидіти! Ще й канчуків довелося скуштувати на старості; літ.
— Строге, видать, ваше начальство,— сказав на те Світличний.— Доведеться з ним познайомитись. А поки що лягайте та відпочиньте. Вас ніхто там не питатиме?
— Та —мовби ніхто. Хіба дочка... Так вона за своїми світу не бачить.
— Ну, тим краще. Залазьте на нари, місця всім вистачить. Полягали щільніше, щоб хоч трохи зігрітися. Ганжа й
сторож одразу ж поснули, а Світличний так і зустрів світанок з очима розплющеними: все думав, як краще роздобути оті кулемети. Щоб і шуму менше, бо їм зараз ув'язуватися в сутичку з новим каральним загоном — вірна погибель, і своїх нікого не втратити. Ледь утримався, щоб не розбудити сторожа: розпитати, як та зброя охороняється, чи багато поліцаїв патрулює вночі, та пожалів — день довгий попереду, встигнуть наговоритись...
— Що, надумався? — спитав Ганжа вранці. Проснувшись, поснідали, що було в торбі, а тепер закурили, щоб хоч димом розвіяти нудьгу безпросвітну,— день же сидіти і ждати!
— Нічого .не надумався! — признався Світличний.— Найкраще, звісно, підкрастися і знищити всіх поліцаїв, що будуть в управі... Так німці ж одразу дізнаються.
— Дізнаються.
— А нам це й не бажано: на слід знову наводити.
— Тільки й кулемети ж треба брати.
— А я що — проти? — скипів Світличний.
— Я ж цього не кажу? Просто треба подумати разом, як ліпше зробити...
Рушили в село з таким розрахунком, щоб добратись увечері. Як не думали, як не радились, а виходило одне: поліцію доведеться брати нальотом. Німці, звісно ж, про це дізнаються. Втішало тільки те, що і їх поливатиме дощ, і в них під ногами пливтиме розкисла дорога, коли в погоню кинуться.
Під ногами мов ще більше повзло й чавкотіло, косі струмені дощу сікли в обличчя, а вони йшли швидко і весело, бо ж — на діло, бо не їх битимуть, а вони збиралися бити. І коли вже в сутінках вибиралися на косогір та побачили в долині село, то так і скотилися б донизу, аби їх не зупинив Ганжа.
— Та вони ж зараз сидять, як щури, по хатах! — найбільше гарячкував Степан.— Сипонемо по вікнах — під столи рачки полізуть!
— Кінчай базар! — гаркнув Світличний.— — Без моєї команди — жодного пострілу! Хоч і сам Птлер сяде на мушку!.. Ясно?
25*
771
— Ясно,— невдоволено молодь.
Поки товклися на місці, зовсім звечоріло. Село огорнулося сірою пеленою, під неї спершу пірнули тини та колодязі, а потім і хати, лише дерева вимахували гострими верхами безнадійно до неба, та згодом зникли й вони: чорно, тоскно, незатишно стало одразу ж довкола, пересичений вологою степ аж навалювався з усіх боків.
— Веди,— сказав тихо Ганжа сторожеві.
1 той повів. Не прямо донизу, а ліворуч, через якесь нещодавно скопане поле, де ноги грузли майже по коліна, через переярки, то з слизькою, наче намальованою, травою, то терновими густими кущами: спотикалися, дерлися, падали, сопіли і подумки лаялись.
— Осьо уже близько,— втішав він найбільш нетерплячих.— Оно й моя хата...
Зупинилися край городу, бо сторож шепнув:
— Підождіть, я Рябка припну.
Чутно було, як попереду брязнув ланцюг, завищав пес. Потім знову зашурхотіло бадилля.
— Ходіть, хлопці, за мною.
Увалилися в хату. В печі вже розгорався вогонь, молода іще жінка, очевидно, невістка, аж завмерла, дивлячись налякано на озброєних, мокрих до нитки, більше схожих на чортів, аніж на людей, подорожніх.
— Свої, Натко, не бійся,— заспокоїв її сторож
Натка мовчки взяла ніж, заходилася чистити картоплю.
— Мовчазна вона в нас,— пояснив Панасович.— Та ви не стісняйтеся, проходьте до столу. Осьо повечеряєм, зігріємося трохи з дороги, а тоді вже й до села.— Говорив так, наче збиралися на косовицю.
Припрошував, а з широкого полу світилися цікаві очі дитячі.
— її? — кивнув у бік Наталки Світличний.
— Та онуки ж
— А син де?
— Де ж іще? На війні! Як пішов іще напочатку, то мов у воду пірнув.
Натка, коли почула про чоловіка, нахилилася ще нижче, знову замиготіла ножем. Світличний дивився і жалісно думав, як їй нелегко з оцією оравою... "А кому зараз легко?" — зітхнув він про себе і знову повернувся до сторожа:
— То як ми узнаємо, скільки зараз там поліцаїв?
— А це нам неважно! — вecqлeнькo пояснив Панасович.— У мене сусіда в поліції, то в нього все й вивідаємо.
— Ви ж глядіть, обережніше там! — застеріг Ганжа. А Світличний, як тільки сторож вийшов з хати, наказав Вітьці почеріувати біля воріт.
Сиділи, не розстаючись із зброєю, поглядали на завій ані вікна. Натка все мила картоплю в чавуні, діти шурхотіли в постелі, по хаті од печі розливалися відблиски вогню, червоні та веселі. І коли Натка, перегнувшись у стані, засунула в піч величезний чавунище з картоплею, там загоготіло ще дужче, аж хлюпнуло теплом, і їх, до кісток вимочених, смертельно натомлених, стала обволікати дрімота. Сиділи й куняли з розплющеними очима, а коли грюкнули сінешні двері, то всі аж здригнулися й ухопились за зброю.
— То тато йдуть,— вперше розімкнула Натка вуста: злякалася, мабуть, що по ньому стануть стріляти не розібравшись.
Сторож ввійшов якийсь аж похмурий.
— Такі, знацця, діла...
— Кулемети одвезли до району? — так і кинувсь Світличний.
— Кулемети на місці... Тільки поліцаї всі зібрались до гурту.
— Точно це знаєте?
— Та Ничипорова жінка сказала.— Мав на увазі жінку сусіда.— Прибігли, каже, увечері та до постерунку й позвали. Ничипір наче й не хотів, бо своє оддіжурив, так передали, щоб усі були до одного...
— Нарада, чи що? — спитав Ганжа.
— Може, й нарада! Тільки нам од цього не легше... Тепер тихо не вийде: доведеться громити поліцію.
— Знов луна по всьому району піде,— поморщився Ганжа.
— Та піде ж. Заворушаться німці...— Світличний аж звівся: йому й на місці вже не сиділося. Пройшовся сюди-туди, махнув відчайдушно рукою: — Ну що ж, із шумом так із шумом! — Заглянув у піч, де вже клекотіло, спитав у Натки: — А що, вже зварилося? — І коли та кивнула у відповідь, обернувсь до Андрія: — Гукни Вітьку, будемо вечеряти!
Вже за вечерею йому, видно, щось спало на думку: чмихнув раз, чмихнув удруге, відклав картоплину.
— Чого ти? — покосився на нього Ганжа.
— Так.. Згадав громадянську...— відповів туманно Світличний. Повернувсь до хазяїна: — А що, Панасовичу, у вас мішок порожній знайдеться?
— Чого-чого, а порожніх мішків тепер вистачає.
— То принесіть один.
— Чи не старцювати у поліцаїв зібрався? — поцікавився Ганжа.
•• — Угадав! — весело ствердив Світличний.— Схожу попрошу в поліцаїв пару кулеметів... На бідність нашу.
— Ну сходи, сходи,— усміхнувся Ганжа: він уже догадувався, що Світличний щось затіває, тільки, як завжди, напускає туману.
— Принесли? — звівся назустріч сторожеві Світличний— О, якраз те, що треба! — Трусонув мішком, заглянув досередини, підійшов потім до мисника.— Як я у вас позичу трохи посуду, в претензії не будете? — спитав галантно у Натки.
Та кивнула, що не буде.
Світличний дістав насамперед чавунець. Зважив у руці, задоволено гмикнув. Опустив у мішок. Потім іще один, тепер трохи менший,— теж до мішка. А за ними — металеві три миски. Вгледів кухоль, що стояв при відрі:
— Ага, оце якраз те, що треба! — І кухоль помандрував у мішок.— Іще трохи було б, та гаразд, обійдемося й цим.— Закинув мішок за плече, узяв автомат. — Кінчай, хлопці, жувати, в інше місце гостювати підемо! — Його вже палила нетерплячка.
— Ти що надумався? — спитав Ганжа, виходячи з-за столу.
— Розкажу по дорозі,— блиснув очима Світличний. І вже на Пекельного, який усе ніяк не міг одірватися од чавуна із картоплею: — Тобі що, за пазуху висипати?..
Вийшли надвір. Було зовсім уже темно, лише тьмяно відсвічували розлиті калюжі. Вони їх спершу намагалися оминати, а потім, переконавшись, що все одно всіх не обійдеш, побрели напрямки. Йшли швидко, намагаючись не одстати од сторожа, який, низенький, натоптаний, колобком котився попереду. Минали причаєні хати, принишклі двори — не кашляне, не скрипне, не стукне, навіть собак привчила мовчати оця окупація. Садиби одна за одною лишалися позаду, і коли декому з них уже стало здаватися, що от-от скінчиться село, сторож зупинився, мов наткнувшись на стінку, прошепотів:
— Оце вже й поліція.
Стояли, напружено вдивлялися в будинок, що ледь бовванів сірими стінами, прислухалися, чи не пролунають кроки вартового. Ні звуку: будинок стояв занімілий, в замасковані вікна не пробивався найтонший промінчик. А може, там і немає нікого? Може, збрехала жінка Ничипора і всі поліцаї лежать десь поруч, чекаючи, поки вони ближче підійдуть?..
— Там вони, там! — зашепотів гаряче сторож.— Усі до одного!
Тоді СВІТЛИЧНИЙ підкликав Андрія:
— Глянь, чи нема вартового.
Андрій мовчки кивнув, зняв автомат, оддав Нелі. Пішов не у двір, а праворуч, тримаючись низенького пя канчика. Йшов пригинаючись, хоч його і так, мабуть, не було видно, намагаючись ступати якомога тихіше, і коли зайшов з тилу — через паркан одним махом. Присів, прислухався: мовби нікого. І вже од паркану,— фінка в руці, ребриста ручка аж вросла у долоню,— мовчазний кидок до стіни.
Перевів дух, став скрадатися, обходячи будинок попід стіною.